Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 89

• Предыдущая
• 89/322
• Следующая

— Це я зараз зроблю! — повеселішало слово Степана: не сподівався, що владна дружина так швидко закінчить неприємну розмову.

— А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе діло було?

— Та… — зам'явся Степан.

— Тепер розумію: ти просто тікав од мене. Правда, Степане?

— Правда, Ольго! — весело погодився, і обоє засміялися.

Дмитро, дарма що став ширшим у плечах і наче побільшав на зріст, легко зіскочив на ще пругку землю і поклав руку на коротко обстрижену гриву. Кінь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира і застиг на місці, трохи піднявши передню, в білій панчосі, ногу. На розумне синє око золотою сіткою впала тінь довгої вії.

Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, і той легко вдарив його м'якими, темного оксамиту губами в ямку між плечем і грудьми.

— Як грається з тобою, Дмитре Тимофійовичу, а іншого й не підпустить до себе, — підійшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.

— Бо Дмитро Тимофійович любить і шанує худобину.

Його по голосу коні за кілометр пізнають, — вийшов зі стайні Варивон Очерет. — Вони музикальний слух мають.

— Знаю, знаю, — замахав руками Василь Денисович. — Ти б що-небудь новіше сказав.

— Новіше? — з удаваною образою промовив Варивон. — Воно б і можна, та, значить, часу нема — на рибалку їдемо.

— Так ти коротко обрисуй картину… Може, мого закупиш? У мене тютюнець як саме здоров'я, — піддобрюючись, вийняв з кишені новий портсигар. В очах зник хитруватий блиск, і все обличчя стало однією настороженою увагою.

Василь Денисович був поганим грамотієм: ледве сяк-так читав газету, але всіма новинами кріпко цікавився. Чіпкий практичний розум швидко схоплював усе, як він казав, із розумної науки про найрозумніших тварин. В тяжкі часи, коли ворожа рука потруїла більшу половину колгоспних коней, Василь Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та велику, як стіжок, шапку і, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:

— В житті не доводилося ту копійчину в людей просити, а тепер не постидаюсь. Не постидаюсь, — повторив, начеб хто йому вже дорікав. — Хто скільки зможе — кидайте сюди…. Купцем стану. Коні куплятиму.

Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при собі гроші — кинув у пропахлу потом шапку, а більшість сказала, щоб прийшов завтра. І пішов другого дня Василь Денисович з хати у хату, збираючи ту копійчину, яка справжнього господаря тільки могла навести на невеселі роздуми. Тоді ж куркульня і пустила їдку насмішку: «Карпець останні копійки: з злиднів видряпує. Якраз на батіжок хватить».

І от почав Василь Денисович ходити по ярмарках та скуповувати за безцінь коростявих, шолудивих і запущених коней. Щоранку водив їх купати до трьох ставків, вимивав зеленим милом, мазав креоліном і якимись мазями із трав. І через деякий час виходив коней, як виходжує мати хворих дітей. Колгосп дістав добре тягло, а Василь Денисович за один вечір прогуляв із конюхами і друзями свою премію і мало не побив жінку, коли та почала вичитувати йому.

— Дурна ти баба. Що мені.гроші? То діло нажитне. Ти сюди поглянь: твого чоловіка в газеті пропечатали. Дивись, яким героєм твій чоловік стоїть на картині. А можуть його і в московських газетах нарисувати. Ти розумієш, про мене пишуть тепер, як перше про всяких царів і міністрів. Ще й краще. Стільки років на світі прожила, а не понімаєш, що таке життя. Як можна було на радощах не випити. Ти знаєш, що до мене сам наркомзем має приїхати, — в запалі перехвалив себе. — Думаєш, брешу? Дурна ти баба. Гляди, щоб не розійшовся з тобою на старості літ…

Василь Денисович тепер підійшов ближче до Варивона:

— Ну, так розказуй.

— Пояснюй вам, а хто за мене риби наб'є? І за що, не розумію, вам стільки трудоднів записують? Ще й на зборах хвалять. Книг не читаєте, новинками не інтересуєтесь, — скоса поглянув на Карпця, знаючи, чим можна досадити чоловікові.

— Так уже і не цікавимось, — не витримав, зачеплений за живе.

— А на вашому фронті, брат ти не мій, що діється. Наука.

— Да, наука не йде без дрюка. Наука — велике діло, — погодився Василь Денисович і значущо покрутив цупкого, наче з мідного дроту сплетеного вуса. — От і в тебе ця научна жилка пре, як дим із комина. Тямовитий ти чоловік. Жаль, що не конюхом у мене. Я б тобі навіть стригунців довірив доглядати. Ти б справився, — дипломатично похвалив Варивона, щоб вивідати яку новинку і потім, уже з незалежним виглядом, поважно повчати своїх конюхів.

Але Варивон таку похвалу взяв за насмішку.

— Так що ти вичитав, Варивоне?

— Кому б іншому — словом, значить, не обмовився б. А вам, так вже й бути, розкажу. Дмитре, піди здійми з повітки наші рибальські причандали.

— Авжеж, кому і розказати, як не мені, — сів Василь Денисович на оббіленій колодці.

Із заливних лугів стіною насувались вечірні сутінки, затемнюючи дальній ліс. На подвір'я колгоспу в'їхала машина, навантажена білими мішками, і в пахощі розбухлих свіжих бруньок ніжно вплівся повів ще теплого, солодкуватого борошна.

— Так ото недавно я вам дав книжку, де писалось про штучне запліднення худоби.

— Еге ж, не без інтересу книжечка.

— А ще інтересніше в одному закордонному, значить, журналі писалось.

— В закордонному? Ти сам вичитав? — покосився на Варивона, знаючи його вдачу.

— Ні, переклали мені.

— Переклали. Ну, ну, — присунувся ближче Василь Денисович, аж накрив крислатим брилем Варивонів картуз.

— Я вам краще завтра докажу. На посвіт запізнюся.

— Успієш з козами на торг. Ну, так що в тому журналі?

— Розміркувала одна вчена голова, що дуже рідко, значить, жеребляться матки — жди того приплоду аж одинадцять місяців.

— І ніяк не менше. Так уже природа створила, що кінь — не кролик.

— І вирішив він як-небудь скоротити строки.

— Скоротити? — недовірливо поглянув у звужені очі Варивона, але той вчасно віями погасив лукаві вогники в янтарних очах.

— Скоротити. Що ж зробиш — наука, — розвів руками Варивон.

— Наука — таке діло, — з легким зітханням погоджується Карпець.

— Ну й вигадав цей учений такий інкубатор.

— Інкубатор? — насторожується старший конюх.

— Не зовсім інкубатор, правда, а щось подібне до того. Велике страхіття збудував, — і для переконливості навіть широко в повітрі руками окреслив коло. — Приспособив цей кінський інкубатор і, дивись тобі, через три тижні висиджуються лошата, і то — всяких мастей. Прямо, як в банку йдуть.

— Чи то й вони з яєць, як курчата, вилуплюються? — уже в'їдливо допитується Василь Денисович.

— От цього вже не знаю, а чого не знаю, так і говорити не буду. А що лошат виводять в таких інкубаторах — це так.

— Може й так, — похитуючи головою, згоджується Карпець. — Тільки от, подумати, брехунів і в інкубатор не закладають, а вони самі вилуплюються.

— Чого б це я нападався, — ледве здушує сміх. — Я ж вам зразу сказав, що це в закордонному журналі писалось. Так що ж ви звідти, з-за кордону, правду вичитаєте? Там ще не таке пишеться.

— Це ти вірно кажеш. Там понаписують… А що-небудь у тебе з наших журналів є?

— Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.

— Гляди ж. А то до стайні на гарматний постріл не допущу. Драпаком нажену з двору. Про що ж там пишеться?

— Про досвід кращих конюхів України.

— О, це дуже підходяща книга для мене.

З остям, веслом і ліхтарем до них підходить Дмитро, і Варивон швидко прощається із старшим конюхом.

— Ні пуху вам, ні пера. Рибки ж принеси, інкубаторнику.

Обидва бригадири виходять в синє поле, а Василь Денисович прямує до стайні, що наскрізь пропахла міцним амонієм і потом.

Полікарп Сергієнко засвічує ліхтарі, і тіні тихо перегойдуються в довгій і широкій стайні.

— Оце книжку сьогодні прочитав, — зупиняється Карпець біля Сергієнка. — Про досвід кращих конюхів пишеться. Інтересна.

— Розкажи, Василю.

• Предыдущая
• 89/322
• Следующая