Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 100

• Предыдущая
• 100/123
• Следующая

— Пароль.

Ґешер жахливо наморщив лоба, почухав довгими брудними нігтями підборіддя, потім підняв пов'язку з ока і видобув звідти черговий згусток жовтувато–зеленої гидоти.

— Ох уже цей Цок–Цок із його паролями! — пожалівся він Джейкові. Голос звучав роздратовано, але в ньому вчувалася тривога. — Він крутий хлоп, але, якщо хочеш знати, це вже занадто.

— Та годі вже, Цок–Цок! — прогорлав він, натиснувши кнопку. — Якщо ти не впізнаєш мій голос, то надінь слуховий апарат!

— Ні, я впізнаю, — відповів безбарвний голос. Джейк почув у ньому нотки Джері Ріда, який грав у «Смокі та бандиті» нерозлучного друга Берта Рейнолдса. — Але я не знаю, кого ти з собою привів, правда ж? Чи ти забув, що камера здохла ще минулого року? Або називай пароль, Ґешере, або згниєш під дверима!

Гешер запхав пальця до носа, витяг звідти «козу» кольору м'ятного желе і розлючено витер її об ґрати гучномовця. Мовчки спостерігаючи за всією цією по–дитячому наївною демонстрацією поганої вдачі, Джейк відчував, що глибоко в душі булькоче істеричний сміх. Зараз він був би дуже недоречний. Невже вони подолали весь цей шлях крізь лабіринт, де всюди були розставлені пастки, й темні, як ніч, тунелі, тільки для того, аби застрягнути тут, перед цими герметичними дверима, і тільки тому, що Ґешер забув пароль Цок–Цока?

Ґешер кинув на нього злющий погляд, потім провів рукою по голові, знімаючи жовту хустку, просякнуту потом. Череп під пов'язкою був геть лисий, за винятком кількох куцих жмутиків чорного волосся, схожого на голки дикобраза. На лівій скроні виднілася глибока вм'ятина. Зазирнувши в хустку, Ґешер витяг з її складок клапоть паперу.

— О боги, благословіть Гутса, — пробурмотів він собі під ніс. — Гутс завжди про мене дбає.

Він дивився на папірець, так і сяк крутив його в руках, а потім простягнув Джейкові. Голосу він не підвищував, наче боявся, що всесильний Цок–Цок почує його навіть тоді, коли ніхто не натискає кнопку «ГОВОРІТЬ».

— Ти ж справжній маленький жентельмен, ге? А перше, чого вчать жентельмена, коли він уже знає, що не можна їсти зубну пасту і сцяти по кутках, — це читати. Прочитай, що тут написано, хлопчику мій, бо я забув, як це робиться. Знав, але забув.

Джейк взяв папірець, глянув на нього і підвів погляд на Ґешера.

— А якщо не прочитаю? — зухвало спитав він.

Зачувши таку відповідь, Ґешер аж відсахнувся… а потім злостиво–радісна усмішка з'явилася на його лиці.

— Тоді я візьму тебе за горлянку і постукаю твоєю головою в двері. Навряд чи старий Цокі мене впустить, бо він досі нервується через твого крутого друзяку. Але мені буде величезна радість побачити, як твої мізки скрапують з цього осьо крана.

Джей замислився над цією похмурою перспективою, але всередині досі кипів темний сміх. Цок–Цок справді був крутим хлопом. Він знав, що переконати Ґешера, який і так уже був однією ногою в могилі, виказати пароль буде важко, навіть якби Роланд узяв його в заручники. Але того, шо в Ґешера дірява пам'ять, він не врахував.

Не смійся. Якщо ти розсмієшся, він точно тобі голову розіб'є.

Попри всю свою браваду, Ґешер спостерігав за Джейком досить–таки занепокоєно. І Джейк збагнув те, що в майбутньому цілком могло статися в нагоді: може, Ґешер не боявся смерті… але перед приниженням відчував страх.

— Гаразд, Ґешере, — спокійно сказав він. — Тут написано «щедрий».

— А ну віддай. — Гешер вирвав у нього папірець, вклав назад у хустку і швидко огорнув жовтий шмат тканини довкола голови. Потім натиснув кнопку переговорного пристрою. — Цок–Цок? Ти ще там?

— А де мені бути? На західному краю світу? — трохи здивувався власник безбарвного голосу.

Ґешер показав динаміку язика, вкритого білим нальотом, але його голос звучав благально, мало не улесливо.

— Пароль — щедрий. Ой, яке ж слово гарне! А тепер впусти мене, розтуди його!

— Заходь, — сказав Цок–Цок. Десь поблизу ввімкнувся пусковий механізм, і Джейк підскочив від несподіванки. Кран–колесо посеред дверей почав обертатися. Коли він нарешті зупинився, Ґешер узявся за нього руками, смикнув на себе, потім взяв хлопчика за руку і штовхнув через піднятий поріг дверей у найдивнішу кімнату з усіх, які Джейк бачив у своєму житті.

26

Роланд спустився в рожеву напівтемряву. З–за клиноподібного коміра його сорочки визирали блискучі очиці Юка. Витягнувши і без того довжелезну шию, звір нюхав тепле повітря, що надходило з вентиляційних отворів. У темних переходах нагорі Роланд міг покладатися тільки на нюх пухнастика і страшенно нервувався, що тварина загубить у проточній воді Джейків запах… але зачувши спів — спочатку Ґешерів, а потім і Джейка, що лунко звучав у трубах, — стрілець трохи заспокоївся. Юк не підвів.

Шалапут теж чув пісні. Досі він просувався повільно і з пересторогою, час від часу навіть повертаючись, бо боявся взяти неправильний слід. Але щойно його вуха вловили Джейків голос, як він, натягуючи повідець, зірвався на біг. Роланд боявся, щоб він не загавкав, кличучи своїм хрипким голосом Джейка, — Ейк! Ейк! — але, на щастя, цього не сталося. А коли вони досягли шахти, що вела на нижній рівень цього Диціанового Лабіринту, Роланд почув гуркіт якоїсь нової машини — цілком можливо, помпи, — слідом за яким розлігся лункий металевий брязкіт дверей, що зачинялися.

Спустившись на дно квадратного тунелю, Роланд кинув погляд на подвійний ряд світлових трубок, що тягайся в обидва боки. Він побачив, що їх освітлює болотний вогонь, такий самий, що горів у вивісці біля бару Балазара в місті Нью–Йорк. Пильніше стрілець придивився до вузьких хромованих смужок вентиляції, розташованих на стінах під стелею, та стрілок під ними. І зняв з шиї шалапута сиром'ятний повідець. Юк нетерпляче струснув головою — він був вочевидь щасливий позбутися надокучливої штукенції, яка обмежувала його свободу.

— Ми близько, — пробурмотів стрілець на вухо пухнастикові, — тож тепер треба поводитися тихо. Зрозумів, Юк? Дуже тихо.

— И–хо, — пошепки погодився Юк своїм хрипким голосом. За інших обставин це було б навіть кумедно.

Роланд опустив його на землю, і Юк одразу ж помчав тунелем уперед, витягнувши шию і обнюхуючи сталеву підлогу. Стрілець чув, як він зосереджено бурмоче собі під носа — Ейк–Ейк! Ейк–Ейк! Діставши револьвер із кобури, він рушив слідом за твариною.

27

Едді й Сюзанна саме дивилися на величну Колиску Блейна, коли небо над їхніми головами пролилося сильним дощем.

— Будиночок неслабий, але ж той, хто його зводив, геть забув про пандус для інвалідів! — прогорлав Едді, намагаючись перекричати дощ і грозу.

— Та нічого, — нетерпляче мовила Сюзанна, вибираючись із візка. — Ходімо вже нагору, сховаємося від дощу.

Едді з сумнівом глянув на сходи. Сходинки були невисокі… але їх сила–силенна.

— Сьюз, ти впевнена?

— Я ще тебе пережену, білявий, — відказала вона і напрочуд вправно пішла видряпуватись нагору, спираючись на руки, м'язисті передпліччя й обрубки ніг.

І вона справді мало його не обігнала. Едді мусив якось затягти нагору купу заліза у вигляді візка, тож піднімався повільніше. Діставшись до горішнього майданчика, обоє засапалися. Мокрий одяг парував. Едді збирався було посадити дружину у візок, але натомість ухопив попід пахви, підняв угору, та так і притис до себе, міцно тримаючи за поперек. Він був збуджений, на межі шаленства, і навіть гадки не мав чому.

«Ох, дайте перепочити, — подумав він. — Ти такий шлях пройшов, і досі живий, от залози й набрякли, їм хочеться свята».

Сюзанна облизнула повну верхню губу й запустила сильні пальці йому в волосся. А потім смикнула. Було боляче… але й неймовірно прекрасно водночас.

— Я ж казала, що пережену тебе, білявий, — проговорила вона низьким захриплим голосом.

— Та ну тебе… я прийшов першим… на півсходинки. — Едді спробував удати, що не так уже сильно й засапався, але йому це не вдалося.

— Може, й так… але ж ти весь видихався, хіба ні? — Її рука відпустила волосся Едді й ковзнула вниз. І в очах загорілася посмішка. — Е, ні, видихався, та не весь.

• Предыдущая
• 100/123
• Следующая