Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 106

• Предыдущая
• 106/123
• Следующая

Цок–Цок ухопив його двома пальцями за носа й розлючено стис.

— Питаю, ясно?

— Так! —закричав Джейк. Він знову дивився Цок–Цокові в обличчя, плачучи вже не тільки від жаху, а ще й від болю. Він відчайдушно хотів знову подивитися на вентиляційні грати, хотів пересвідчитися, що побачене там — не просто вибрики наляканої, перенапруженої свідомості, але не наважувався. Джейк боявся, що за його поглядом прослідкує ще хтось — швидше за все сам Цок–Цок — і побачить там те, що побачив він.

— Добре. — Цок–Цок потягнув Джейка за ніс до свого крісла. Там сів і закинув ногу на бильце. — Побазікаймо трохи. Почнемо з твого імені. То що, як там тебе звати?

— Джейк Чемберз. — Через стиснуті ніздрі його голос звучав гугняво і невиразно.

— Ти натсі, Джейку Чемберзе?

Якусь мить Джейк не міг второпати, про що питає Цок–Цок.

— Я не розумію, про…

Але Цок–Цок тільки поводив його носом туди–сюди.

— Натсі! Натсі! Не грайся зі мною, хлопче!

— Не розумію… — почав було Джейк, а потім його погляд натрапив на старий автомат, що висів на спинці крісла, і йому знову згадався старий «Фоке–Вульф». І частини головоломки склалися докупи.

— Ні, я не наці. Я американець. Я народився вже після тієї війни!

Цок–Цок відпустив Джейків ніс, і звідти миттю ринув потік крові.

— Міг би зразу сказати, і я б тебе не чіпав, Джейку Чемберзе. Але принаймні тепер ти знаєш, як ми тут розмовляємо. Знаєш?

Джейк кивнув.

— Так. Чудово! Тоді почнімо з простих питань.

Джейк не міг відвести очей від вентиляційних ґрат. Те, що він побачив там раніше, не зникло. То був не витвір його уяви. У пітьмі за хромованими перетинками світилися очі з золотими обідцями.

Юк.

Цок–Цок дав йому ляпаса, відштовхнувши його до Ґешера, а той одразу ж відбив «подачу».

— Почалися уроки, серденько, — прошепотів йому на вухо Ґешер. — Вчися гарненько! Будь дуже уважний!

— Дивися на мене, коли я з тобою розмовляю, — наказав Цок–Цок. — Одне з двох: або ти мене поважатимеш, або я відірву тобі яйця.

— Гаразд.

Цок–Цокові очі лиховісно зблиснули.

— Що гаразд?

Продираючись крізь плетиво питань, Джейк відчайдушно шукав слушної відповіді, і зненацька в його душі зажевріла надія. В його власній Колисці Сивих — відомій у Нью–Йорку під назвою «Школа Пайпера» — та відповідь, що спала йому на думку, прислужилася б непогано.

— Гаразд, сер.

Цок–Цок посміхнувся.

— Гарно починаєш, хлопчику, — сказав він і нахилився вперед, спираючись руками на стегна. — А тепер скажи… що таке американець?

І Джейк заходився розповідати, щосили намагаючись не дивитися в бік вентиляційних ґрат.

29

Сховавши револьвер у кобуру, Роланд взявся обома роками за кран–колесо і спробував повернути. Не вдалося. Це не надто його здивувало. А от проблеми створювало.

Юк стояв біля його лівої ноги і занепокоєно дивився вгору, чекаючи, коли ж Роланд нарешті відчинить двері, щоб продовжити пошуки Джейка. Але стрілець дуже сумнівався в тому, що все буде так легко й просто. Чекати під дверима, поки хтось вийде, нерозумно — Сиві можуть годинами і навіть днями не користуватися цим виходом. Поки стрілець чекатиме, Ґешер із друзяками можуть зняти з Джейка живцем шкіру.

Він притулив вухо до сталевих дверей, але нічого не почув. І це його теж не здивувало. Колись дуже давно він уже бачив такі двері. Відстрелити замок не вдасться, і почути щось крізь них годі. Вони можуть бути одинарні чи подвійні, розташовані одні навпроти одних, а між ними — порожнина. Хоча десь мусила бути кнопка, яка приводить у дію це колесо посередині й відмикає замки. Все могло б обернутися добре, якби Джейк міг дотягтися до цієї кнопки.

Роланд розумів, що сам він не входить до їхнього ка–тету. Він підозрював, що навіть Юк більше знав про потаємне життя цього зв'язку, ніж він, стрілець (і дуже сумнівався, що шалапут знайшов Джейка в усіх цих тунелях, де бігли брудні струмки, лише завдяки своєму винятковому нюхові). Втім, він же якось спромігся допомогти Джейкові перейти кордон між їхніми світами. Він бачив… і коли Джейк спробував дістати ключа, якого він впустив, то Роланд подумки послав йому імпульс.

Але зараз із імпульсами треба діяти обачніше. У найкращому випадку Сиві дотумкають, що відбувається щось дивне. А в найгіршому — Джейк неправильно зрозуміє думку Роланда і втне якусь дурницю.

Якби ж то він міг побачити…

Роланд заплющив очі й зосередився на Джейкові. Він думав про хлопчикові очі й відправив своє ка їх шукати.

Спочатку перед ним була тільки пустка, але невдовзі почало проявлятися зображення. Обличчя, обрамлене довгим білявим волоссям з пасмами сивизни. У глибоких очницях, наче рубіни в печері дракона, сяяли зелені очі. Роланд швидко зрозумів, що це Цок–Цок, нащадок чоловіка, що загинув у повітряному екіпажі. їхній зв'язок був цікавим фактом, але за обставин, що склалися, користі з нього не було жодної. Стрілець спробував проникнути поглядом далі, поза лице Цок–Цока, прагнучи побачити решту кімнати, де тримали Джейка, й людей, що там перебували.

— Ейк, — прошепотів Юк, наче нагадуючи Роландові, що зараз не час куняти.

— Чшш, — цикнув на нього стрілець, не розплющуючи очей.

Але це не допомогло. Він бачив тільки розмиті плями, мабуть, тому, що Джейк зосередився лише на Цок–Цоковому обличчі, а все інше поставало в пітьмі на межі хлопчикового сприйняття.

Роланд знову розплющив очі й злегка вдарив себе кулаком у праву долоню. Він здогадувався, шо можна натиснути трохи сильніше й побачити більше… але так хлопчик може дізнатися про його присутність, а це небезпечно. У Ґешера нюх на «щурів». Та навіть якщо не він, то Цок–Цок точно відчує.

Роланд подивився вгору на вузькі вентиляційні отвори, а потім на Юка. Він вже не раз міркував про те, яка розумна ця істота. Але зараз, схоже, настав час отримати доказ.

Роланд потягнувся здоровою лівою рукою, просунув пальці в поперечини тих ґрат, що були найближчі до люка, крізь який затягнули Джейка, і смикнув на себе. Грати вискочили, на підлогу посипався дощ іржавого пилу й сухого моху. Отвір виявився замалим для людини… але не для пухнастика–шалапута. Роланд поклав ґрати на підлогу, підняв Юка й зашепотів йому на вухо:

— Піди… подивись… і повертайся. Зрозумів? Не показуйся їм на очі. Просто подивися й повертайся.

Юк дивився йому в очі знизу вгору мовчки, навіть не вимовляючи Джейкове ім'я. Роланд гадки не мав, чи зрозуміла його тварина, але часу думати–гадати не було. Він поставив Юка на підлогу вентиляційної шахти. Шалапут понюхав крихти сухого моху, тихенько чхнув і припав до землі, дивлячись на Роланда своїми дивними очима. Протяг ворушив його шовковисте хутро, в очах читався сумнів.

— Піди подивись, як там, і повертайся, — пошепки повторив Роланд, і Юк розчинився в темряві, нечутно ступаючи на самих подушечках лап.

Роланд знову витяг револьвер і перейшов до найтяжчого. До чекання. Але Юк повернувся швидко, менш ніж за три хвилини. Роланд видобув його з шахти й поставив на підлогу. Звір дивився на нього, витягнувши свою довгу шию.

— Скільки їх там, Юк? Скількох ти бачив?

Певний час йому здавалося, що шалапут так і дивитиметься на нього стривоженим поглядом. Але потім тварина невпевнено підняла праву лапу, випустила пазурі й подивилася на них, наче силкуючись щось згадати. І врешті–решт почала стукати пазурями по підлозі.

Один… два… три… чотири. Пауза. Потім ще два рази, швидко й делікатно. Випущені пазурі тихо цокотіли по сталі: п'ять, шість. Юк зробив ще одну паузу. Він розгублено опустив голову, наче дитина, що мучиться від титанічної боротьби, яка відбувається у неї в душі. Але потім підвів погляд на Роланда і востаннє стукнув кігтями по сталі.

— Ейк!

Шестеро. Сиві… і Джейк.

Роланд підхопив Юка на руки й погладив його.

— Розумник! — пробурмотів він на вухо тваринці. Його переповнювали відчуття подиву і вдячності. Насправді він сподівався отримати певну відповідь, але це перевершило всі сподівання. І сумніватися в точності відповіді він не збирався. — Хороший малюк!

• Предыдущая
• 106/123
• Следующая