Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 108

• Предыдущая
• 108/123
• Следующая

— МОЖЛИВО, — сказав Блейн, і Едді точно почув у його голосі тьмяний проблиск жорстокості. — АЛЕ, ЩОБ МЕНЕ ЗАВЕСТИ, ВАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАПРАВИТИ МІЙ НАСОС. А МІЙ НАСОС ЗАПРАВЛЯЄТЬСЯ ПРОСТИМИ: ЗЗАДУ НАПЕРЕД.

— Тобто? — спитав Едді й подивився крізь ґрати на гладеньку рожеву спину Блейна. Та Блейн не відповів на це питання так само, як і на інші. Кнопки світилися яскраво–помаранчевим вогнем, але Великий і Малий Блейни, здавалося, перейшли в режим сну. Втім, Едді знав, що це не так. Блейн не спав. Блейн спостерігав за ними. Блейн дослухався до їхніх схем фрикативних звуків і стресових наголосів на дифтонгах.

Едді подивився на Сюзанну.

— «Вам доведеться заправити насос, але насос заправляється простими: ззаду наперед», — понуро повторив він. — Це що, загадка?

— Так, звісно. — Сюзанна зиркнула на трикутне вікно, наче наполовину затулене повікою, і притягнула Едді до себе ближче, щоб прошепотіти на вухо: — Це повне божевілля, Едді… параноя, шизофренія, та ще й до всього, схоже, маячня.

— Та я знаю, — видихнув він у відповідь. — У нас тут схибнутий і геніальний монорейковий поїзд типу «привид у комп'ютері», який любить загадки і рухається швидше за звук. Занурмось у світ пригод фантастичної версії «Польоту над гніздом зозулі»!

— Ти маєш якісь здогади?

Едді похитав головою.

— А ти?

— Щось таке ворушиться глибоко в пам'яті. Але, мабуть, це щось не те. Я не можу викинути з голови те, що сказав Роланд: хороша загадка завжди має сенс, і її завжди можна розгадати. Це наче справжній фокус.

— Він вводить нас в оману.

Вона кивнула.

— Едді, піди стрельни в повітря ще раз. Дай їм знати, що ми досі тут.

— Ага. Коли б знати, шо вони досі там.

— А як ти гадаєш, Едді, вони там? — спитала Сюзанна навздогін.

— Не знаю. Ця загадка навіть Блейнові не до снаги, — не зупиняючись і не озираючись, відповів він.

31

— Ви не могли б дати мені щось попити? — попросив Джейк. Слова прозвучали нерозбірливо, бо хлопчик гугнявив — слизові оболонки рота й носа швидко розпухали. У нього був вигляд хлопця, якому у великій вуличній бійці дісталося найбільше.

— Авжеж, — розважливо озвався Цок–Цок. — Могли б. Ще й як могли б. У нас тут багато напоїв, чи не так, Копергеде?

— Атож, — погодився високий чолов'яга в окулярах, білій шовковій сорочці й чорних шовкових штанях. Він скидався на викладача коледжа, якими їх зображали в коміксах журналу «Панч» на початку двадцятого століття. — У нас тут повно різного питва.

Цок–Цок знову недбало розкинувся на своєму троні й тепер насмішкувато спостерігав за Джейком.

— У нас є вино, пиво, ель і, звісно, стара добра вода. Іноді це все, що треба, еге ж? Прохолодна, прозора, іскриста водичка. Як тобі, гарно звучить, хлопче?

В горлі у Джейка було сухо, наче там почистили наждаком, і боляче поколювало.

— Звучить чудово, — прошепотів він.

— Аж самому пити схотілося, — сказав Цок–Цок, розтягуючи рота в посмішці. В зелених очах затанцювали іскри. — Принеси мені кухлика води, Тіллі. Чорт, не знаю, куди це поділися мої гарні манери!

Тіллі вийшла кудись через люк на дальньому боці кімнати, саме навпроти входу, через який прийшли Джейк і Ґешер. Джейк провів її поглядом і облизав розпухлі губи.

— Отож, — сказав Цок–Цок, звертаючи погляд до Джейка, — ти кажеш, що те американське місто, звідки ти прийшов… той Нью–Йорк… дуже схоже на Лад.

— Ну… не зовсім…

— Але ж ти впізнаєш деякі механізми, — тиснув на нього Цок–Цок. — Клапани, насоси і таке інше. Не кажучи вже про вогненні трубки.

— Так. Ми їх називаємо неоновими, але це одне й те саме.

Цок–Цок потягнувся до нього рукою, і Джейк сахнувся. Але

велетень тільки погладив його по плечу. — Так–так, це воно. — Його очі блищали. — А про комп'ютери ти чув?

— Авжеж, тільки…

Повернулася Тіллі, несучи в руках кухлик, і несміливо наблизилася до Цок–Цокового трона. Білявий гігант узяв у неї воду і простягнув кухоль Джейкові. Та коли хлопчик потягнувся по нього, Цок–Цок вихопив воду в нього з–під самісінького носа й напився сам. Джейк дивився, як вода стікає цівкою з Цок–Цокового рота, і весь затремтів. Заспокоїтися він був неспроможний.

Цок–Цок зиркнув на нього з–понад краю кухля, наче згадавши про його присутність. У нього за спиною, наче школярі, що почули якийсь сороміцький жарт, криво посміхалися Гешер, Копергед, Брендон і Гутс.

— Ох, я так замислився над своєю спрагою, що геть забув про тебе! — бадьоро вигукнув Цок–Цок. — Як це неввічливо з мого боку! Але водичка була така чудова… вона й зараз чудова… холодна… прозора…

Він простягнув кухлик Джейкові. Але Джейк не встиг узяти його, бо Цок–Цок знову забрав.

— Спочатку, хлопче, ти мені розповіси про двополярні комп'ютери і транзитивні схеми.

— Що… — Джейк потай зиркнув у бік вентиляційної шахти, але золотистих очей там не було. Йому вже почало здаватися, що це все примарилося. Він знову перевів погляд на Цок–Цока, ясно розуміючи одне: води йому не дадуть. Навіть мріяти про це не варто. — Що таке двополярні комп'ютери?

Цок–Цокове лице перекосила гримаса люті, і він вихлюпнув залишки води Джейкові в обличчя, розпухле й побите.

— Не грайся зі мною! — заверещав велетень. Він зірвав з руки «Сейко» й затряс ним у Джейка перед носом. — Коли я тебе спитав, чи тут двополярна схема, ти сказав — ні! Не смій казати мені, що не знаєш, коли вже дав зрозуміти, що знаєш!

— Але… але… — Джейк не міг підібрати слова. Голова в нього йшла обертом від страху й розгубленості. Краєм свідомості він розумів, що силкується злизати з губ якомога більше води.

— Під цим довбаним містом тисяча траханих двополярних комп'ютерів. Та що там, СОТНІ тисяч. І що? З них працює лише один, та й той уміє хіба що грати в «Гляньте» й запускати ті бісові барабани! Мені потрібні ті комп'ютери! Я хочу, щоб вони працювали на МЕНЕ!

Цок–Цок блискавкою майнув уперед, вхопив Джейка за барки, добряче його потрусив й жбурнув на підлогу. Хлопик вдарився об торшер, перекинув його, і лампочка луснула, наостанок глухо чхнувши. Тіллі тихо скрикнула й відступила на крок назад. В її широко розплющених очах стояв переляк. Копергед і Брендон тривожно перезирнулися.

А Цок–Цок нахилився, спираючись ліктями на стегна, й заволав Джейкові в лице:

— Вони мені потрібні, І ВОНИ В МЕНЕ БУДУТЬ!

У кімнаті запала тиша, яку порушував лише тихий свист теплого повітря, що надходило з вентиляційних отворів. А потім маска люті зникла з лиця Цок–Цока так само раптово, як і з'явилася, її наче взагалі не було. Натомість на його обличчі розквітла чарівна усмішка. Він нахилився вперед і допоміг Джейкові звестися на ноги.

— Вибач. Коли я думаю про всі можливості цього міста, все, що тут можна було б зробити, мене часом заносить. Від душі вибачаюся, хлопче. — Піднявши перекинутий кухоль, він пожбурив його в Тіллі.

— Налий води, ти, стара сучко! Що з тобою?

Він знову повернувся до Джейка, сяючи сліпучою посмішкою телеведучого.

— Гаразд. Ти пожартував — я пожартував. А тепер розкажи мені все, що тобі відомо про двополярні комп'ютери і транзитивні схеми. Потім тобі дадуть попити.

Джейк розтулив було рота, аби щось сказати — гадки не маючи, що говорити, — аж раптом почув у голові голос Роланда.

Відверни їхню увагу, Джейку. А потім натисни кнопку, яка відчиняє двері, якщо така є.

Цок–Цок дивився на нього пильним поглядом.

— Тобі щось спало на гадку, хлопче? Я такі штуки завжди помічаю. Тож не приховуй, розкажи другові, потіш старенького Цокі.

Краєм ока Джейк помітив якийсь рух. І хоча подивитися в бік вентиляційної шахти він не наважився — а надто зараз, коли вся увага Цок–Цока неподільно належала йому, — він зрозумів, що Юк повернувся і зазирає зараз у круглу кімнату.

Відвернути їхню увагу… і раптом Джейк придумав.

— Справді, я маю дещо на думці, — сказав він, — але не про комп'ютери. А про мого старого приятеля Ґешера. І його дружка Гутса.

• Предыдущая
• 108/123
• Следующая