Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 19

• Предыдущая
• 19/123
• Следующая

Едді весь час намагався уявити, як це — мати спогади про власну смерть. Тому час від часу зупинявся мов укопаний.

25

Невдовзі після того, як перевалило за полудень, вони опинилися в місцевості, де більшу частину дерев було вирвано з корінням, а кущі — зрівняно з землею. Усе виглядало так, наче багато років тому тут пройшовся ураган, утворивши посеред знищеного лісу широку гнітючу алею.

— Ми вже близько від місця, яке хочемо знайти, — зазначив Роланд. — Він тут усе попригинав до землі, щоб замести сліди. Наш друг–ведмідь не хотів несподіванок. Він був хоч і величезний, але не самовпевнений.

— А для нас він несподіванок не залишив? — спитав Едді.

— Все може бути, — Роланд злегка всміхнувся і торкнувся плеча Едді. — Але не хвилюйся — несподіванки точно будуть старі.

Крізь цю зону плюндрування вони просувалися повільно. Здебільшого повалені дерева були старезні (багато з них уже майже з'єдналися з землею, яка їх породила), та все одно створювали істотну перепону на шляху і завдавали подорожнім чимало клопоту. Її подолання виявилося б доволі складним, навіть якби всі троє були фізично здоровими. А з Сюзанною, прив'язаною до стрільцевої спини ременями, це обернулося вправою на силу і витривалість.

Знищені дерева й зарості підліску таки приховували ведмежий слід, і це також уповільнювало просування вперед. До полудня вони йшли за слідами від кігтів, що виднілися на корі дерев, чіткі, мов зарубки. Але тут, на початку шляху, ведмідь ще не був аж так сильно розлючений і ці прикметні ознаки того, що звір тут проходив, зникли. Роланд просувався повільно, дошуковуючись лайна в кущах і жмутів шерсті на стовбурах дерев, через які перелазив ведмідь. Весь час, що залишався до вечора, пішов на те, щоб подолати три милі цього звалища підгнилої деревини.

Щойно Едді змирився з тим, що їм доведеться стати табором тут, у цій моторошній місцині, як почалася вузька смуга вільх. За нею він почув лунке дзюркотіння струмка в камінному річищі. Позаду, за їхніми спинами сідало сонце. Світило осяяло тьмяними червоними променями зарості, які вони втрьох щойно подолали, і перетворило повалені дерева на перехресні чорні обриси, подібні до китайських ідеограм. Роланд оголосив привал і спустив Сюзанну на землю. Випростав спину і трохи понахилявся ліворуч–праворуч, вперед і назад, тримаючи руки на поясі.

— На сьогодні все? — поцікавився Едді.

Але Роланд похитав головою.

— Дай Едді револьвер, Сюзанно.

Питально глянувши на стрільця, жінка передала Едді зброю.

— Ходімо, Едді. Потрібне нам місце — на тому боці цих дерев. Треба глянути. Можливо, там на нас чекає невеличка робота.

— Чому ти думаєш…

— Відкрий вуха.

Едді прислухався і зрозумів, що чує машинний гул. А ще збагнув, що цей шум уже якийсь час їх супроводжував.

— Але я не хочу залишати Сюзанну саму.

— Ми недалеко, а голос у неї гучний. До того ж, якщо небезпека й чигає, то вона попереду. Ближчими до неї будемо ми.

Едді поглянув на Сюзанну.

— Ідіть, але не баріться там. — Вона задумливо озирнулася туди, звідки вони прийшли. — Не знаю, чи є тут страховиська, але відчуття таке, що є.

— Ми повернемося, доки споночіє, — пообіцяв Роланд. Він рушив до природного щита, який утворювали вільхи, і за мить Едді пішов слідом за ним.

26

Заглибившись у зарості дерев на п'ятнадцять кроків, Едді збагнув, що вони йдуть стежкою, можливо, тією, що її роками протоптував для себе ведмідь. Вільхи згиналися Над їхніми головами на кшталт тунеля. Тепер звуки стали гучнішими, і Едді почав їх розрізняти. Один був низький, глибокий, схожий на бурмотіння. Цей шум віддавав у ступні ніг — слабка вібрація, наче під землею невтомно працював якийсь величезний механізм. Його перебивали ближчі й наполегливіші звуки — пронизливі верески, писки, цвірінчання, що перемішувалися, нагадуючи гучне чиркання.

Наблизивши рот упритул до вуха Едді, Роланд сказав:

— Гадаю, зараз нам не зашкодить трохи помовчати.

Вони пройшли ще п'ять кроків, і знову Роланд спинився. Витяг револьвер і дулом відсунув убік гілляку, що згиналася під вагою забарвленого в сонячний колір листя. Крізь відкритий маленький отвір Едді зазирнув на галявину, де так довго жив ведмідь. То була його база, звідки звір часто робив вилазки, плюндруючи все навколо й навіюючи жах.

Жодної рослинності; земля вже віддавна була втоптана намертво. З–під кам'яної стіни заввишки приблизно п'ятдесят футів витікав струмок і біг через усю галявину, яка формою нагачувала вістря стріли. На тому березі струмка, це зупинилися чоловіки, біля стіни стояла металева будка заввишки близько дев'яти футів. Її вигнутий дах нагадав Едді вхід до метро. Спереду будка була розфарбована навскісними жовтими й чорними смугами. Земля на галявині не була чорною, як верхній шар грунту в лісі. Вона мала дивний відтінок сірого, подібний до пилу. Всюди валялися кістки, і за мить Едді збагнув, що саме їх він прийняв за сірий грунт — древні кістки, що аж розсипалися на порох.

На землі метушилися, неугавно тріскотіли й верещали якісь створіння — це їх стрілець і Едді чули, наближаючися до галявини. Четверо… ні, п'ятеро. Маленькі металеві пристрої, що з них найбільший за розміром не переважав цуценя коллі. Едді зрозумів, що то чи роботи, чи щось подібне. Вони були схожі між собою — і з ведмедем, якому вони, поза сумнівом, прислужували, — тільки одним: крихітною антеною радара, що несамовито кружляла довкола осі.

«Ще кілька капелюшків–розумак, — подумав Едді. — Господи, та що ж це за світ такий?»

Найбільший із пристроїв трохи скидався на трактор «Тонка», який Едді отримав був на свій шостий чи сьомий день народження. Він їздив по землі, збурюючи гусеницями сірі хмарки кісткової куряви. Другий нагадував щура з іржостійкої сталі. Третій на вигляд здавався змією, зібраною зі з'єднаних сталевих частин, — плазун повзав своєю траєкторією і вигинав спину. Усі вони разом, утворивши на дальньому кінці струмка нерівне коло, невтомно кружляли по ньому і вже прорили в землі чималий рівчак. Це видовище породило в пам'яті Едді комікси з журналу «Сетедей Івнінґ Пост», які його мати чомусь не хотіла викидати і зберігала в передпокої їхнього помешкання. У коміксах знервовані чоловіки з цигарками в зубах, чекаючи, поки їхні дружини народять, протоптували в килимах цілі борозни.

Коли очі призвичаїлися до простої географії галявини, Едді побачив, що на ній значно більше, ніж ці п'ятеро різносортних почвар. Погляд вихопив принаймні дюжину, але за кістковими рештками ведмежих жертв могло ховатися значно більше. Різниця була в тому, що ці інші не рухалися. Члени ведмежого механічного почту впродовж довгих років один по одному вимирали, аж поки їх не лишилося тільки п'ятеро… та й ті, судячи з тріскучих, верескучих та іржавих звуків, були не надто здорові. Особливо причмелений і непевний вигляд мала змія, що накручувала кола слідом за механічним щуром. Час від часу прилад, що ходив за змією (сталевий присадкуватий блок на міцних ніжках), наздоганяв її й давав їй копняка, наче наказуючи «Ворушися, щоб тобі!».

Едді стало цікаво, для чого ж вони призначені. Певно, що не для не захисту. Ведмідь міг захистити себе сам, як і передбачала його конструкція. Едді гадав, що якби вони троє трапилися йому, коли ведмідь був у розквіті сил, то звір би, недовго думаючи, прожував їх і виплюнув. Можливо, ці маленькі роботи були його командою техобслуговування, або розвідниками, або посланцями. Він здогадувався, що вони можуть бути небезпечними, але тільки в тому разі, якщо їм доведеться захищатися… чи захищати господаря. На войовничих вони не були схожі.

У їхньому вигляді взагалі було щось жалюгідне. Більша частина команди вже вимерла, господар загинув. Едді здалося, що вони якимось чином про це довідалися і тепер випромінювали не погрозу, а дивну нелюдську тугу. Старі й майже спрацьовані, вони стривожено крокували, каталися й звивалися своїм шляхом скорботи на цій забутій Богом галявині, й Едді наче відчував, що може прочитати їхні сплутані думки: «Ох лишенько, що ж тепер робити? Кому ми тепер потрібні, тепер, коли Його нема? І хто про нас подбає тепер, коли Його нема? О–хо–хо, лишенько, лишенько…»

• Предыдущая
• 19/123
• Следующая