Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 46

• Предыдущая
• 46/123
• Следующая

Цупкі портьєри не пропускали світла, тож Джейкові довелося ввімкнути настільну лампу. Він дуже нервувався, хоч і ступав у кросівках м'яко та безшумно. Перебувати в цій кімнаті було страшно. Якщо батько прокинеться і прийде сюди (а це було цілком можливо — хай о котрій він ліг і скільки б не випив, Елмер Чемберз завжди спав сторожко і вставав удосвіта), то розлютиться. А це як мінімум зашкодить Джейкові непомітно втекти з дому. Тож що швидше він звідси забереться, то краще.

Письмовий стіл був замкнений, але батько ніколи не приховував, де зберігає ключ. Під книгою записів. Джейк підчепив його пальцем і витяг назовні. Потім відкрив третю шухляду, покопирсався серед течок, і рука торкнулася холодного металу.

У коридорі рипнула мостина, і Джейк застиг на місці. Минуло кілька секунд, але звук не повторився. І Джейк витяг зброю, яку батько тримав «для захисту свого дому», — автоматичний «рюгер» сорок четвертого калібру. Два роки тому, в день придбання, тато пишно й урочисто показав Джейкові цей пістолет. До істеричних благань дружини забрати цю штуку геть, поки хтось не постраждав, він був глухий.

Джейк знайшов бічну кнопку, що відкривала магазин. Обойма випала в долоню з тихим металевим клацанням, яке в тихій квартирі розляглося вибухом. Хлопчик нервово озирнувся на двері, а потім всю свою увагу зосередив на обоймі. Повна. Він заходився засовувати її назад у пістолет, але потім знову витяг. Тримати заряджений пістолет у шухляді — це одне, а вештатися з ним по Нью–Йорку — геть інше.

Джейк поклав пістолет на дно наплічника і ще раз понишпорив у шухляді з течками. Цього разу він видобув звідти коробку набоїв, заповнену десь наполовину. І пригадав, що колись батько розважався стрільбою по мішенях в поліцейському тирі на Першій авеню, доки йому це не набридло.

Знову рипнула мостина в коридорі. Більш за все на світі Джейкові хотілося звідти забратися.

Він дістав одну з сорочок, які прихопив з собою, поклав її на письмовий стіл і загорнув у неї обойму та коробку з патронами сорок четвертого калібру. Пакунок поклав назад у наплічник і застебнув пряжки. Коли вже збирався йти геть, погляд упав на стосик паперових бланків коло батькових лотків для кореспонденції. На його верхівці лежали дзеркальні сонячні окуляри, які тато дуже полюбляв носити. Джейк узяв аркуш паперу, хвильку повагався, а потім підняв зі столу окуляри і поклав їх до нагрудної кишені. Вийняв з підставки тонку ручку з золотим пером і написав під шапкою бланку: «Любі тато й мамо!».

І насуплено втупився у привітання. Що написати далі? Що сказати батькам на прощання? Що він їх любить? Так, справді, любить, але цього не досить. В цю основну правду, наче сталеві спиці в клубок, хтось встромив інші, не надто приємні істини.

Що він скучатиме за ними? Джейк не знав, правда це чи ні. І це було жахливо. Що він сподівається, що вони за ним сумуватимуть?

І раптом він збагнув, у чому проблема. Якби він збирався піти лише на один день, сьогоднішній, то написати щось було б легко. Проте він був упевнений майже на сто відсотків, що йде не на один день, не на тиждень і не на місяць, і навіть не на літо. Якщо цього разу він вийде з квартири, то назавжди.

Джейк хотів було зім'яти аркуш, але потім передумав. І написав: «Будь ласка, бережіться. З любов'ю, Дж.» Вийшло доволі кострубато, але щось — це краще, ніж нічого.

Чудово. А тепер, може, годі випробовувати долю? Забирайся звідси, поки не пізно.

Так він і зробив.

У квартирі досі стояла мертва тиша. Навшпиньки крадучись через вітальню, Джейк чув тільки дихання батьків: тихо похропувала мати, батько хропів гучніше, і кожен вдих закінчувався тонким присвистом. Коли Джейк підійшов до вхідних дверей, ввімкнувся мотор холодильника, і хлопчик з переляку застиг на місці. Серце шалено калатало в грудях. Наступної миті він вже був біля дверей. Якомога тихіше відчинив їх, переступив через поріг і дуже обережно зачинив за собою.

Коли клацнула заскочка, з душі наче камінь звалився, і Джейка охопило потужне передчуття. Він не знав, що на нього чекає попереду. Судячи з усього, там чигала небезпека, але йому було одинадцять років — в такому юному віці не відмовляються від екзотичного задоволення, яке зненацька пронизало його до глибини душі. Попереду лежав широкий шлях… таємничий широкий шлях, що веде в глиб незвіданого краю. Якщо Джейк буде достатньо кмітливий… і якщо йому всміхнеться доля… то перед ним розкриються сотні таємниць. Він залишав свій дім на світанку, а попереду чекали грандіозні пригоди.

«Якщо я все витримаю, якщо буду щирий, то знайду троянду, — думав Джейк, натискаючи кнопку виклику ліфта. —Я знаю… І його, його теж знайду».

Від цієї думки він страшенно збадьорився; нетерплячка від очікування зустрічі межувала мало не з екстазом.

За три хвилини Джейк уже виходив з–під навісу над входом у будинок, де прожив усе своє життя. На мить повагався, а потім повернув ліворуч, інтуїтивно відчуваючи, що це рішення не випадкове. Та воно таким і не було. Він ішов на південний схід, шляхом Променя, продовжуючи свій власний перерваний хід до Темної Вежі.

7

Минуло два дні відтоді, як Едді віддав Роландові незакінчений ключ. Троє мандрівників — розгарячені, спітнілі, змучені й сердиті — продиралися крізь надміру непоступливу гущавину кущів та парості дерев і знайшли дві смуги, що на перший погляд здалися двома слабо протоптаними стежками. Вони бігли собі рядком під густим віттям старезних дерев, які громадилися обабіч. Але придивившись прискіпливіше, Едді зрозумів, що то не просто стежки, а рештки давно забутого шляху. Там, де колись були водостічні насипи, понаростало повно кущів і миршавих дерев. Вони стирчали, наче брудне пір'я. Вибоїни, порослі травою, були досить широкі, щоб котити Сюзаннин візок.

— Алілуя! — радісно вигукнув Едді. — Пропоную за це випити!

Роланд кивнув і відв'язав бурдюк від пояса. Спершу він дав напитися Сюзанні, що їхала в нього на спині. Ключ, що його вирізьбив Едді, теліпався у Роланда під сорочкою, прив'язаний до мотузки з сиром'ятної шкіри. Сюзанна зробила ковток і передала воду Едді. Напившись, той заходився розкладати її візок. Він уже почав тихо ненавидіти цю невкладисту і непіддатливу махіну, бо вона, наче залізний якір, постійно тягнула їх на дно. І залишалася у пречудовому стані, якщо не зважати на одну–дві поламані спиці. Бували дні, коли Едді думав, що ця триклята бандура переживе їх усіх. Утім, зараз із неї, можливо, буде хоч якась користь… бодай деякий час.

Едді допоміг Сюзанні вибратися з ранця і всадовив її у візок. Поклавши руки на поперек, вона потягнулася і смішно скривилася від задоволення. У хребті, коли Сюзанна потягувалася, щось виразно хруснуло — Едді з Роландом обидва це чули.

Трохи далі з лісу неквапом вийшов чималий звір, що зовні скидався на суміш борсука з єнотом. Він подивився на подорожніх великими, обведеними золотом очиськами, посмикав гострою вусатою пичкою, наче кажучи: «Подумаєш! І не таких бачили!» — повільно перейшов дорогу, як гультяй на прогулянці, і знову зник з поля зору. Але Едді встиг помітити, який у нього хвіст — довгий і закручений спіраллю, наче поросла шерстю пружина від матраца.

— Роланде, що то було?

— Пухнастик–шалапут.

— А на їжу годиться?

Роланд заперечно похитав головою.

— М'ясо жорстке. Кисле. Краще вже собачатину їсти.

— А ти куштував? — поцікавилася Сюзанна. — Тобто собачатину?

Роланд кивнув, але далі розвивати цю тему не схотів. Едді мимохіть згадав слова зі старого фільму з Полом Ньюменом: «Точно, дамочко, — і їв, і жив, як вони».

У кронах дерев безжурно співали птахи. У лице дмухав лагідний вітерець. Едді й Сюзанна вдячно підставили йому обличчя, а потім перезирнулися і всміхнулись одне одному. Едді знову пронизало відчуття вдячності до неї. Як страшно і водночас як приємно було кохати.

— Хто проклав цей шлях? — спитав Едді.

— Люди, яких уже давно нема, — відказав Роланд.

• Предыдущая
• 46/123
• Следующая