Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 49

• Предыдущая
• 49/123
• Следующая

Екскурсія тривала годину п'ятнадцять. Джейкові сподобалося. У музеї було тихо і працював кондиціонер. Та й картини були гарні. Особливо його зачарувала групка картин Фредеріка Ремінгтона про Дикий Захід і велике полотно Томаса Гарта Бентона: на ньому був зображений паровий локомотив, що мчав великою рівниною до Чикаго, а гурт фермерів у комбінезонах і солом'яних брилях проводжав його поглядами. Вчителька — симпатична чорношкіра жіночка у строгому синьому костюмі — помітила Джейка лише наприкінці екскурсії. Вона підійшла до нього, торкнулася плеча і спитала, хто він такий.

Її наближення Джейк не помітив, тож на якусь мить йому ніби заціпило. Не надто замислюючись над тим, що робить, він намацав у кишені срібний ключ і стис його в руці. Голова миттю прояснилася, і Джейк знову заспокоївся.

— Мій клас там, нагорі, — сказав він, винувато всміхаючись. — Нас привели подивитися на модерне мистецтво, але мені більше подобається тут, бо тут справжні картини. Тому я… ну ви розумієте…

— Нишком утік? — підказала вчителька. Кутики її губ піднялася, було видно, що жінка ледь стримує посмішку.

— Я б радше назвав це «піти по–французьки». — Ці слова самі зірвалися з вуст, він навіть уявити не міг, що скаже таке.

В учнів, що зараз витріщалися на Джейка, вигляд був здивований, а от вчителька відверто розсміялася.

— Якщо ти не знаєш чи просто забув, — сказала вона, — у французькому іноземному легіоні за дезертирство розстрілювали. Юначе, гадаю, вам краще приєднатися до свого класу. І то негайно.

— Так, мем. Дякую. Все одно вони вже скоро підуть.

— А з якої ти школи?

— Академія Маркі, — відповів Джейк. Ці слова теж вилетіли самі по собі.

Він піднявся сходами, дослухаючись до безтілесного відгомону кроків і тихого перешіптування у величезній круглій залі, і все ніяк не міг збагнути, чому це сказав. Ніколи в житті він не чув про школу, яка б називалася «Академією Маркі».

12

Джейк трохи поваландався у горішньому коридорі, а потім помітив, що на нього вже зацікавлено витріщається охоронець і цікавість дедалі дужчає, тож вирішив, що чекати далі не варто. Залишалося тільки сподіватися, що клас, із яким він ходив на екскурсію, вже пішов з музею.

Він зиркнув на годинник, зробив гримасу, мовляв: «Лишенько! Я ж запізнююсь!» — і притьмом побіг сходами вниз. Школярі та їхня гарненька темношкіра вчителька, яка розсміялася зі слів «піти по–французьки», вже пішли, і Джейк вирішив, що час вшиватися самому. Він може ще трохи десь потинятись (і, зважаючи на спеку, бажано в затінку), а потім поїхати на метро.

Зупинившись біля лотка з хот–догами на розі Бродвею і Сорок другої вулиці, Джейк обміняв трохи свого мізерного «золотого запасу» на сосиску й содову. На обід хотів було влаштуватися на сходах будівлі банку, але одразу ж виявилося, що це прикра помилка.

До нього, граючись кийком, наближався коп. Здавалося, він не помічає нічого навкруги, так його поглинули хитромудрі маневри кийком. Але не так сталось, як гадалось. Порівнявшись із Джейком, він різко запхав кийка в петлю, якою той кріпився до пояса, і повернувся до хлопчика.

— Агов, розбишако, — сказав він. — А чого це ти не в школі?

Останній кавалок сосиски, яку Джейк так жадібно поглинав

перед тим, застряг у горлі. Ох і не пощастило… якщо взагалі можна було назвати це щастям. Тут, на Таймс–сквер, у самому череві Америки, аж кишіло від продавців наркоти, їхніх клієнтів, шльондр і ханиг… і серед них усіх цей коп обрав саме його, Джейка.

Джейк ледве ковтнув і відповів:

— У моїй школі зараз іспитовий тиждень. Сьогодні в мене був лише один тест. Після нього можна було піти. — Він помовчав, бо в копа загорілися очі, і цей вираз собаки–шукача йому геть не сподобався. — Мені дозволили, — стривожено додав він.

— Ага. А покажи–но мені документ.

У Джейка на душі похололо. Невже батьки вже подзвонили в поліцію? Напевно, після вчорашньої пригоди цього можна було сподіватися. Зазвичай поліція Нью–Йорка не надто переймається зникненням дітей, особливо тих, із моменту зникнення яких минуло лише кілька годин. Але його батько був у місті великим цабе і пишався своїми зв'язками. Джейк сумнівався, що в копа є його фото… але цілком вірогідно, що ім'я він знав.

— Ну, — неохоче протягнув Джейк, — у мене є учнівський проїзний на автобуси компанії «Середсвіття», а більше нічого немає.

— Середсвіття? Ніколи про таку не чув. А де це вона знаходиться? В Квінсі?

— Я хотів сказати «Середмістя», — виправився Джейк. Здається, він говорить щось не те, геть не те. — Знаєте, де це? На Тридцять третій.

— Ага. Давай, подивлюся. — Коп простягнув руку.

На них озирнувся якийсь чорношкірий марґінал в недоладному костюмі канаркового кольору. Довгі дреди звисали до плечей.

— Командир, у відділок його! — радісно вигукнула з'ява. — У відділок цього білого шмаркача! Виконуй свій обов'язок, кому сказано!

— Стулці пельку і зникни, Елі, — порадив коп, не озираючись.

Елі вишкірився на всі кутні, показавши золоті зуби, і почвалав далі.

— А чого ви у нього документи не спитали? — обурено поцікавився Джейк.

— Бо зараз я питаю їх у тебе. Так що, синку, не викручуйся.

Одне з двох: або коп знав його ім'я, або щось запідозрив —

зрештою, це й не дивно, бо він був єдиний білий і не–волоцюга на всю площу. Так чи інакше, все зводилося до одного: дарма він сів тут перекусити. Це було тупо. Але в нього боліли ноги, і душа боліла, так їсти хотілося.

«Ні, ти мене не зупиниш, — подумав Джейк. — Я тобі не дозволю. Сьогодні в мене зустріч у Брукліні… і я там буду».

Замість полізти по гаманець, він засунув руку в передню кишеню штанів, видобув звідти ключ і простягнув його поліцейському. Полуденне сонце відбилося від срібної поверхні, й по обличчю копа застрибали сонячні зайчики. Його очі стали круглими від подиву.

— Огооо! — видихнув коп. — Що це таке, малий?

Він простягнув руку, і Джейк трохи потягнув ключа до себе. Світлові зайчики танцювали свій гіпнотичний танець на обличчі поліцейського.

— Не треба його брати, — сказав Джейк. — Ви ж і так можете прочитати моє ім'я, не беручи до рук. Правда?

— Так, авжеж.

З обличчя зник зацікавлений вираз. Погляд поліцейського був спрямований тільки на ключ. Очі широко розплющені й непорушні, але не зовсім порожні. В його погляді Джейк побачив здивування і несподівану радість. «Це все я, — подумав Джейк, — куди б я не пішов, скрізь я несу радість і позитив. Постає питання: що тепер робити мені?»

Повз них, вихляючи стегнами, саме проходила молода жінка (судячи з вигляду, не якась там скромна бібліотекарка: зелені шовкові шортики, що туго обтягували стегна, геть прозора блузка, на ногах — зухвало–червоні туфлі на височенних тонких шпильках). Вона глянула спочатку на копа, потім на Джейка, щоб дізнатися, що такого цікавого побачив поліцейський. А роздивившись, застигла мов укопана. І навмання потягнулася рукою до горла. В неї на ходу врізався якийсь перехожий і вилаяв за те, що не дивиться, куди йде. Молода жінка, яка, мабуть, працювала зовсім не бібліотекаркою, взагалі не звернула на нього уваги. І Джейк побачив, що зупинилося ще четверо чи п'ятеро людей. Всі витріщалися на ключ. Натовп збирався, наче навколо якогось вправного наперстковика на розі вулиці.

«Конспіратор з тебе ніякий, — подумав Джейк. — Блін». Він подивився копові через плече, і погляд впав на вивіску на дальньому кінці вулиці. «Аптека Денбі. Ліки зі знижкою».

— Мене звуть Том Денбі, — повідомив він поліцейському. — Це написано ось тут, на моїй дисконтній картці для боулінгу… бачите?

— Бачу, бачу, — видихнув поліцейський. Джейк його більше не цікавив. Усю увагу поглинув ключ. Круглі відблиски сонячних променів стрибали й кружляли на обличчі.

— А жодного Тома Денбі ви не шукаєте, правда?

— Ні, — відповів коп. — Ніколи навіть не чув про такого.

Зараз довкола поліцейського вже зібралося з півдюжини людей, і всі вони мовчки дивилися на срібний ключ у Джейковій руці. У всіх був один і той самий зачудований вираз.

• Предыдущая
• 49/123
• Следующая