Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 52

• Предыдущая
• 52/123
• Следующая

— Вибач, що я боюся. — В голосі Едді бриніло щось жахливе, щось таке, від чого в Роланда стислося серце. І, мабуть, він знав, що це: відгомін дитинства Едді, що болісно конало, невидиме для очей, та Роланд чув його крики, дедалі тихіші. Але він намагався їх не чути.

Це я теж роблю в ім'я Вежі. З кожним кроком мій рахунок збільшується, наче борг п'яниці в шинку, і день розплати неухильно наближається. Чим я розплачуватимуся ?

— Мені не потрібні твої вибачення. Тим більше за те, що тобі страшно. Ким би ми були, якби не страх? Скаженими псами, чиї морди вкриті піною, а стегна ззаду закаляні лайном.

— То чого тобі треба? — закричав Едді. — Все, що я міг дати, ти забрав! Хоча ні, не так, бо я тобі сам усе віддав! Що ти ще від мене хочеш?

Роланд міцно тримав у кулаці ключ — запоруку порятунку Джейка Чемберза — і нічого не відповідав. їхні з Едді погляди схрестилися. Зелені простори рівнини та блакитні води ріки Сенд осявало сонце, а десь далеко над золотистими обширами цього літнього полудня, що вже поволі вигасав, знову розляглося вороняче каркання.

І невдовзі в очах Едді Діна з'явився проблиск розуміння.

Роланд кивнув.

— Я забув лице… — Едді затнувся. Похнюпив носа. Ковтнув слину. Знову подивився на стрільця. І Роланд зрозумів, що істоти, яка в муках конала на землі між ним та Едді, вже немає. Немає. І крапка. Вона згинула тут, на верхівці залитого сонцем пагорба, на краю, за яким нічого не було. — Я забув обличчя свого батька, стрільцю… і я благаю прощення.

Роланд розкрив долоню і повернув невеличкий тягар тому, кого ка обрало за ключеносця.

— Не кажи так, стрільцю, — звернувся він до Едді Високою Мовою. — Твій батько бачить тебе… любить тебе… і я теж.

Едді накрив ключ долонею і відвернувся, бо на його обличчі досі блищали сльози.

— Ходімо, — сказав він, і вони рушили вниз схилом високого пагорба до рівнини, що простягалася далеко попереду.

16

Джейк повільно брів уздовж Касл–авеню повз піцерії, бари й генделики, де старі карги з підозріливими поглядами чистили картоплю й вичавлювали сік з помідорів. Лямки наплічника натерли йому попід пахвами, нестерпно боліли ноги. Цифровий термометр, під яким він щойно пройшов, показував вісімдесят п'ять градусів за Фаренгейтом, проте Джейкові здавалося, що надворі всі сто п'ять.

Ось на Касл–авеню повернула патрульна машина, і Джейк одразу ж зацікавився городнім причандаллям, виставленим у вітрині господарчої крамниці. Він стежив за відображенням біло–синього автомобіля у вітрині й не рухався, аж поки той не проїхав.

Привіт, Джейку!А куди це ти йдеш?

Він і гадки не мав. Був упевнений, що хлопець, якого він шукає, — хлопець у зеленій бандані і жовтій футболці з написом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ НЕ НУДЬГУЮТЬ» — десь неподалік, але що з того? Для Джейка він досі був голкою в копиці сіна. А копицею був Бруклін.

Він проминув провулок, прикрашений розписами графіті, які наносили фарбою з балончиків. Здебільшого то були імена — ЕЛЬ–ТІАНТЕ 91, БЛИСКАВКА ҐОНЗАЛЕС, ФУРГОН МАЙК, — але серед них були розкидані слова для втаємничених. І Джейк прикипів поглядом до одного напису.

ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА

було написано на цегляній стіні фарбою з балончика, що від дощу й вітру вицвіла до такого самого тьмяного відтінку рожевого, який мала троянда на пустирі, де колись стояла крамничка «Делікатесів від Тома та Джері». Під цим написом ішов інший — цього разу темно–синьою, майже чорною фарбою. Слова були дивні:

БЛАГАЮ ПРОЩЕННЯ.

«Що воно таке?» — зачудовано подумав Джейк. Можливо, це слова з Біблії, він не знав. Але напис гіпнотизував, Джейк дивився на нього, як кролик на удава. Зрештою, повільно, в глибокій задумі, він пішов геть. Було вже майже о пів на третю, і його тінь на землі почала видовжуватися.

Попереду, тримаючись затінку і спираючись на вузлуватий ціпок, назустріч Джейкові чвалав якись старий. За окулярами з товстими лінзами ховалися вибалушені карі очі, схожі на два завеликих яйця.

— Благаю прощення, сер, — звернувся до нього Джейк, не замислюючись над тим, що каже, і навіть сам себе не чуючи.

Старий повернувся до нього і з переляку та несподіванки заморгав.

— Не чіпляйся, хлопче, — сказав він і, піднявши ціпок, кволо виставив його в Джейків бік.

— Сер, ви часом не знаєте, чи є тут поблизу така собі Академія Маркі? — Спитати таке можна було тільки з великого відчаю, але нічого путнього не спадало на думку.

Старий повільно опустив ціпок — звертання «сер» подіяло магічно. Він зиркнув на Джейка з цікавістю старого маразматика.

— Чого це ти, хлопче, не в школі, га?

Джейк втомлено всміхнувся. Наша пісня гарна й нова…

— Іспити. Я прийшов зустрітися зі старим другом, який ходить до Академії Маркі, от і все. Вибачте, що потурбував.

Він обійшов старого (сподіваючись, що той не вгатить його ззаду ціпком по сідницях, просто так, для напучування) і вже майже дійшов до рогу вулиці, коли старий заволав:

— Хлопче! Хлоооопче!

Джейк озирнувся.

— Ніякої акадімії Маркі тут і близько нема, — гукнув старий. — Я тут уже двадцять два роки живу, я б знав. Маркі–авеню є, а акадімії нема.

У Джейка все всередині стислося від хвилювання. Він зробив крок назустріч старому, і той одразу ж підняв ціпка для оборони. Хлопець зупинився на безпечній відстані, за десять кроків від нього.

— А де це Маркі–авеню, сер? Ви мені можете сказати?

— Звісно. Я тут уже двадцять два роки живу, ти що, не чув? Пройдеш два квартали. Біля кінотеатру «Маджестік» повернеш наліво. Але кажу тобі, ніякої акадімії Маркі там нема.

— Дякую, сер! Дуже дякую!

Джейк повернувся і подивився в той бік Касл–авеню, куди показав старий. Так… за кілька кварталів звідти виднілися обриси кінотеатру, їх ні з чим не сплутаєш. Він зірвався було бігти, але потім вирішив, що на нього озиратимуться люди, тож перейшов на швидку ходу.

Старий стояв і дивився, як хлопчик іде.

— Сер! — дещо здивовано пробубонів він собі під ніс. — Це ж треба. Сер!

Він хрипко реготнув і пошкандибав далі.

17

З настанням сутінків Роландів загін став на ночівлю. Стрілець викопав ямку і розклав багаття. Готувати вони нічого не збиралися, проте вогонь все одно був потрібен. Він потрібен був Едді. Закінчити роботу над ключем він зміг би тільки при світлі.

Стрілець озирнувся і побачив Сюзанну — темний силует на тлі пригаслого аквамаринового неба, але Едді не було.

Де він? — спитав Роланд.

— Трохи відстав. Дай йому зараз спокій, Роланде. Ти вже достатньо зробив.

Роланд кивнув, схилився над вогнищем і сталевою паличкою висік з кременя іскру. Невдовзі хмиз, який він зібрав, яскраво палахкотів. Він по одній підкидав у полум'я палички й чекав, коли повернеться Едді.

18

За півмилі від того місця, де вони зробили привал, посеред Великого Шляху сидів, схрестивши ноги, Едді. Він тримав у руці незакінчений ключ і дивився в небо. Попереду зблиснула іскра багаття, Едді помітив її і зрозумів, що робить Роланд… і навіщо. А потім знову підвів очі у небо. Ніколи в житті йому не було так самотньо і так страшно.

Небеса були неосяжні. Здавалося, він ще ніколи не бачив стільки незаповненого і неперервного простору, стільки чистої порожнечі. Перед її лицем він почувався дуже маленьким, беззахисним, але нічого дивного в цьому не вбачав. У плині життя йому відводилося дуже незначне місце.

Хлопчик уже був близько. Едді здогадувався, де зараз Джейк і що він збирається робити, і міг тільки мовчки дивуватися. Сюзанна прийшла з тисяча дев'ятсот шістдесят третього року, Едді — з вісімдесят сьомого. Між ними… Джейк. Він намагається пройти. Народитися.

«Я зустрічав його, — подумав Едді. — Авжеж, зустрічав. Я навіть це пам'ятаю… наче пам'ятаю. Це було якраз перед тим, як Генрі пішов у армію, правда ж? Він ходив на курси до бруклінського профтехінституту і фанатів від усього чорного — чорних джинсів, чорних мотоциклетних чобіт зі сталевими набивками, чорних футболок із підкоченими рукавами. Генрі Джеймс Дін. Крутий чувак. Подумки я його так називав, але вголос ніколи не вимовив, бо не хотів, щоб він на мене напосівся».

• Предыдущая
• 52/123
• Следующая