Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 59

• Предыдущая
• 59/123
• Следующая

Чи довго їй вдасться протриматися, вона не знала.

29

Джейк збагнув, що все просто: десь у цьому вогкому, як льох, страшному будинку є замкнені двері. Потрібні йому двері. Все, що від нього вимагається, — знайти їх. Але це було важко, бо він відчував, як згромаджується в будинку енергія чиєїсь присутності. Нерівне бурмотіння багатьох голосів помалу зливалося в один звук — тихий хрипкий шепіт.

Він наближався.

Двері праворуч стояли прочинені. Поряд із ними до стіни був прикріплений вицвілий дагеротип. Картинка зображала повішеного, що, як гнилий фрукт, гойдався на мертвому дереві. За дверима була кімната, яка колись слугувала кухнею. Плиту забрали, але в дальньому кутку на витертому бугристому лінолеумі досі стояв старезний льодовник з круглим барабаном для льоду вгорі. Його дверцята зяяли порожнечею. Звідти колись цівкою витікала чорна смердюча рідина, від чого на підлозі утворилася калюжа. Тепер і рідина, і калюжа присохли намертво. Кухонні шафки стояли відчинені. В одній з них Джейк угледів, напевно, найстарішу в світі бляшанку консервованих морепродуктів. З іншої стирчала голова дохлого щура. Його очі були білі й наче рухалися. Придивившись краще, Джейк зрозумів, що то просто черви ворушаться в очницях.

Раптом щось хляпнуло йому на голову. З переляку Джейк скрикнув, простягнув руку і вхопив щось м'яке й волохате, на дотик наче гумовий м'ячик. Знявши його з себе, він побачив, що це гидотний жирний павук, кольору свіжого синця. Павучі очі споглядали його тупо і недоброзичливо. Джейк щосили швиргонув його об стіну. Від удару павук луснув і стік по стіні, слабо дриґаючи щупальцями.

Ще один упав на шию і вкусив просто під лінією, де починалося волосся. Джейк побіг назад у передпокій, перечепився через повалені поруччя, бухнувся на підлогу і відчув, що павук розчавлений. Його нутрощі, мокрі, тремтливі й слизькі, теплим яєчним жовтком попливли йому між лопаток. Тепер він бачив, як у кухонному проході з'являються інші павуки. Деякі спускалися зі стелі на практично невидимих нитках, наче огидні волохаті балансири, інші просто гепалися з хляпанням на підлогу і радо дріботіли привітатися з Джейком.

Не перестаючи кричати, Джейк схопився на ноги. У його свідомості наче почала рватися стара пошарпана мотузка. Здавалося, ще трохи — і він втратить глузд. Ця думка остаточно позбавила Джейка хоробрості. Він більше не міг це витримувати, хай там якою не була б винагорода. Він побіг, прагнучи втекти, якщо шлях до втечі ще відкритий, і зрозумів, що вже запізно, що він повернув не в той бік і тепер біжить у глиб Маєтку замість тікати до вхідних дверей.

Кімната, в яку він пірнув, була завеликою для вітальні. Здавалося, це зала для учт і танців. Зі шпалер за Джейком підглядали з–під гостроверхих зелених капелюхів ельфи з дивними хитрими пичками. Запліснявілу канапу хтось відсунув до стіни. Посеред зали, на покривленому паркеті, лежала розбита люстра. Серед розсипаних запилених підвісок вперемішку зі скляними «краплями» зміївся іржавий ланцюг. Джейк обережно обійшов його і злякано озирнувся через плече. Жодних павуків. Якби не огидна рідина, яку він досі відчував на спині, то можна було б подумати, що потвори йому приверзлися.

Джейк знову повернув уперед і застиг на місці, мало не послизнувшись. За скляними дверима, що стояли напіврозчинені, простягався ще один коридор. А в кінці цього коридору виднілися інші двері — замкнені, з золотою ручкою. На них був напис (а може, гравіювання). Одне слово:

ХЛОПЧИК

Під ручкою блищала срібна пластина філігранної роботи з замковою щілиною.

«Я їх знайшов! — зрадів Джейк. — Нарешті я їх знайшов! Це вони! Я знайшов двері!»

У нього за спиною пролунав низький сердитий стогін, наче будинок збирався сам себе розірвати на шматки. Джейк перелякано глянув на протилежний бік зали. Диван проїхав уперед від стіни, бо вона почала видаватися вперед. Старі шпалери затріпотіли, ельфи на них затремтіли й затанцювали. Подекуди шпалери відірвалися й довгими сувоями скрутилися догори, наче хвацько підняті ролети. Животом вагітної жінки тиньк випнувся вперед. З–під нього долинав сухий тріск: то рвалася сітка під тиньком, набуваючи нових, поки що невідомих обрисів. І звук ставав дедалі гучнішим, та тільки то вже був не стогін, а радше гарчання.

Джейк стояв, немов зачарований, не в змозі відвести очей.

Білий тиньк не тріснув і не розсипався на шматки — він немовби перетворився на пластмасу. Стіна дедалі більше випиналася нерівною білою бульбашкою, на якій подекуди лишилися клапті шпалер, а її поверхня бралася горбами, вигинами й заглибинами. І зненацька Джейк зрозумів, на що це схоже — на величезну пику з пластмаси, яка силкується вилізти зі стіни. Неначе хтось з розгону втелющився лицем у мокре простирадло.

Шматок порваної сітки з гучним клацанням вирвався зі стіни і став зіницею з нерівними краями. Стіна під ним вищирилась ротом, повним гострих зубів. Джейк бачив клапті шпалер, що поналипали на губи та ясна.

Тинькова рука вирвалася зі стіни, тягнучи за собою сплутаний браслет з електричних дротів. Вхопивши канапу, вона швиргонула її геть, залишивши на темній оббивці білі сліди від пальців. Тинькові пальці згиналися й розгиналися, і в такт їхнім рухам ламалася сітка. Пальці склалися в гострі шпичасті лапи. Тепер пика повністю виступила зі стіни і витріщилася на Джейка одним дерев'яним оком. Посеред лоба, наче моторошне татуювання, досі танцював шпалерний ельф. Зі скреготом, що нагадував закручування величезних гайок, потвора помалу посунула вперед. Одвірок, що з'єднував коридор із залою, вирвався зі стіни й перетворився на згорблене плече. Створіння люто шарпонуло лапою по підлозі, в усі боки порснули скляні уламки люстри.

Джейкове заціпеніння мов рукою зняло. Він повернувся, прожогом кинувся крізь скляні двері й пролетів другий коридор, як на крилах. Наплічник мотилявся на спині, а рукою Джейк гарячково нишпорив у кишені, шукаючи ключ. Серце гупало в грудях, наче розладнана фабрична машина. Чудовисько за його спиною, що вилазило зараз із дерев'яних надр Маєтку, заревіло йому навздогін. І попри те, що слів не було, Джейк зрозумів, що воно каже. Воно наказувало зупинитися, говорило, що втікати немає сенсу, що втікати нікуди. Увесь будинок наче ожив, повітря сповнилося тріском і скреготом дерев'яних балок. Скажене бурмотіння охоронця дверей долинало звідусіль.

Джейк намацав ключ. Але коли витягав, борідка зачепилася за щось у кишені, й мокрі від поту пальці впустили його. Ключ упав на підлогу, підстрибнув, провалився в тріщину між двома покривленими дошками і зник.

30

— Він у біді! — гукав Едді.

Сюзанна почула, але звук його голосу був десь далеко. їй і самій було непереливки… та все одно вона думала, що справляється непогано.

«Я розтоплю твою бурульку, солоденький, — сказала вона демонові. — Що ж ти без неї робитимеш?»

Насправді розтопити не вдалося, але змінити її Сюзанна спромоглась. Звісно, та штука в неї всередині жодної насолоди не давала, але принаймні жахливий біль вщух і зник холод. Демон потрапив у пастку, з якої несила було виборсатись. І тримала вона його не тільки тілом. Роланд сказав, що стать і секс — це не тільки зброя, але й слабкість демона. І звісно ж, як завжди, мав рацію. Демон узяв її, але вона також його взяла. І тепер скидалося на те, що кожне з них встромило палець в одну з тих гадючих китайських трубочок, і чим сильніше смикати, тим міцніше застрягаєш.

Вона відчайдушно чіплялася за одну думку, бо думати про щось інше була не в змозі. їй треба будь–що втримати це налякане, заплакане, зле створіння в лабетах його власної нестримної хоті. Воно звивалося в конвульсіях і нестямно билося всередині неї, верещало, вимагаючи відпустити, і водночас жадібно, невситимо користалося з її тіла. Але вона його не відпустить.

«А що буде, коли я зрештою його відпущу? — у відчаї думала жінка. — Як воно мені помститься?»

• Предыдущая
• 59/123
• Следующая