Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 15

• Предыдущая
• 15/66
• Следующая

Дружний молодечий регіт перервав щиру розповідь Кудряша. Хлопці хапалися за животи, не маючи сил зберегти статечний вигляд, з яким сам Кудряш розповідав про своє чудове полювання. Лише Кудряшеві було зовсім не до веселощів. Він стояв, кусаючи губи, і намагався стримати сльози німої образи.

— Оце звірюку ти, Кудряше, добув!.. — іржав, немов кінь, Борислав. — А може, то Лісовик тобі клишоногого на зайця підмінив?..

Кудряш від розпачу опустив голову.

— Мій вовк сьогодні теж зайця вбив, — навмисно суворо сказав Чеслав. — І для нього це було вдале полювання. І вовком він від цього не перестав бути.

Після слів Чеслава сміх змовк.

— Кудряш — мисливець. І він повернувся сюди зі здобиччю. І нехай далі зубоскалить той спритник, хто жодного разу не повернувся з полювання голіруч.

Таких не знайшлося.

Юнаків покликав Сокіл. Прийшов час розпочати їхню Посвяту в чоловіки. Узявши свої трофеї, хлопці один за одним рушили до бовванів Великих. Кудряш ішов за Чеславом.

— Спасибі тобі, — шепнув він другові.

— Та пусте, сказав, що думав. Не переймайся…

— Угу, не переймайся!.. Твій вовк зайця вбив, але ти ж — самого вовка!.. — зі щирим захопленням вигукнув Кудряш.

Пройшовши крізь натовп родичів, вони наблизилися до Великих — головних богів їхнього племені: Даждьбога — бога сонця, Сварога — бога неба й усього сущого та Перуна — бога дощових хмар, грому й блискавки. Дерев’яні боввани вирізаними в стовпах обличчями суворо дивилися з висоти на прийшлих. Даждьбог Сварожич, син Сварога, стояв посеред святилища, бо був найбільше шанований у їхнім племені. Священні стовпи Сварога й Перуна (так само сина Сворога) — трохи віддалік. Колись предки родичів Чеслава мали їх за головних богів, але часи змінилися і тепер Даждьбог зробився їхнім головним заступником.

— У мене аж мурашки по спині забігали, — не втримався Кудряш.

— Ти їх ще почни ловити прямо тут, дурню, — обірвав друга Чеслав.

— Тихіше!!! — шикнув на хлопців Сокіл.

Біля Великих юнаків зустрів волхв Колобор. Він поважно підвів руки, закликаючи всіх до мовчання. Люди завмерли. У цілковитій тиші пролунав перший удар у бубон, за ним — ще й ще, а дуда, що підхопила удари, перетворила ці звуки на музику, яка заповнила собою все довкола, а втрапивши у вуха, а далі і в душі людей, сповнила їх священної врочистості. У багаття додали сухих дров, й іскри диким роєм зметнулися в чорне небо.

Колобору піднесли священну чашу з напоєм мудрості. Узявши чашу, волхв кілька разів надпив із неї довгими ковтками. Повернувши чашу, він заплющив очі й почав повільно погойдуватися з боку в бік у такт ударів бубна. За якийсь час він розплющив очі, але всім присутнім стало видно, що погляд волхва десь далеко. Повільно опустившись перед богами на землю, він заговорив:

— О, великі наші владики, батьки й захисники, Рід наш і плем’я наше просить прийняти дарунки-жертви на честь вашу і дати згоду та благословення ваше на Посвяту цих юнаків у чоловіки з усіма правами й обов’язками, заповіданими предками нашими. Чи гідні вони цього, Великі?..

Далі Колобор перейшов на шепіт. Ще якийсь час він відсторонено шепотів, призиваючи богів відповісти. Його чоло вкрилося потом, а він усе шепотів і шепотів. Потім були чутні тільки гучні звуки бубна й дуди. Раптом Колобор пожвавішав і підвівся із землі. Його погляд зробився осмисленим.

— Боги сказали: небо вкаже нам відповідь, — остаточно прийшовши до тями, мовив волхв.

Усі присутні, підвівши голови, почали напружено вдивлятися в зоряне небо. Але далекий небозвід, здавалося, застиг у своїй незмінності. І тільки іскри від багаття рвалися й рвалися вгору, намагаючись приєднатися до небесних світил. Але марно. Землі — земне, небу — небесне. І раптом одне з малюсіньких небесних світил зірвалося зі свого місця й почало падати. Вигук побожного замилування й радості вихопився у всіх, хто побачив це диво.

— Великі благословили нас на Посвяту, — вигукнув Колобор. — Слава їм!!!

— Слава!!! — загукала юрба.

— Боги вважають вас гідними й готові прийняти дарунки ваші, — звернувся волхв до юнаків.

Один за одним вони підходили до жертовника, що стояв біля підніжжя бовванів Великих, і клали перед ними свою здобич. Кожен, залишаючи жертву, опускався до землі й тихо дякував богам за прихильність.

Коли настала черга Чеслава, він, поклавши тушу вовка на жертовник і опустившись до землі, не тільки віддав подяку богам, а й, зважившись на зухвалість, попросив їхнього заступництва у його стосунках із Нежданою. Хай буде що буде!..

І от вони вже всі семеро піднесли свої дарунки й віддали належне богам. Тепер на них чекало останнє випробування.

Колобор, узявши довгий гострий ніж, підійшов до жертовника. Зупинившись біля туші вовка, він увігнав ніж у його грудину й одним зусиллям розітнув її. Вирізавши серце й печінку, він кинув їх у чашу, а другою чашею зачерпнув вовчої крові.

Один із помічників волхва, Миролюб, знову подав йому чашу мудрості.

Колобор, шепочучи лише йому відомі замовляння, узяв чашу з вовчою кров’ю й почав повільно переливати її вміст у священну посудину. Темно-червона густа рідина, падаючи щільним струменем, змішалася із золотавим напоєм мудрості.

— Щоб мудрість наших предків злилася із силою й хоробрістю крові цієї й оселилася в тілах ваших, — з цими словами Колобор подав чашу першому з хлопців.

Ним був Чеслав.

Не без побоювання взяв він священну посудину. Уперше в житті він мав пити з чаші мудрості. Хлопець відчував, що всі присутні зараз дивляться тільки на нього. Затамувавши подих, він зробив перший ковток. Спершу рідина здалася йому такою, що не мала смаку, але поступово гіркувато-солонуватий і водночас солодкуватий смак торкнувся його язика та горла. Після другого-третього ковтка юнак відчув, як гаряча хвиля бурхливим потоком починає розливатися тілом. У голові приємно зашуміло й почало туманитися. Удари бубнів і звуки дуди, рокочучи, стугоніли у вухах. Кожен, навіть ледь чутний звук, здавалося, впивався в усе його тіло одразу, а не лише у вуха. Тільки за якийсь час він почув голос Колобора, що здався йому громоподібним:

— Щоб серце твоє й печінка твоя були мужні й стійкі в бою, і на полюванні, і за будь-якої негоди життєвої.

Колобор відрізав по шматочку від серця й печінки вовка й засунув у рот Чеславові. Хлопець без коливань почав жувати живу плоть звіра. Те, що нещодавно могло здатися йому зовсім несмачним, наразі розбудило в ньому почуття голоду. Несподівано для самого себе він загарчав диким звіром. Присутні на церемонії схвально привітали цей рик. Помічники волхва у цей час, наперед зануривши руки в черево вовка, почали обмазувати тіло Чеслава кров’ю звіра. А волхв продовжував церемонію.

— Син племені й роду нашого, настав час умерти хлопцеві в тобі й відродитися чоловікові, гідному пам’яті й слави предків наших. Нехай усе, що робило тебе слабким, помре зараз в утробі звіра священного, а те, що зробить тебе сильним і мудрим, з’явиться мирові з тобою новонародженим.

Колобор, узявши чашу з вовчою кров’ю, капнув трохи на чоло Чеслава. Юнак відчув, як тягуча рідина насунулася йому на очі й завісою закрила їх… На якийсь час його залишили в спокої, піддаючи ритуалові інших юнаків.

Зрештою всіх сімох, осліплих і змінених, взяли під руки й кудись повели. Уся юрба жваво рушила слідом, за межі капища. Поруч на галявині вже горіли інші багаття. Чеслав не бачив, що їх підвели до чудовиська: з одного боку воно мало пащу Вовка Вогненного, а з другого — Змія-Велеса. Тулуб же був один — дерев’яна колода з видовбаною серцевиною.

Тут Колобор почав співучим голосом закликати милість богів Великих і предків племені, аби допомогти народитися чоловікам славним і нагородити їх якостями гідними. Усі присутні підхоплювали слова волхва та повторювали їх так само співучо. Помічники Колобора першим заштовхали до величезної пащі Вовка Вогненного Чеслава.

Юнак відчув, що опинився затиснутим з усіх боків у колоді. Трохи звикнувши, він почав поповзом просуватися вперед дерев’яною утробою чудовиська. Це було важко, бо видовбаний зі стовбура дерева тулуб був тісним і погано обробленим. Чимало саден, синців і ран залишалося на тілі хлопця. До того ж юнак відчув, що йому не вистачає повітря, а випитий раніше напій, здавалося, злився з його кров’ю, і ця вогненна суміш от-от закипить у його нутрі. Перед його і так уже невидющими очима попливли різнобарвні кола…

• Предыдущая
• 15/66
• Следующая