Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 17

• Предыдущая
• 17/66
• Следующая

Свіжі рани пекли й боліли, але Чеслав навіть не охнув, коли їх тривожили грубі чоловічі руки. Не личило йому тепер звертати увагу на такий дріб’язок. Та під дією масті біль поступово почав вщухати.

— Дякую тобі за науку сина, Соколе, — щиро подякував Велимир.

— Може, тепер менше запитаннями-загадками дошкулятиме, Лісовик його забери, — смикнув себе за вус Сокіл. — А то, як навчився говорити, так продиху не давав. А що? А де? А як? А навіщо? — густо засміявся наставник.

— Та якби не я, то тобі, Соколе, і поговорити в лісі було б ні з ким. Але загадка в мене для тебе все одно є. — Чеслав простягнув Соколові стрілу, що напередодні ледь не обірвала його життя. — У мене вчора під час полювання стріляли.

— Оце так! — видихнув Ратибор.

Чоловіки спохмурніли й насторожилися.

— Одна була? — Сокіл узяв у Чеслава стрілу й почав уважно вивчати.

— Одна. Стріляли з куща. Хто, я не бачив. Його вовчиця злякала. Та і я прудким був, — не зміг утриматися від похвальби Чеслав, та швидко схаменувся. — А він у бій уплутуватися чомусь не став. Раз стрельнув, і тільки й бачили.

— А чому одразу не сказав? — строго запитав сина Велимир.

— Не хотів свято псувати.

— Стріла не наша. Та й у найближчих городищах я таких не бачив. Чужинець стріляв, — крутив у руках стрілу Сокіл.

— Може, степовики? — запитав у нього Ратибор.

— У тих наконечники інші. Хоча… — Сокіл почесав свою кошлату голову.

— Степовики тут по одному не ходили б, — узяв стрілу до рук Велимир.

— І то правда. Та й давно їх тут не було, Лісовик їх забери, — міркував Сокіл. — А з другого боку, чого б із найближчих родів у тебе стріляли? Ворожнечі ж у тебе ні з ким немає?

— Немає, — твердо відповів Чеслав.

— А з далеких? То із чого б їм? Оце загадка!.. — задумався Сокіл.

Велимир уважно подивився на сина. Чеслав зрозумів, про що подумав батько, й опустив очі додолу.

— Може, випадковість? — припустив Ратибор.

— Випадково із засідки не стріляють, — відрізав Велимир.

— От що, я сьогодні ж обійду околиці та роздивлюся спокійно, що та як, чи не заблукав до нас який вражий син, роздери його Лісовик, — вирішив Сокіл.

Попрощавшись, старий мисливець швидко зник у тих самих заростях, звідки й з’явився.

— Про те, що в Чеслава стріляли, поки що помовчіть. Не варто в городищі людей тривожити, — наказав синам Велимир.

У городище вони поверталися утрьох. Чеслав бачив, як приємно й радісно було батькові, коли зустрічні вітали його з посвятою сина, а вслід їм чулися захоплені перешіптування й побажання.

— Ми вже чекали-чекали. Ох, і заждалися! Усі давно повернулися, а вас усе немає й немає, — сплеснула руками, зустрівши їх коло дому, Болеслава.

— Та наш герой так замурзався, що ледве відмили, — пожартував Ратибор. — Довелося піском терти, — і потер брата по лисій голові.

Болеслава палко обійняла й розцілувала свого улюбленця. На її очах блиснули сльози радості.

— Як же я тривожилася за тебе, синку, — не вгавала жінка. — Весь день просила в Лісу допомоги тобі. Змучилася вся!..

— Ну досить, Болеславо, цілий — і добре, — роздратований гучними вітаннями, пробурчав Велимир. — Нема чого людям потіху влаштовувати. Веди в дім та годуй чоловіка.

Болеслава, витираючи очі, поспішила в дім. Чоловіки пішли за нею. Біля порога Чеслав помітив Неждану.

— Кажуть, ти вовка чималого добув? — зненацька запитала вона.

Чеслав навіть онімів із подиву. Уперше за весь час викрадення дівчина зважилася запитати його про щось.

— Добув… — тихо відповів він і показав їй лапу звіра.

— Великий! — оцінила Неждана.

— Я просив у Великих за нас із тобою…

— З вовками в тебе, схоже, краще виходить, — Неждана, суворо глянувши на нього, відвернулася й пішла в дім.

Чеслав, немов облитий цебром холодної води, відчув, як радість від його нинішньої перемоги над звіром та у випробуваннях струменями витекла в землю. Зціпивши зуби, він увійшов у дім.

Досхочу наївшись різноманітних страв, що приготувала для улюбленця хазяйновита Болеслава, Чеслав відчув, як утома, що накопичилася більш ніж за добу, непосильним тягарем налягла на нього. Підтримуваний братом, він пішов на сінник і, ледь торкнувшись м’якого ложа, заснув міцним чоловічим сном.

Прокинувшись, хлопець не одразу зрозумів, що надворі — день чи ніч. З подвір’я чулися збуджені голоси, і скрізь відчувалася якась незвична метушня. Вибравшись із сінника, Чеслав побачив, що проспав майже весь день і надворі господарює вечір. Але чому такий галас? Раптом він помітив чималий натовп біля їхнього дому.

Звістка про те, що Сокола поранили, птахом облетіла все городище — цікаві вісті не лежать на місці. Його знайшли на узліссі, недалеко від частоколу, зі стрілою в спині. Очевидно, поранений десь у лісі, він доклав чимало зусиль, щоб дістатися до житла, і, уже майже дійшовши, спливаючи кров’ю й страждаючи від болю, знепритомнів. Сокола перенесли в його хижу, але спроби привести його до тями поки що були марними.

Від цих розмов і перешіптувань Чеслава наче колодою вдарило під дих і заціпило. Він зрозумів, що Сокіл намагався розшукати в лісі того, хто стріляв у нього напередодні, і сам став жертвою стріли підступного вбивці.

Поранення Сокола не на жарт стривожило поселенців. Гарячі голови закликали Велимира негайно вислати загін на пошуки розбійника. Той, вислухавши всіх, розважливо зауважив:

— Сонце вже майже опустилося за ліс. Ще трохи — і настане ніч. Кого в темряві ми зможемо знайти? Пні та корчі? Якщо вражина досі в нашій окрузі нишпорить, то його й завтра розшукати зможемо. А якщо втік, то в пітьмі сліди його все одно не знайдемо. Ось зійде ясне сонечко і з благословення Даждьбога Великого підемо на пошуки поганина чи поганих, якщо їх зграя.

Люди вислухали голову Роду й зважили на його мудрі слова. А потім ще трохи погомоніли та й розійшлися готуватися до завтрашнього походу.

Коли ж галявина перед домом зовсім спорожніла, Велимир підійшов до колоди, на якій сидів замислившись Чеслав, і, присівши поруч, тихо сказав:

— Є в мене підозри, Чеславе, що це Буревой нам звісточку шле за дочку свою. Дорога вона йому. Не заспокоївся. Розшукав, видно, її в нас.

— Не повинно того бути. Я сліди добре плутав, коли повертався з нею, — загарячкував Чеслав, але під кінець його слова були не такі вже й упевнені.

— Плутав, плутав, та, видно, не заплутав. А інакше чого б оце в тебе стріляли? Ох і кашу ти заварив, сину!

— Що ж робити, батьку? — глянув на батька Чеслав.

— Те, що я й говорив: доведеться повернути дівку.

— Цьому не бувати. Я її дружиною назву, — розправив плечі Чеслав.

— Її тепер навіть бранкою залишити не можна, дурню.

— Мені не потрібна бранка…

— А тебе ніхто й питати не буде. Зв’яжуть, як сніп, а її батькові повернуть, — відрізав Велимир.

— Я тепер маю право голосу. У Ради Роду рішення проситиму. Нехай старі своє слово скажуть. А Колобор у Великих запитає.

У суперечці батько й син схопилися зі своїх місць. Тепер, стоячи один проти одного, розпаленілі незгодою й обопільною впертістю, вони як ніколи були схожі між собою.

— Неслух! Тобі мало, що Сокола встрелили?! На весь Рід, на все городище біду накликати хочеш?! — Куди й поділася звичайна стриманість Велимира. — Через дівку погану, чужинку. Хочеш, щоб тебе теж прокляли, як і їхній поганий рід?! Через примху?! Я сказав: не бувати тому!

— Тож і я своєму слову хазяїн! — викрикнув прямо в обличчя батькові Чеслав.

— Не коритися батькові здумав?! — заревів доведений до кипіння Велимир і, не стерпівши такої відвертої неповаги, смачно вгатив синові по шиї.

Чеслав схитнувся, але встояв. Зненацька в запалій тиші почувся якийсь звук, начебто хруснула суха гілка, на яку наступила необережна нога. Чоловіки, забувши про свою суперечку, враз обернулися в слух.

— Хто там? — виждавши якийсь час, гукнув Велимир.

У відповідь — тиша. Ця раптова завада дала чоловікам час охолонути. Велимир зробив кілька кроків убік, постояв, дивлячись кудись у далечінь, і, трохи помовчавши, з болем вимовив:

• Предыдущая
• 17/66
• Следующая