Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 20

• Предыдущая
• 20/66
• Следующая

— Погодився… Але я все думаю… — вирвалося тяжке зітхання у Ратибора.

— А ти не думай! — зло й твердо кинув батько.

— А мене, батьку, хоч ріж, але я від свого вибору не відступлюся. Украв дівку, і вона буде моєю, — благодушно гнув своє Чеслав.

Він відчував, як солодкувата, немов випитий мед, слабкість огортає все його тіло.

— А тобі взагалі ще рано про пару думати, молодший! Уперед брата скачеш… Є Голуба, тож користуйся.

— Не треба Голубу!.. — закричав Ратибор, намагаючись підвестися, але чомусь не зміг і знову повалився на траву.

Чеслав відчув, як хвиля протесту, незгоди з батьком, що знову накотила на нього, намагається подолати слабкість, яка скувала тіло. Він хотів заперечити, довести батькові свою правоту, але сили його кудись поділися… Залишилася тільки воля, але і її якась невідома сила раптом схопила за горло й душить… душить… душить…

— Неждана… буде… моєю… — його повіки зненацька склеїлися.

Він зовсім не хотів цього. Вони зімкнулися самі собою, проти його волі. Юнак відчував, що сонце намагається прорватися крізь них, і від цього все навколо стало раптом червоним… А потім настала темрява…

Чеслав опам’ятався від того, що в голові, немов дятел по дереву, била думка: «Холодно! Як холодно!» Уже прокидаючись, він зрозумів, що все його тіло пронизує холод і спати через таку муку немає ніякої сили.

Він насилу розплющив очі й побачив перед собою каламутну завісу. Доклавши зусиль, юнак потягнувся, повертаючи до життя заклякле тіло, а тоді сів. Тільки тепер він зрозумів, яка завіса покривала його. Молочний ранковий туман стелився низько над землею. Чеслав абияк піднявся на ноги, але відразу, похитнувшись, ледь не впав. «От халепа! Я ослаб, як дитя однорічне!» — дивувався зі свого стану хлопець. Він стояв по коліна в тумані, що заполонив галявину, і здивовано розглядався. Неподалік, на іншому кінці галявини, фиркаючи, паслися коні. «Але куди ж поділися брат і батько?» — не міг зрозуміти Чеслав. Адже, здається, щойно вони тут сиділи і їли всі разом. Чеслав лише на хвилину заплющив очі, а вже ранок…

Юнак зробив кілька непевних кроків. Його нога зачепила якийсь предмет. Чеслав підняв його — це був горщик, із якого вони вчора пили мед. Відкинувши горщик, юнак ступив далі. Під ногою виявилося щось м’яке. Нахилившись, він зрозумів, що це рука. Розігнавши туман, Чеслав побачив обличчя батька. Очі були заплющені.

— Батьку, — торкнувся його плеча Чеслав.

Велимир не відгукнувся. «Ого, як нас зморило!» — промайнуло в голові Чеслава. Він спробував розбуркати батька, але марно. І тут він помітив, а потім уже й усвідомив, що сорочкою Велимира розповзлася темна пляма. А далі побачив: із грудей батька, там, де серце, стирчать два ножі… Він пізнав їх одразу. Один ніж був його — той, що батько подарував напередодні, на Посвяту, з вирізьбленим на ручці полюванням на вовка, а другий — Ратибора, подарований Велимиром йому раніше, також на Посвяту.

«Батько мертвий!!!»

Чеслав судорожно вдихнув повітря, але, відчувши від цього нестерпний біль у грудях, спробував видихнути і не зміг. Він відкрив рота і спробував криком витиснути із себе розпечене залізо, що розривало груди. Але крику не почув. У вухах стугоніла тиша…

Аж коли відчув, що чиясь сильна рука смикнула його за плече, і побачив перед собою Ратибора, Чеслав обірвав крик.

— Ти чого?! — оторопіло дивився на нього Ратибор.

Чеслав перевів погляд на тіло батька. Тоді й Ратибор побачив… і зрозумів… Брат як зрізаний упав на коліна перед мертвим батьком. Ратибор не кричав. Він мовчки дивився на батька.

Так вони й сиділи, застигши: два брати перед тілом убитого батька.

Чеслав, немов уві сні, бачив, як на галявині з туману з’явилися люди — їхні одноплемінники. Вони щось говорили їм, показуючи на тіло Велимира, щось запитували, трусили їх за плечі. Але Чеславові було не до них. У його батька з грудей стирчало два ножі! Його й Ратибора!.. Він і хотів би зупинити цей дикий сон, прокинутися, але скільки не силкувався, не міг. Потім ті, що прийшли, узяли тіло батька й понесли, а їх із Ратибором повели слідом.

У цьому сні вони дійшли до городища й увійшли у ворота. З усіх боків до них почав збігатися стривожений люд. Жінки, чоловіки, старі, діти. Жінки, угледівши їх, лякалися й починали плакати, а чоловіки про щось гаряче сперечалися… З їхнього дому назустріч їм вибігла Болеслава й від побаченого замахала руками, зайшлася плачем та осіла на землю.

«Коли ж закінчиться це катування і я нарешті прокинуся?» — билося в голові Чеслава.

Чеслав оговтався від того, що раптом тиша луснула і він почув своє ім’я. Поряд стояв Ратибор і кричав-кликав його в самісіньке вухо:

— Чеславе!

— Не кричи, Ратиборе, вуху боляче, — попросив брата Чеслав.

— Що з тобою? Я кличу, кличу тебе, а ти наче спиш із розплющеними очима.

Тільки тепер Чеслав помітив, що вони перебувають у кліті, де зазвичай зберігалося зерно громади. Зараз зерна з минулого року вже залишилося мало й комірчина змогла вмістити їх із братом.

— А чому ми тут? — з подивом подивився Чеслав на брата.

— Замкнули нас тут, — Ратибора дратували стан і запитання молодшого брата.

— Навіщо?

— Тому що… Тому як… — ще більше сердився Ратибор, кидаючись із кутка в куток замалої для його люті комірчини. Але потім, опанувавши себе, нарешті вичавив: — Тому що думають, що це ми… вбили батька.

— Убили батька?.. — повторив слова брата Чеслав.

«Виходить, це не сон. І все відбувалося насправді. Я прокинувся й побачив… батька. І два ножі в його серці — мій і Ратибора…» — промайнуло в голові Чеслава, і він відчув, як крижаний холод пробіг по спині.

— Виходить, це не сон… — прошепотів він.

— Та який сон?! Отямся, Чеславе!.. — знову схопився Ратибор. — Я прокинувся від твого крику й побачив, як ти виєш над батьком. А в його грудях були наші ножі!

— Я теж прокинувся. І не побачив вас. А потім… знайшов батька…

— Тепер у городищі думають, що це ми його…

Чеслав подивився на Ратибора, наче бачив його вперше. На обличчі брата, під очима, залягли чорні тіні. На чолі, між брів, прорізалася глибока зморшка. Жовна під шкірою ходили ходуном. Від горя він постарішав і наче зменшився. Зазвичай зовні спокійний, брат і зараз намагався стримуватися, але, мабуть, біль від утрати був занадто великим, тому все-таки вихлюпувався назовні.

— Розумієш? Вони думають, що це ми!..

— Очманіли вони, чи що?.. — обурився Чеслав. Кров ударила йому в голову. — Але ти їм казав, що ми цього не робили?

— Казав. — У голосі брата Чеславові почулася якась приреченість.

— А вони?

Ратибор втомлено опустився поруч із братом. Помовчавши, відповів:

— Збирають Раду Роду, старійшин. Будуть судити, вирішувати…

— Та що тут судити? — обурився Чеслав. — Шукати треба! Та не побачити мені більше сонця, я сам готовий розірвати голими руками того, хто це зробив!

Ратибор важко зітхнув і заскреготав зубами.

— Чеславе… А якщо це й правда… ми?.. — було видно, що саме це запитання мучило Ратибора зараз, як хворий зуб. І поставити його братові для нього було нелегко. — Я ж не пам’ятаю нічого… Ми, здається, сперечалися з ним, а потім я наче в яму провалився.

— Я теж… не пам’ятаю, — замислився Чеслав, а потім гаряче й переконано додав: — Але знаю, певен: ми цього не робили, не могли. У нас би імовірніше руки всохли. Великі не допустили б цього!

— Я теж у цьому впевнений. Але хтось же його вбив!

Ближче до вечора на галявині біля капища, де нещодавно проходила Посвята, зібралася Рада Роду та племені, а також старійшини. Зі стриманістю й статечністю розсілися вони півколом на пнях і колодах. Тут були всі найшановніші й мудрі чоловіки, відзначені честю бути в Раді. На почесному місці сидів волхв Колобор, слово й думка якого були дуже вагомими.

Коли всі зібралися, на галявину привели Ратибора й Чеслава. Щойно вони з’явилися, поважним півколом прокотився приглушений рокіт чоловічих голосів. Незважаючи на своє горе, посірілі обличчя й глибокі тіні під очима, брати шанувалися. Вони відкрито й спокійно дивилися в очі присутніх.

• Предыдущая
• 20/66
• Следующая