Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 22

• Предыдущая
• 22/66
• Следующая

— Це яку таку цікавість?! — здивувалася Леда своїм цілим оком. Від обурення її скривлений ніс підскочив угору. А вся вона напружилася так, наче збиралася кинутися в нову битву, захищаючи свою підтоптану честь. — Нічого такого не знаю. Наклеп на мене люди зводять. Живу собі билиночкою, нікого не чіпаю, так є ж поганці, брудом мене обливають…

— Кажи, якщо є що сказати. А то ми й змусити можемо… — гримнув на бабу Зимобор, зупинивши потік її балаканини.

— От і роби добро людям, так тебе ж…

Зимоборові уже набридло кривляння баби. Руки так і свербіли дати їй добрячого стусана.

— Ну! — від того, що голос у нього був хрипким, окрик здавався ще страшнішим.

— Випадково, бачать Великі, випадково… — забелькотіла злякано Леда. — Біля річки-водиці якось присіла я перепочити під кущиком у холодку і бачу: Велимир із сином, значить, Чеславом, на берег до човнів прийшли… І так жорстко між собою звелися!.. Просто жах! Я далеченько була, почула тільки, що про дівку йшлося. Велимир синові одне, а Чеслав йому щось поперек, ще гірше. А батько тоді хрясь його по шиї. А він відбіг і прокричав щось Велимирові зопалу. Здавалося, пригрозив йому, а потім утік геть. Сердитий такий! — замовкнувши, Леда уважно оглянула членів Ради, як на них вплинула її розповідь.

— Ну, то й до чого ти все це наплела, сороко? Мало які… мля-мля-млям… розмови поміж батьком і сином, — не втерпів дід Божко.

— А до того, що я одразу зметикувала, про яку дівку сварка, — Леда навіть гикнула від здогаду. — Про ту, що Чеслав у лісі підібрав, а до того в Мари ховав. А я ж випадково прознала й Велимирові як голові Роду та батькові й розповіла про це. А потім, ще як Сокола ото стрельнули, бачила, як біля дому Велимир із Чеславом сиділи й розмовляли. А я там ішла…

— Випадково? — зачепив Леду дід Божко.

— То ж і є, випадково, — Леда навіть не помітила глузування. — І чую, Велимир начебто каже, що дівка — чужачка. А Чеслав йому: моє право й усе. І як скинулися обоє з колоди! І знову Велимир синові прочухана дав. Я ледь не зомліла! А той йому знову поперек і погрожує! Далі не розчула, далеченько було, та й мені не було коли там залишатися. Але вони ще щось про якийсь поганий рід говорили, але я вже не розібрала…

— Так це ти, стара мегеро, підслуховувала нас?! — Чеслав готовий був кинутися на бабу й прибити її на місці.

Леда, незважаючи на роки, жваво відскочила подалі від хлопця й загрозливо виставила свою ключку. Не раз уже бита й навчена гірким досвідом, вона вміла швидко втікати.

— Оце то й так, лютий який! Жах! От так він і з батьком злостився, — Леда почувалася ображеною. — Підслуховувала! А мені що ж, вуха затикати, якщо хто волає на всю околицю?! А я випадково…

Чеслав знову сіпнувся в її бік.

— Охолонь, Чеславе! — утрутився Сбислав. — Перед Радою будь-хто слово мовити може, коли його слухати хочуть. І навіть якщо ці слова зовсім не солодкі. А ти краще повідай Раді, чи правду каже Леда.

Чеслав раніше й сам збирався звернутися до Ради, щоб розповісти про Неждану і просити дозволу взяти її собі за дружину. Чекав тільки Посвяти. Але зараз він розумів, що це не найкращий час розповісти про свої наміри. А після Лединих теревенів і поготів. «Дивися, як усе повернула, болячка-пропасниця!» Але й залишити без відповіді шанованих родичів він тепер не міг.

— Баба розказала вам не про те, що побачила, а про те, що домислила пташиним розумом своїм до побаченого, і правди в її словах — ледь-ледь.

— Як же, як же, я чисту правду кажу, Великі тому свідки! Та щоб у мене язик опух, коли що збрехала! — вигукнула Леда й, одразу злякавшись, прикрила рота долонею.

— Угамуйся, бабо! — осадив її дід Божко. — Такого язика, як у тебе, ніяка зараза не візьме.

— Крива Леда отут дівку пом’янула… Ту, що я з лісу привів… Тільки я не знайшов її в лісі, а умикнув… з іншого племені… далекого городища… — Чеслав вирішив поки не говорити всієї правди Раді про те, з якого роду його бранка. — Умикнув, щоб узяти собі за дружину.

Останні слова Чеслава не залишили байдужим нікого з присутніх чоловіків, спричинивши бурхливе обговорення новини.

— А чи не зарано тобі?

— Та ні, якраз хлопцеві.

— Мужчина вже!

— Треба ж, дівку умикнув, а ніхто й не знав!

— У-у, що наробив, шибеник!

— Та невже в нас своїх дівок не вистачає, щоб чужинок вести? — перекрив усіх хрипкий голос Зимобора. Від почутого чоловік навіть підскочив, а його велике черево затрусилося, наче там закипіло круте вариво. — Чи наші дівки — виродки які?!

Чеслав, опустивши очі в землю, глухо продовжив:

— Батько, коли прознав про це, теж розгнівався. Сказав, що не бувати тому, бо сам хотів мені пару вишукати.

І знову ґвалт серед чоловіків. Волхв Колобор, який доти стримано спостерігав за тим, що діється, підвівся:

— Предки заповіли нам шанувати батьків своїх і волю їх… А то не буде згоди в родах наших і порядку не буде… — і знову сів.

Галявина затихла. Чеслав готовий був зараз хоч крізь землю провалитися. Зціпивши зуби, він мовчки слухав крики родичів, а коли хвиля ґвалту стихла, продовжив, намагаючись бути переконливим:

— Але я збирався в шановної Ради просити схвалення, до богів за дозволом звернутися… Та не встиг… А дівка… Люба вона мені… Ось чому в нас із батьком незгода була.

Почали чухати мужики голови й бороди, почали перезиратися. І тільки бурмотіння Кривої Леди, що ніяк не могла зупинитися через свою нікчемну вдачу, дробило тишу.

— Бач, паршивець, що надумав!.. — сичала, як тліюча головешка, на яку плюнули, баба. — Проти батька пішов, проти Роду!..

Колобор суворо глянув на невгамовну жінку.

— Можеш іти, Ледо. Далі без тебе розберемося, — велів їй волхв.

— Та я ж іще й про старшого, Ратибора, нічого не сказала, — навіть не подумала зрушити з місця баба. Дочекавшись, щоби до всіх дійшло, що вона сказала, Леда із задоволенням продовжила: — У нього з батьком теж незгода була. Не на жарт сварка!.. І теж, як при вітрі, руками махали, більше, звичайно, Велимир, батько, виходить, але не билися… Чого не було, того не було. Це я вже зовсім здаля бачила, але бачила.

Ратибор, не такий гарячий, як Чеслав, вислухав розповідь Леди зовні спокійно, і тільки блідість на його обличчі виказувала, чого той спокій вартий.

— Що скажеш, Ратиборе? — вивів його із заціпеніння Зимобор.

— А що отут говорити?.. Бреше баба. Не було про що нам із батьком сперечатися. — Ратибор пильно й злісно дивився на свою обвинувачку. — Може, що по господарству й обговорювали, а цій… потворі бульбашки болотні примарилися, як…

— Та як же примарилося, коли я з-за дерева все гарнесенько роздивилася?! — ледь не задихнулася від несправедливого звинувачення Леда.

— З твоїм ото кривим оком здалеку й розгледіла? — огризнувся Ратибор. — Не було в нас із батьком сварки. Не було, та й годі!

— Ну, тепер, сподіваємося, уже все сказала, що хотіла, Ледо? — запитав жінку Колобор.

— Та наче… все… — задумалася баба.

«А чи не забула чого ще?» — крутилось у неї в голові.

Леді дуже подобалося, що члени Ради — найшанованіші люди племені — так уважно слухають її. Ось і стала в пригоді нарешті її любов до всезнайства. Леда почувалася потрібною та важливою. Вона вже смакувала, як розповідатиме про цю подію в городищі, а то й у сусідніх. Які здивовані та захоплені очі будуть у бабів і дівок, та й у цікавих мужиків! І все це, звичайно, тільки щоб допомогти громаді розібратися та винести справедливе рішення.

— Ну, а коли що згадаєш, потім скажеш. А зараз іди, — перервав потік її марень Колобор.

Леда знехотя покинула галявину. Позбувшись баби, члени Ради відчули якесь полегшення, як тоді, коли настирна муха перестане кружляти й дзижчати в тебе перед обличчям і полетить геть. Але передихнути їм не дав Зимобор.

— Ну, що скажете… шановні члени Ради?.. Поважні старійшини? — розтягуючи слова, звернувся він до одноплемінників.

— Важко!.. — задумливо вимовив дід Божко.

• Предыдущая
• 22/66
• Следующая