Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 41

• Предыдущая
• 41/66
• Следующая

— А чому ні? — набундючившись від власної зарозумілості, чванливо пропихтів гість. — Безголовим і нерозумним ніхто не назве Зимобора. А поваги й підтримки в громаді я більше за інших маю.

— То чого ж ти до мене прийшов?

Тепер уже не квапився з відповіддю Зимобор. Він заговорив, ретельно добираючи слова:

— Громада й Рада своє скажуть, але ж… і Великі мають свою підтримку виявити, а то й… спрямувати плем’я. І кому ж, як не тобі, волхве, про те запитати в богів наших?.. А може, і розтлумачити як слід їхню волю… — з натиском додав Зимобор.

Цього разу відповідь прозвучала негайно й прошипіла грізно, як пущена в знахабнілу ціль стріла.

— Чи не хочеш ти, Зимоборе, своє бажання жадібне видати за волю богів Великих?! — підвищив голос Колобор.

Втратив м’якість і голос Зимобора:

— А хіба то під силу мені? Та я б не зважився й подумати про таке святотатство! Але ти блискавки Перунові очима своїми в мене не кидай, я по-доброму прийшов. І тобі ж не байдуже, хто головою стане.

— Я прийму рішення Ради й Великих.

— Та невже?

За спиною Чеслава почулося шелестіння й незадоволене сопіння. Юнак різко обернувся й нікого не побачив… Лише опустивши очі додолу, він зрозумів, що це їжак невдоволено пихкав, наткнувшись у кущах на нього. І в яких це справах колючий вирушив у денну пору?

Поява їжака на якийсь час відволікла Чеслава від розмови в хатині, але, почувши знайоме ім’я, він знову зосередився на підслуховуванні.

— З Велимиром ми хоч і сперечалися часом, — вдача в нього була дуже вже колюча та нелагідна, — але згоди волею Великих завжди доходили.

— Та й зі мною згоду швидше знайдеш, Колоборе, — із запалом заговорив черевань. — Що тобі, що Великим на дарунки не поскуплюся. Та й що Велимира згадувати? Немає його серед нас. Син кревний уже вирішив його долю тут, на землі-матінці.

— М’яко стелиш, Зимоборе, так коли би на голих дошках потім не спати… — відрізав гостеві волхв, а помовчавши, багатозначно додав: — Але ж смерть Велимира й іншим на руку могла бути… Тобі, скажімо…

— Чи не Сбислав тут воду перед тобою каламутив, волхве? — було чутно, що Зимобор підскочив від хвилювання. Він навіть хрипіти почав більше, ніж завжди. — Чи ж не на його бік вирішив стати? Адже він від смерті Велимира теж міг користь мати. Ох, темниш ти, Колоборе!

— Побійся гніву Великих, Зимоборе, на їхнього служителя наклеп зводиш! — прикрикнув Колобор. — Між собою самі згоди шукайте! Та тільки смерть Велимира поки що загадкою так і залишається…

— А ти б, Колоборе, запитав Великих про те, — не втримався, щоб не зачепити волхва, Зимобор.

— Думаєш, не запитував?

— То й що? — з цікавістю й водночас із побоюванням запитав Зимобор.

— Мовчать Великі про ту смерть, — велично вимовив волхв.

— Отже, на наш суд, людський, залишили те… — з натяком зробив висновок Зимобор.

Раптом почувся навісний крик Борислава:

— Ось він! Ось!

«Ну, рудий лис, вистежив-таки мене!» — стрепенувся Чеслав і приготувався битися.

Але відразу побачив, як Борислав із Миролюбом побігли чомусь у бік капища. На їхній ґвалт вибігли з хатини Колобор і Зимобор. Чеслав глибше втиснувся в кущі.

— Чого це вони? — імовірніше себе, ніж волхва, запитав Зимобор.

— Видно, неспроста зірвалися… — також імовірніше собі, ніж гостеві, відповів Колобор.

Вони дочекалися, поки хлопці повернулися до хатини.

— Я його біля самого капища примітив… — ще не порівнявшись зі старшими, повідомив Борислав. — Він від дерева до дерева перебігав… — від бігу хлопець важко дихав, а обличчя його зробилося яскраво-червоним.

Миролюб, що йшов слідом, теж ледь відсапувався.

— Про кого це ти? — повів бровами Колобор.

— Так ми його до пуття й не розгледіли… Він від нас, як вітер, понісся. Злякався!.. Може, чужий, а може, хто з наших був, — утер піт із чола Борислав.

— Та з якого дива нашим ховатися?.. Хіба що тільки якщо то був… — Зимобор не договорив.

— Думаю, то чужинець був, — крізь зуби тихо промовив зазвичай мовчазний Миролюб.

Ці слова змусили всіх подивитися спершу на Миролюба, а потім туди, де зник чужинець.

Цей день не вдався від самого ранку. Перші дві випущені стріли не влучили в ціль і полетіли туди, звідки їх неможливо було дістати, і лише після третьої спроби Чеславові пощастило підстрелити качку. Вогонь, немов ледачий ховрашок, що заснув на зиму в норі, довго не хотів виходити з каменя, коли юнак намагався висікти іскру. А сухий мох і трава, як на лихо, довго не хотіли розпалюватися. Чеслав сотні разів легко виконував ці знайомі кожному хлопчиськові дії, але сьогодні немов який лісовий дух сказився й капостив йому.

Злий на самого себе за недбальство, юнак відчув поки що незрозуміле, але вже тривожне занепокоєння, що маленькою гадючкою почало заповзати в душу. До всього цього качка, провисівши над багаттям досить довго, як на його думку, ніяк не хотіла просмажитися як слід, і парубок, не в змозі чекати, згриз її напівсирою.

Але на цьому його ранкові негаразди не скінчилися. Вирушивши на пошуки чужинця, Чеслав марно провештався півдня, не знайшовши жодних свіжих слідів. Він кілька разів спотикався й падав, здавалося, на рівному місці. А потім його зненацька вжалила бджола. Ні з сього ні з того — налетіла й вжалила. І чого б це? Неясне відчуття, що має трапитися щось недобре, дедалі більше опановувало його.

Гнаний цим відчуттям, Чеслав пробрався до городища і зрозумів, що його припущення були не безпідставні. У поселенні явно щось трапилося. Воно стихло й наїжачилося. Біля воріт було набагато більше сторожі, а жінок і дітей зовсім не було видно. Чеслав вирішив, що підходити ближче до частоколу й лізти на дерево, щоб роздивитися, що відбувається, за таких обставин нерозумно. Та йому й не треба бачити, він і так знав, яким буває їхнє городище, коли його спіткає лихо. Адже сам був частиною цього племені.

«Як же дізнатися, що саме там сталося?..»

Чеслав чомусь вирішив, що це може бути якось пов’язане з ним або з тим, розгадку чого він шукає. Аби хтось запитав у нього, звідки таке передчуття, він і сам не зміг би відповісти. Та недаремно ж від самого ранку Ліс посилав йому свої знаки, вказуючи на наближення нещастя.

Страх за близьких підсилював його занепокоєння. Подібно до жала, яким нагородила його сьогодні очманіла бджола, мучили Чеслава запитання: «Що сталося? Що?! У кого довідатися?»

Рішення прийшло зненацька й відразу ж видалося таким очевидним:

— Мара!

Стара завжди знала, що відбувається в городищі. Залишалося тільки дивом дивуватися — звідки. Але знахарка вміла зберігати свої таємниці. Тепер тільки б застати її…

Підійшовши до печери, він зупинився біля входу, помітивши саму Мару.

Господарка сиділа майже спиною до нього біля багаття, творячи, очевидно, якесь дійство, що йому, непосвяченому, було малозрозуміле. Чеслав не міг бачити її обличчя, але тіло знахарки розмірено погойдувалося вперед-назад, немов од вітру, що лише вона його відчувала. Час від часу жінка кидала у вогонь якісь сухі трави, а то й жменьку якогось пилу, від чого багаття яскравіше спалахувало й курилося сизим димом. Мара при цьому бурмотіла нерозбірливі слова, а потім, завмерши, немов заціпеніла, ненадовго замовкала.

«Вона робить те, про що в селищі шепнуться, але насправді не знають, і вже точно ніхто не міг би сказати, чи правда це… Стара розмовляє… Спілкується… Але з ким? Невже з Великими? Або ще з кимсь невідомим… З ким же?.. Може, тому Колобор так і ненавидить її?.. А може, саме тому вона й гнана?..»

Він, як заворожений, дивився на стару знахарку, боячись потривожити й перервати її заняття. Але жінка, очевидно, відчувши на собі такий пильний погляд, раптом різко повернула голову в його бік. Цієї миті Чеслав був готовий заприсягтися, що побачив у її очах блискавки. Справжні блискавки!.. Але це тривало лише мить. Відтак юнак уже не був упевнений, чи бачив це насправді, чи йому приверзлося і в очах знахарки мерехтіли лише відблиски багаття. Наразі на нього дивилися вже такі знайомі очі Мари, тільки дуже вже сердиті.

• Предыдущая
• 41/66
• Следующая