Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 50

• Предыдущая
• 50/66
• Следующая

— Ось бачиш, неспроста баба від усіх ховається, мабуть, знає щось, — почав допомагати йому знімати сорочку Чеслав. — А з городища її виманити треба. Для цього ти мені й потрібен.

— Ось, ось, хоч убийся, а зроби, чарівниче Кудряшику! — через силу тяг із себе прилиплі до ніг мокрі штани юнак.

Одна нога його, заплутавшись, не хотіла вивільнятися, і він, пострибавши на другій і заточившись, гепнувся на землю…

Виправши та виполоскавши штани й сорочку Кудряша від річкового мулу, у якому він вивалявся, друзі судили-рядили, як би виманити стару пліткарку з городища.

Та як не намагалися, не трудили свої молодецьки голови, так і не змогли вигадати щось путнє. А тому вирішили ще помізкувати про цю непросту справу до наступного дня. На тому й розійшлися: Кудряш — до селища, а Чеслав — до схованки.

Уночі Чеславові чомусь знову снилася вовчиця. Була б вона жива!..

Вона спершу кликала його своїм пронизливим виттям, у якому було стільки надії й туги, а не докликавшись, бігла, неслася, знесилювалася, намагаючись уникнути стріл, що летіли в її бік. А стріли ось-ось готові були наздогнати сіру дикунку.

Навіть розплющивши очі та зрозумівши, що це лише сон, юнак не зміг позбутися холодного, липкого почуття небезпеки. Чеслав відчув, що це лише піт, який зросив уві сні його чоло. Але й обтерши його, не зміг позбутися неясного передчуття чогось поганого. А передчуттям треба довіряти — він знав це.

Глянувши на сплячого В’ячка, Чеслав вийшов зі схованки.

«Може, цей окаянний В’ячко і є та небезпека, що не дає мені спокою? Від нього нічого путнього не чекай, лише погибелі, — сам зізнався…»

Мучаючись сумнівами, юнак у задумі постояв біля входу в їхній притулок, а потім рішучо попрямував у лісові хащі.

Просунувшись трохи, він повільно підійшов до заростей колючого чагарнику й, обережно відгинаючи гілки й траву під ним, почав уважно щось видивлятися. Зі свого досвіду й завдяки гострому оку Чеслав знав, що в тих кущах зайчихи-матері могли ховати свої запізнілі виводки. Оглянувши так кілька кущів, під одним із них юнак побачив те, що шукав. Зайча, ще все в пуху, завмерло серед трави, намагаючись втиснутися в неї якнайсильніше і не ворушачись навіть тепер, підкоряючись одвічній звичці. Завмерли навіть його очка-намистини. І лише коли Чеслав торкнувся його ніжної шкурки, звірятко ожило і спробувало втекти від небезпечної істоти. Але руки мисливця були спритнішими.

Чеслав не став позбавляти зайчатка життя. Він знав, що до місця, куди він вирішив піти, не заведено з’являтися голіруч, без подарунка. Хоча знав і те, що подарунок той має бути з городища. Та оскільки йому самому в городище тепер потрапити аж ніяк, то й вирішив принести хоча б зайча, щоб виявити свою приязнь і повагу.

Трохи згодом Чеслав вийшов до великого дуба, такого могутнього та гіллястого, що поруч із ним не росли інші дерева. Сюди його одноплемінники приходили від непам’ятних часів, та й сам він бував неодноразово — поклонитися духові Вічного Лісу. Лісовий деревний велетень статечно й спокійно, як і личить патріархові, шелестів своєю вічною кроною, з верхівки якої шановане божество, що знаходило притулок у його потужному тілі, могло пильно наглядати за своїми володіннями.

Чеслав шанобливо вклонився, підійшов ближче й провів долонею по шорсткій від часу й випробувань корі. Потім обережно, зі словами: «Дарую тобі, могутній, життя його. Вибач, що дарунок мій такий незначний», — поклав своє живе підношення між корінням велетня.

Опустившись до коренів, Чеслав почав просити в Лісу підтримки в пошуку вбивці батька й захисту від небезпек, що йому загрожували. Просив довго й щиро. А старий дуб усе шелестів і шелестів, наче розуміючи і, як сподівався, Чеслав, приймаючи його прохання. Коли ж молодий мисливець уже зібрався йти, то зненацька, несподівано для самого себе схвильовано вимовив:

— І захисти вовчицю, ту, що позбавив я друга її… — сказав і сам здивувався зі свого прохання.

Послухавши шелестіння велетня ще якийсь час, він пішов геть.

Ідучи назад, він весь час міркував над тим, чи почує його прохання дух лісовий, чи відкине, не задовольнившись таким дрібним дарунком, як зайча?

Раптом щось насторожило юнака. Чеслав зупинився й весь обернувся на слух, нюх та увагу…

Проте нічого… І лише його внутрішнє чуття, так схоже на чуття звіра, говорило йому, що зовсім поруч хтось є. Їх розділяли лише кілька дерев та негуста ліщина. І це був син роду людського — молодий мисливець почував це.

Від того, що його ледь не заскочили зненацька, що він міг потрапити в пастку, як недосвідчений недоліток, Чеслава кинуло в жар. Він завмер, поки той, ще невидимий йому, зробить перший рух і стане зрозуміло, чи помітив він Чеслава, чи ні. Але й той, інший, не рухався, можливо, щось зачувши і тепер очікуючи, що Чеслав викаже себе необережним шерехом.

Очікування затяглося. Тоді Чеслав зважився-таки спробувати сховати свою присутність. Затамувавши подих, він м’яко, незважаючи на біль у ранах, що не повністю ще загоїлися, присів навпочіпки. Торкнувшись землі спершу самими тільки пальцями рук та обіпершись на них, Чеслав, перенісши на кінцівки увесь тягар свого тіла, як йому здалося, нескінченно довго опускався на лісову підстилку. Врешті він таки розпластався на ній повністю. І сніг не міг би тихіше впасти на землю.

Невідомий, напевно, стомившись вичікувати та не підтвердивши своїх підозр, рушив далі. І тільки коли він пройшов трохи вперед, Чеслав насмілився відірвати голову від землі й подивитися. Він пізнав його одразу. Це був дядько Сбислав.

Родич просувався тихо й обережно, як на полюванні, нишпорячи навсібіч, час від часу присідаючи та вивчаючи сліди на землі.

Невже знову лови на нього, Чеслава?! Ось воно звідки, відчуття небезпеки, що мучило його всю ніч! І чого це дядько так старається? Ні, неспроста це він…

Далі молодий мисливець просувався з більшою обережністю, бо не лише Сбислав міг бути поруч і шукати його. А гідну відсіч дати він ще навряд чи зміг би…

Чеслав, ступаючи з валуна на валун, почав підніматися до свого сховку і тільки біля самої кам’яної стіни помітив, що там на нього вже чекала Мара. Баба з’явилася перед ним, немов вийшовши з кам’яної тверді, відокремившись від її поверхні. Ще мить тому її не було, і ось вона вже тут. Можливо, Чеславові так здалося, тому що знахарка від прожитого часу сама стала нагадувати цю давню сіру стіну і виглядом своїм, і твердою вдачею. Тому й не розгледів стару одразу.

А сама її поява зовсім не здивувала юнака. Мара все ще піклувалася про хлопців, обробляючи їм рани та приносячи їжу. Чеслав привітно кивнув їй:

— Сил і здоров’я тобі, Маро! — і немов виправдовуючись за свій стан, що вимагає її турботи, додав: — Ще кілька днів — і вже сам полювати спробую, а поки ще сил не вистачає лук натягнути, та й рани тривожать.

Але знахарці, вочевидь, було не до того.

— А сили-то тобі саме й знадобляться… — притисла юнака поглядом знахарка. — Не з доброю звісткою я до тебе, хлопче. Ще одне лихо може статися в городищі…

— Говори… — напружився Чеслав. — Я вже біди збираю, як гриби після дощу… — і намагаючись випередити відповідь, тихо запитав: — Болеслава?

Мара заперечно похитала головою:

— Видіння мені було… погане… А зранку й звістку з городища принесли… Прознали в городищі, що дівка, яку ти з лісу привів, крові роду Буревоя…

«А от і сон мій справдився, — вдарило в груди Чеславові. — Чуття не підвело. І саме про Неждану це знак був, а не про що інше. Їй небезпека загрожує!..»

Чеслав узяв Мару за руку й відвів від входу до схованки. Він не хотів, щоб про те, що трапилося, почув В’ячко.

— Звідки прознали? Адже про те знали тільки батько, вона та я. Батька вже немає, а я нікому не говорив. Звідки?.. — гарячкував Чеслав.

— Про те не мене запитуй, — баба відійшла й сіла на камінь.

— А що народ? — Чеслав підскочив до знахарки й, присівши перед нею навпочіпки, заглянув їй в обличчя.

• Предыдущая
• 50/66
• Следующая