Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 52

• Предыдущая
• 52/66
• Следующая

Уважна до всього, що відбувалося в її господі, Болеслава, побачивши якось заплакані очі Неждани, просто, без розпитувань сказала, що така, видно, її дівоча доля.

Доля! Неждана через свої юні літа не знала й знати не хотіла, що це таке. Невже упокоритися?

Коли навколо дому Велимира закружляв раптовий танок смертей, Неждана щиро переживала кожну втрату, співчуваючи родині. Та невдовзі їй довелося взяти на себе клопіт про дім і господарство, бо злягла від горя Болеслава.

Одноплемінники співчували горю, що впало на родину Велимира. Почасти це співчуття поширювалося й на Неждану, яка опинилася під їхнім дахом. Але тепер ці люди боялися її й обвинувачували в таких страшних діяннях, за які — вона знала — у її племені можна було наложити життям. Ворожнеча й прокляття, що лежали між двома Родами, робили її небезпечною для них, а отже, винною. Хоча в чому її провина?! Їй і самій було страшно. І так самотньо!

Вона немов крізь сизий дим від погано розпаленого багаття згадувала своє колишнє дівоче життя, свої маленькі й більші радощі й прикрощі, які тепер здавалися зовсім дріб’язковими, і з жалем і гіркотою думала про те, якою неслухняною та необережною була, порушуючи заборону батьків самій виходити з городища…

Згадувала вона й Чеслава — винуватця всіх її бід, і то сердилася на нього, то бажала, щоб він опинився поруч і захистив її від усіх напастей. Але його не було…

Болеслава як могла заспокоювала дівчину, але сама тим часом розуміла, яка небезпека загрожує чужинці, які заборони порушив її любий Чеслав, укравши та привівши полонянку в їхнє плем’я.

Коли сонце почало хилитися до заходу, за Нежданою прийшли кілька чоловіків, щоб провести її до капища Даждьбога Великого. Так розпорядилася Рада. Дівчина мовчки і якось зовсім уже байдуже рушила за ними. Болеслава, незважаючи на слабкість, пішла з нею.

Жінка бачила, як з-за осель чи з іншого укриття і зовсім вже мало хто відкрито, але з побоюванням спостерігали за їхньою ходою ті з нечисленних одноплемінників, хто не подався ще до святилища.

Навіть Крива Леда виглянула зі своєї халупи й, стрельнувши на них єдиним видющим оком, сховалася в тінь. Кажуть, вона зовсім тепер не виходила зі свого житла зо страху.

Паливоди-хлопчиська, побачивши їхню процесію, галасливою юрбою прилаштувалися за ними, улюлюкаючи, рикаючи й свистячи, але боячись наблизитися. Серед них біг і дурник Вишата, щось бурмочучи собі під ніс і час від часу вигукуючи:

— Чужачка!.. Чужачка з лісу прийшла!.. З лісу прийшла, лихо принесла… Чужачка! Чужачка!.. Лихо принесла!..

Болеслава, суворо глянувши на нього, посварилася:

— Негоже так, Вишато! Не малий же ти!..

І Вишата, послухавшись, гепнув себе в груди кулаком і, заявивши: «Вишата — хлопець уже ого-го!..» — замовк і далі йшов спокійно.

Зате хлопчаки не вгамувалися і лише за воротами відстали — їм до капища сьогодні дороги не було.

Тільки перед самим святилищем, біля підніжжя пагорба, Неждана стрепенулася, немов підбитий птах, і завмерла. Думка про те, що вона має стати перед верховними божествами чужого племені, на їхній суд, зробила її ноги кам’яними.

— Ну, ну, дочко, наш Даждьбог милостивий і справедливий. Усе бачить, усе відає, — шепнула їй просто у вухо, підійшовши до дівчини, Болеслава.

Неждана йшла стежкою, що утворилася перед нею, повз людей, які розступилися, опустивши очі, не дивлячись їм в обличчя. Спершу вона спробувала дивитися на них, очікуючи побачити розуміння й можливе співчуття, але бачила лише цікавість, страх, а то й відверту ненависть. Вона лише одного разу обернулася до Болеслави, що йшла за нею, з німим запитанням: «Чому?»

— Не бери до серця, дочко, вони лише бояться… Це зо страху очі такі… — тихо відповіла їй Болеслава.

Але від тих слів Неждані не стало спокійніше. Бояться кого? Її?!

Зробивши ще кілька боязких кроків, вона постала перед Радою.

Суворими й навіть жахливими здалися дівчині обличчя чоловіків, що вирішували її долю. Злом і холодом повіяло від них. А тиша, що накотилася на юрбу, підсилила жах, що підступив до дівчини. Від усього цього їй захотілося заплющити очі, затулити вуха, щоб не чути, зіщулитися, а ще краще — птахою вільною відлетіти з цього страшного судилища й податися далеко-далеко… до городища свого, дому рідного, до крові своєї…

І цієї миті, можливо, дійшовши до самого краю свого страху та розпачу, згадала Неждана, що сама вона дочка голови нехай і проклятого ними, але не менш славного для неї Роду. І негоже їй соромитися того. Немає за що! Нехай знають!..

І тому замість остаточно поникнути дівчина несподівано для всіх присутніх, відірвавши погляд від землі, з гідністю підвела свою прекрасну навіть зараз голову й подивилася на них великими чистими очима.

Її рух, звичайно ж, не залишився непоміченим, викликавши шепіт присутніх, а потім і гомін здивованої юрби: «Із чого б це голову так задирати чужинці?!»

— Диви, як гордовито випросталася, поганка! Може, ще чиєї погибелі шукає?! — обурено процідила оточена подругами Зоряна.

— Оце вже краще, люба! — долинув звідкись такий тепер рідний шепіт Болеслави.

І це ще більше додало їй упевненості. Ні, що б там не сталося і що б не вирішили зробити з нею ці жахливі люди, вона прийме це, як і личить жінці її племені. Тільки на ідолів чужих побоялася підняти погляд Неждана.

Тим часом народ уже потроху почав нудитися та виявляти нетерпіння, оскільки невідомим було рішення Ради. Почулися вигуки та спонукання найбільш нетерплячих та запальних донести до людей мудрість поважних мужів.

— Говори вже, Зимоборе… мля-мля-мля… не мордуй людей невіданням! — не витримав і найстарший дід селища Божко. — Оголоси, що ми вирішили!..

Нервово покашлявши і явно незадоволений тим, що повинен був сказати, черевань Зимобор подався трохи вперед і прохрипів:

— Усі знають, що змусило зібратися Раду нашу… — почекавши, поки народ стихне, захрипів далі: — Нині Чеслав, син Велимира, привів із лісу дівку в городище наше і, як тепер стало відомо, не просто дівку, а дочку Буревоя, з роду, проклятого предками нашими.

У юрбі знову почувся шум і гомін обурених та швидких на розправу:

— Позорище для нас!.. Негоже то — волю предків порушувати!.. Гнати погану!.. У річку її!..

Але Зимобор підняв руку й закликав нетерплячих до тиші:

— Відомо вам, люди лісові, і те, що як з’явилася чужинка в нас, то й погибель увійшла у ворота наші. І насамперед ударила в дім самого Велимира, позбавивши життя його самого, і сина старшого, і дівку прийомну Голубу. Чи не тому, що пригріли під дахом своїм прокляту кров?.. — і, звівши брови, люто подивився на Неждану.

І знову загула юрба…

— У річку поганку!.. У річку!..

Неждана витримала той колючий Зимоборів погляд, лише непомітно закусила свою червону губу та трохи білішим зробилося її обличчя.

— Ото й мудрували ми, поважні, та сперечалися поміж собою: чи є її провина в тих бідах і смертях… — перевів погляд із дівчини на людей черевань.

— Та що ж ти жили тягнеш? — почувся з юрби нетерплячий верескливий жіночий голос.

— Цить, бабо! — гаркнули на неї відразу кілька чоловіків, незадоволених жіночим втручанням у такий напружений процес.

— Рада не дійшла згоди… — нарешті повідомив Зимобор і, ще раз відкашлявшись, продовжив: — А тому вирішили покластися на волю Великих і просити їх відкрити нам цю таємницю. І довіряємо тобі, волхве Колоборе, звернутися до богів і випросити мудрості для нас у цій справі, щоб ухвалити праведне рішення.

Волхв повагом під пильними поглядами всіх тих, що зібралися, підійшов до Великих і тричі схилився перед кожним у шанобливому поклоні, приклавши руки до серця. Потім його помічник Миролюб підніс йому чашу мудрості, і Колобор зробив із неї кілька довгих ковтків. Почекавши, поки напій проникне в нутро й наділить своєю силою, він глибоко зітхнув, підвів руки до ідолів і промовив:

— Владики небесні всього сущого й невідомого нам, убогим і слабким, почуйте прохання наше й відкрийте істину для чад нерозумних… — Колобор замовк і якийсь час ніби прислухався до чийогось тільки йому чутного голосу, що звучав чи то всередині нього самого, чи то в просторі над капищем.

• Предыдущая
• 52/66
• Следующая