Балада для Кривої Варги - Соколян Марина - Страница 5
- Предыдущая
- 5/26
- Следующая
— Справді? А які?
— А, то ви ще не чули? Розказують, що, поговоривши з ним достатньо довго, людина втрачає бажання жити.
— А це що, дійсно так? — зацікавилась Лада.
— Ну, як коли… Він просто може бути винятково переконливим. Якщо хоче, звичайно. Я думаю, йому це навіть подобається.
— Ну…кожному — своє. А що ви скажете про Криву Варгу?
— Варгу? А чого криву? Наскільки я знаю… — пан Васлав замовк. Потім зітхнув, — А, ну звісно. Час біжить… Варга — її сила в тому, що вона знає про людей більше, ніж вони знають про себе самі. І вона допомагає багатьом… Нехай кажуть, чаклунка, відьма… Вони, зрештою, кличуть відьмою кожну, хто від них відрізняється. Але я кажу…
Доглядач церкви знов замовк, перебираючи пальцями краєчок обтріпаної свитки. Потім глянув на Ладу прискіпливо. У світлі місяця його лице здавалося неприродно блідим, а очі, глибоко запалі, були окреслені присмерковими тінями. Тепер вже складно було точно вказати його вік, як складно було б визначити вік могильного каменю… Лада мимохіть здригнулася, зустрівши його тьмяний погляд.
— Думаю, вам вона теж могла би допомогти, — нарешті мовив він. Потім замовк на кілька хвилин, вдивляючись в небосхил, — Сьогодні повний місяць. Он чого мені сон не йде… Ну гаразд, піду я потихеньку, — скоро ранок…
Він важко піднявся і пошкандибав у напрямку церкви. Дивний чоловік… Як і, власне, більшість ясенівців. Якої такої клепки їм всім бракує? Лада роздратовано роззирнулася. Пан Васлав вже зник, тоді як у будиночку навпроти засвітилося вікно. Чиєсь обличчя майнуло у вікні, зникло, потім світло знов згасло. За нею спостерігали? Навіщо? Лада знизала плечима і рушила додому. Тепер її не полишало відчуття, що за кожним з темних вікон — чийсь прискіпливий погляд. Вона заледве змусила себе дійти до тітчиної хати спокійно, не збиваючись на біг.
— Значить, ти вважаєш, що це щось на зразок сексуальності? Ця взаємодія відбувається на фізіологічному рівні, на рівні виплеску гормонів, чи щось таке?
Пан Крокус нахилився вперед, немовби атакуючи співрозмовника. У відповідь на його рух "франкфуртське" крісло зрадливо гойднулося, від чого провідний оглядач ледве не випорснув на підлогу. Стеф Боро, стримуючи усміх, приклався до свого бездонного келиха.
— Ти читав мою працю "Еліта, як оргія"?
— Скажеш таке, — скривився Соломон Крокус, — Та її хіба лише немовлята не читали. Провокація, як і всі твої монографії…
— Ну так от, там я детально описую цей феномен. Тут і справді можна провести паралель з сексуальністю, адже ми говоримо про здатність зваблювати, принаджувати до себе. Зв’язок влади і сексуальності можна простежити в усі часи, починаючи з родового ладу і закінчуючи монікагейтом. Влада — це, безперечно, спокуса… Втім, те, про що ми говоримо — це радше пасіонарність, зваба збільшенням значимості.
— Значимості чого?
— Всього, Соломоне, всього, — пан Боро зосереджено розглядав крижинку на дні келиха, — Харизматична пасіонарність — це немовби лінза, яка пропускає через себе знаки, події, ідеї, цінності, збільшуючи їх до понадреальності. Навіть, якщо хочеш, міфу.
— Приклади, Стеф! Все це звичайно, добре звучить у руслі твоїх прогресивних ідей про "понаджиття", але як воно співвідноситься з дійсністю?
— А ніяк. Дійсності немає, Соломоне.
— А, ну звісно, як я раніше не допетрав… — зітхнув пан Крокус втомлено прикладаючи вологу хусточкою до чола.
— Є лише сукупність загальноприйнятих допущень, якими ми керуємося в повсякденному житті. Приклади? Добре… Згадай Алістера Кроулі і його секту. Потворний чоловік, ідіотські ідеї, брудні збіговиська… І попри все, він був пасіонарієм. Йому вдалося перетворити оргію в ритуал, а це вже немало, бо ж переважно відбувається навпаки…
— Ага. А можна щось більш апетитне, щоби моїх читачів не знудило?
Пан Боро скептично заусміхався.
— Ну, якщо вони проковтнули рецензію Мопса, то їхньому травленню ніщо не загрожує. Гаразд, ось тобі приклад, простий як двері. Чому природними пасіонаріями стають люди мистецтва? Ars longa, vita brevis, мистецтво — більше ніж життя. Чому, коли ти намагаєшся звабити жінку, ти брешеш їй? Бо правда, тобто життя, нікого не зваблює…
Пан Крокус прикусив губу. Останнє твердження боляче вразило його, хоч Боро, певно, про це і не знав. Молода дружина Соломона Крокуса, кохана оглядачем "Контроверсій" до нестями, зраджувала йому. Та ще й з якимось актором… Насилу виринувши з неприємних роздумів, пан Крокус уважно глянув на свого колишнього університетського товариша. Стеф Боро відсторонено усміхався.
Стояв млявий недільний полудень. Потоки сонячного світла, ув’язнені схилами ущелини, не знаходили виходу і лягали примарним плетивом на Шлях, хати і вигони. Хутір завмер, немов заворожений сліпучим маревом полудня. Жодна справа не йшла до рук, хотілося випростатись, розчиняючись у гарячому повітрі…
Лада сиділа у затінку за хатою тітки Кори, споглядаючи краєвиди та сьорбаючи погано зварену, але гарячу каву. Вона нещодавно прокинулась і тепер мляво роздумувала, чи не пройтись до річки, збадьоритись, занурившись у піняву крижану ванну… Раптом в око їй впали двоє, що йшли шляхом, явно прямуючи до тітчиної хати. Дві жінки — не старі, але й зовсім вже не юні. Чорні хустки, босі запилені ноги, зосереджені погляди. Одна з них підвела очі і, зиркнувши в бік Лади, смикнула товаришку за рукав. Тепер вони синхронно зміряли Ладу обуреними поглядами і пришвидшили ходу. Може, пиття кави на ґанку вважається тут граничною непристойністю? — незлостиво подумала Лада. Сьогодні їй не хотілося ніяких дріб’язкових сварок, ніяких прикрих інцидентів. Не хотілося, щоб хтось зруйнував магію цього сонного полудня…
Хряпнули двері, з хати почулися голоси. Візитерки щось схвильовано переказували Корі, тітка відповідала — спокійно і розважливо. Втім, голоси дедалі підвищувалися, нарешті одна з жіночок проказала щось гучно і обурено, немовби погрожуючи. Знов стук дверей, і жіночки йдуть геть Шляхом, гнівливо щось обговорюючи між собою. В бік Лади тепер навіть і не глянули, тож вона зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.
- Предыдущая
- 5/26
- Следующая
