Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 14

• Предыдущая
• 14/32
• Следующая

Я вже почав схилятися до думки, що Руслан загинув, та легко її позбувся, як тільки побачив Табурчакові туфлі. А коли ще підтвердиться, що він з Києва не вчора, то висновок напрошувався один: жив у ці дні Табурчак у Шулешко, і син якось дізнався, забіг до неї, щоб переконатися. Може, мав гостру розмову з батьком, а він тепер намагався все те приховати, не викрити себе перед дружиною. А Руслан, приголомшений зрадою, вирішив піти з дому. Ні, Скорич відхилив таку версію, і мені вона теж не здавалася достовірною з психологічного боку.

А чи не зустрів батько сина після тренування і кудись заманив, щоб той не розповів матері? Дурниця. Тоді де Руслан і чому не прийшов додому? Я знову повернувся до своїх попередніх запитань.

Вулиця Герцена круто повертала, ніби впиралася в триповерховий будинок з колонами. То педінститут, приземкувате приміщення із силікатної цегли, потемнілої од часу. Я зайшов до просторого вестибюля з підлогою, викладеною білими і чорними плитами під мармур, від яких тягло прохолодою. Підійшов до чергової, пристаркуватої жінки в червоній вовняній кофті. Жінка сиділа за столиком з телефоном і читала журнал «Перець».

– Скажіть, як мені знайти спортзал?

– Он туди, – показала на двері біля сходів. – У дворі побачите високу споруду з великими вікнами.

– Дякую.

З вестибюля я потрапив до внутрішнього подвір'я, засадженого кущами бузку й плакучими вербами, під якими ховалися лавки. На деяких сиділи студенти, заглиблені в читання. У протилежному кінці скверика побачив високу, з великими вікнами будівлю.

Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.

– Де тренер Нагорняк?

– Прямо по коридору і праворуч, – кивнув мимохідь.

У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.

Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.

– Вам кого? – запитав.

– Товариша Нагорняка.

– Слухаю. З ким маю честь?…

– Інспектор карного розшуку Загайгора.

– А, міліція, – Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: – Котрий з них нашкодив?

– З цих – ніхто. Ви давно працюєте тренером?

– Двадцять шість років, – відповів, потираючи зламане перенісся. – Давайте сядемо.

Підійшли до низенької лавки й сіли.

– Ви знаєте всіх боксерів міста?

– Знаю. Хто саме вас цікавить?

– Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.

– Двадцять п'ять – це вже колишній, – посміхнувся Нагорняк. – Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.

– А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.

– Не міг би, а справді стався такий випадок, – відповів Нагорняк. – Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.

– Хто? Коли?

– П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… – І тренер доповнив красномовним жестом – схрестив по два пальці рук і продовжив: – Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше – двадцять три. Прикрий випадок.

– Ви його зустрічали в місті?

– Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, – упевнено розповів Нагорняк.

– Чим він примітний? Голос не хрипливий?

– У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, – зауважив тренер. – А голос нормальний.

– Його адреси не пам'ятаєте?

– Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.

– А його батьки?

Нагорняк знизав плечима.

– Андрію, лівою, лівою відпрацьовуй і хук! – до когось гукнув і спитав: – А ви самбіст?

– Маю перший розряд. Зараз лише підтримую форму, щоб не зачахнути і не забути прийомів. Звідки ви?…

– Кисті рук виказують, – виявив спостережливість Нагорняк.

– Що ж, дякую вам, Леоніде Васильовичу.

– І це все? – здивувався. – А хто вас направив до мене?

– Радутний.

– А, Павло, – і співчутливо додав: – Неприємність у нього – хлопчина-яхтсмен зник, не повернувся додому з тренування. Чув, уже міліція зацікавилась, ніби розшукує його. Коли б ця подія не вдарила рикошетом по Трохимовичу.

– Не вдарить, – запевнив Нагорняка, попрощався й пішов із спортзалу.

Показання Нагорняка не стверджували, що Василь Кисюра – це Хрипливий. Це ще треба перевірити. До речі, й перевірка могла нічого не дати, аж поки. ми не арештуємо грабіжника і не встановимо його особу. Малося на увазі, що ні я, ні Зеленяк не впізнаємо на фотографії Хрипливого, бо мигнув він перед нами, ніби метеор. Доведеться підняти з архіву справу Кисюри. Борис Луцик, шофер автобуса, повинен його впізнати.

Щоб швидше отримати справу, з будки телефону-автомата подзвонив Скоричу.

– Слухаю, – сухо озвався.

– Це Загайгора. Товаришу майор, мені потрібна з архіву справа Василя Кисюри.

– Хто такий?

– Колишній боксер, судили на чотири роки за хуліганство.

– Кандидат на Хрипливого?

– Може.

– Гаразд, дам вказівку. Ки-сю-ра Ва-силь, – повторив по складах, мабуть записуючи. – Ви зараз куди?

– На машинобудівний завод. Хочу поговорити з безпосереднім начальником Табурчака.

– Поговоріть з рибалками на набережній, – порадив майор і поклав трубку.

Завагався: йти на завод чи на набережну? Недарма ж Скорич звернув увагу на рибалок. Що б воно значило?… Якщо швертбот причалив до набережної, то рибалки повинні були те бачити. Не всі, а один-два, хто постійно куняє над вудкою. Що ж, ідея непогана. Може, отримаю ще одне свідчення про появу школяра на набережній. Але й воно мало що дасть, бо хлопчина дзвонив додому після тренування. Дзвонив…

Той дзвінок гесть-чисто перекреслював усі мої припущення. А останні дзвінки з мовчанкою взагалі зводили нанівець розшук, якщо вважати, що зникнення – винятково сімейна драма. У мені закипала злість, бо гаяв час, а майор займався серйозними карними справами, ще й змушений був відволікатися на дрібниці.

І все ж я, ніби машинально, поїхав на завод. До рибалок піду опісля. Нікуди вони не дінуться. Не розумів чому, але хотілося зловити Табурчака на якійсь неправді.

Вийшов на зупинці біля заводу. На фасаді чотириповерхового будинку управління стрілки електрогодинника показували без десяти хвилин одинадцяту. Звірив із своїм – точно. Відвідувачі стояли біля віконця бюро перепусток і під дверима відділу кадрів. Я подзвонив внутрішнім телефоном Копієвській.

– Ганна Микитівна?

– Я.

– Це Загайгора. Як ми й домовилися…

– Через кілька хвилин я до вас вийду, – перебила.

– А як?… – Та вона поклала трубку, і я не встиг запитати, як ми впізнаємо одне одного.

Цікаво, що вона за людина, безпосередній начальник Табурчака? Постачання – клопітне діло. _ Всі підрозділи виробництва чогось вимагають і постійно чогось не вистачає. Щоденне смикання, напруга, часті відрядження. Нелегка робота й для чоловіка, а для жінки поготів.

До прохідної зайшла висока, струнка, молода жінка. Біла сукня підкреслювала засмагу, русяво волосся зібране в тугий вузол. Привітний і водночас незалежний вираз обличчя. Вона обвела присутніх уважним поглядом і пішла просто до мене. Я подумав, що Копієвська прислала свою секретарку. Але ж вони обоє не знали мене!

• Предыдущая
• 14/32
• Следующая