Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 28

• Предыдущая
• 28/32
• Следующая

Шулешко затнулася, наче хтось раптово затулив їй рота. Показання Табурчака її приголомшили. Вона посунула до себе папери, не зводячи голови. Напевне дивилася спідлоба. Негарно дивилася.

– Чому ви казали неправду?

– Ха! Правда у моєму становищі! – Продавщиця поклала випещену руку на стіл і легенько забарабанила пальцями. – Мені ще бракувало скандалу на роботі чи вдома.

– Де ваш брат? – зненацька поцікавився.

– Брат? – Лискучі скельця втупилися в мене. – Десь у Сибіру.

– Це ви писали? – показав їй листа, знайденого у Кисюри. – Ваш почерк?

– Я… – відповіла стишено, і її груди перестали здійматися – затамувала, приголомшена, подих.

– Яке питання ви збиралися вирішити з братом? Тільки щиро.

Шулешко напружено мовчала, і я відчув, як їй кортіло тої миті зірвати з перенісся окуляри й зарюмсати вголос. Але вона вперто, над силу, стримувалась, сподіваючись на диво, яке позбавить мене розуму, а її неприємних запитань.

– Слухаю вас, – поквапив її.

Вона здригнулася і, напевне, гарячково обмірковувала відповідь.

– Щоб Василь поговорив з Вадимом… Я… я завагітніла, – зніяковіло, через силу сказала.

Я не повірив.

– Завтра принесете завірену довідку від лікаря про вагітність. Обов'язково, – наголосив незаперечно.

І Шулешко не витримала: рвучко скинула окуляри. З її підфарбованих очей потекли сльози. Вона скривилась, враз ставши підстаркуватою і негарною.

– Чого ви причепилися до мене? Чого?… – схлипувала, порпаючись у сумочці. – Ви ж не знаєте, що це таке – життя самотньої жінки. Мені заздрять, а я нещаслива. Думаєте, добре без чоловіка? Раз молода, ще й вдова, то вона така-сяка…

– Гаразд, Раїсо Гаврилівно, – сказав їй, щоб заспокоїти. – То де ваш брат? Чим він займається?

– На моїй дачі, відпочиває, – витирала рожевою хустинкою щоки, губи від патьоків чорної фарби.

Я подав їй показання Кисюри.

– Прочитайте, чим займався ваш брат. А обманювати нас не варто.

Шулешко почала читати… Я став і підійшов до вікна.

– Господи… – простогнала продавщиця. – Пограбував…, вдарив ножем… Ні! Ні!… Я ж його виростила, коли нас покинув батько, а мама злягла!… І тепер знову тюрма… Може, його хтось примусив?!

– Ваш брат робив це свідомо, – озвався я.

Я налив їй склянку води. Цокочучи зубами, вона жадібно пила, й цівочки збігали по підборіддю, шиї, на комір блузки… Переді мною сиділа наче інша жінка – жалюгідна й безпорадна, зовсім не схожа на гордовиту господиню, власницю автомобіля й дачі.

– Мама… не переживе… – крізь гикавку мовила. – Це… зовсім її… доконає…

Шулешко сиділа й схлипувала, прикладаючи то до очей, то до носа хустину. Навіть забула про свою зовнішність: не причесалася, не підфарбувала губи та вії.

– Я вас не затримую, – дав їй зрозуміти, що пора йти. – Коли виникне необхідність, ми вас викличемо.

Вона старечою ходою пішла з кабінету. Модний одяг на ній здавався ніби випадковим, з чужого плеча. Її збайдужіння пригнічувало й водночас дратувало мене. Переконався, що серед людей, подібних до Шулешко, сильних духом не буває.

Карлючкуваті слова притягували мене до себе, наче магніт залізо. «Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?» Ні, Кисюрі не треба було вдаватися до листа, коли він міг віч-на-віч пригрозити інженерові. Тут діяв хтось інший, хитро й підступно, навмисне кидав підозру на Василя, щоб самому залишитися в тіні. Тоді на що розраховував невідомий? Адже лист – ниточка, хай і благенька, яка приведе до нього, незаперечний доказ. На таке наважився б лише той, у кого було незаперечне алібі.

Вирішив порадитися з майором. Скорич зустрів мене лукавим поглядом. Я зрозумів: у нього чудовий настрій. Мабуть, він завершив свою справу. Авжеж, на столі лежав обвинувальний висновок.

– Сідайте, Арсене Федоровичу, – запросив. – У вас вигляд – ніби наїлися кислиць. Що трапилось? Квсюра відмовився від показань?

– З Кисюрою все гаразд, – і згадав: досі не розповів Скоричу, хто така базарувальниця. – Сьогодні я викликав на бесіду Табурчака, ту жінку, яка продає насіння на його вулиці, і Шулешко.

– А навіщо… ту жінку? – здивовано запитав.

– Ви знаєте, хто вона? – Я переможно дивився на майора. – Табурчакова мати! Рідна!

– Мати Табурчака?! – аж підвівся майор. – Але ж ви казали – він сирота, виховувався у дитбудинку…

Я все йому розповів. Дмитро Юхимович уважно слухав, киваючи головою.

– Да, все ж недарма ви попрацювали, – підбив підсумок моєї роботи. – Примирити сина з матір'ю після багатьох років неприязні – неабищо. А як з хлопчиною?

– Нічим хвалитись, – похмуро відповів. – Я впевнений, що ні Табурчак, ні Шулешко його не сховали. А ось… – поклав перед ним анонімного листа.

Майор прочитав його і… мовчав. Зненацька мене осінило: Дмитро Юхимович терпляче, поступово, крок за кроком підштовхував мене до кінцевої мети, поволі виводив, наче незрячого, на вірний шлях розшуку. Як це я відразу не второпав?! Виходило, десь я помилився.

– І що робив Кисюра, коли ви показали йому цю писульку? – запитав майор.

– Образився, не схотів зі мною говорити.

– А ваша думка?

– Спершу хотів пошукати на дачах, а потім… Словом, мені здається, хтось прагне завести розслідування в тупик, відвернути від себе увагу, – виклав Скоричу свої міркування.

– Вірно, – погодився майор. – Засіб простий і випробуваний. І який напрошується висновок?

Я замислився… Авжеж! Ясно, як серед білого дня!

– Автор анонімки добре обізнаний із «сердечними» справами Табурчака, знає Кисюру і про зникнення Руслана, – випалив поспішно.

– Отож постає питання: кві продест? – нарешті глянув на мене майор.

– ?!

– Кві продест? – посміхнувся він. – Тобто по-латині – кому вигідно? Кому вигідно накинути Кисюрі цю справу? Га? Є такий громадянин чи ні?

– Є, звичайно. Лист – підтвердження. Але зараз у мене нема нікого на підозрі, – відверто признався. – Тепер усі мають залізне алібі.

Дмитро Юхимович якось дивно, ніби шкодуючи за чимось, подивився на мене, аж мені зробилося незручно.

– Ви б, Арсене Федоровичу, трохи розвіялись, – доброзичливо порадив. – Сходіть на Флотський бульвар, погуляйте. Там чудові краєвиди. У вас, вибачте, вигляд перевтомленої людини. Тимчасові невдачі, поразки неминучі у нашій роботі.

У мене почервоніли вуха, бо майор безпомилково оцінив мій стан. Дякував йому за те, бо у тяжку хвилину підтримав, вселив надію.

Я охоче скористався порадою Скорича. До Флотського бульвару кілометрів зо два, але йшов пішки, помалу, як на прогулянці. Поминув універмаг, кафе «Чайка», піднявся сходами у скверик, де на лавках під розлогими платанами сиділи пенсіонери і молоді мами з колясками. Навколо фонтану галасували діти, полохаючи голубів.

Ось і Флотський бульвар із старовинними гарматами, великими якорями. Я сів на лавку і дивився, як по ряхтливому плесі повільно снували вітрильники, мчали моторки, здіймаючи хвилю. Кигичили чайки, вихоплювали з води якусь поживу.

На протилежному березі погойдувались яхти, крізь листя платанів видно було сіре приміщення водної станції і руді боки байдарок у елінгу. Десь там майстрував Микичур і серед підлітків крутився Радутний.

Як там сказав по-латині майор? Кв… кві про… протест – кому вигідно. А справді: кому вигідно вплутати Кисюру, звинуватити його у викраденні Руслана? Хто відводив од себе підозру? Мати і батько Руслана відпадали, Шулешко і її брат теж. Микичур? Радутний?…

Але ж і один і другий мали відношення до справи лише побіжне, як свідки. Коли б не дзвонив Руслан після. тренування, я б теж їх підозрював. Подумав, що Скорич на випадково підказав мені місце для прогулянки, він теж щось говорив про рибалок… Еге, радив поговорити з ними, а я досі…

Густе віття платанів і плакучих верб затуляло набережну, на якій чапіли затяті рибалки. Завагався: йти чи ні? А може, там мій останній шанс на успіх? Спустився сходами до води, і приємна прохолода огорнула мене.

• Предыдущая
• 28/32
• Следующая