Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 30

• Предыдущая
• 30/32
• Следующая

– Не знайшли, видать… – скрушно похитав головою, розминаючи «Шахтарську». – А мені він сьогодні приснився…

– Напевне, думали про нього.

– Думав, звичайно, у самого троє онуків, – сів на березову колодку, розмірковував: – Якщо досі не об'явився – діло швах. Подзвонити і тиждень десь ховатися – це треба мати залізне серце. Ніяк не доберу: чи він узлився на батьків, чи… – і, не доказавши, махнув рукою.

– Ви ще довго працюватимете?

– Сьогодні до шостої години, – Микичур сторожко зиркнув на мене, але стримався, промовчав.

Я не збирався йому нічого пояснювати.

– Радутний не спізнюється?

– Ніколи. Павло акуратист. – Він кахикнув, наче остаточно ствердив свою характеристику. – Через два дні їде на республіканські змагання.

– А хто вам сказав, що Руслан дзвонив додому?

Столяр, як підносив цигарку до губів, так і застигла вона в його руці напівдорозі. Він сторопіло звів острішкуваті брови.

– Не… не пам'ятаю. Їй-бо. Від когось чув… – розгублено промимрив затинаючись.

– Гаразд, гаразд, – заспокоїв його і не сказав, що незабаром нам знову доведеться зустрітися. – Піду, трохи погуляю.

Навмисне не попередив Микичура залишатися на місці, щоб не тривожився. Нехай ніхто передчасно не тривожиться. Я сів на причалі. Поглядав то на алею, щоб не проґавити Радутного, то на той берег лиману. Перехожих на набережній обмаль, бовваніли рибалки, і серед них я швидко відшукав Кнехта, який здалеку був схожий на смугастий ящик, поставлений на парапет.

Про що думав боцман Лило? А може, він і не боцман? Хтось вигадав, як і прізвисько Кнехт, і воно пристало, мов реп'ях. Втім, головне, щоб до 16.00 він нікуди не двинув. Треба було раніше зустрітися з ним. Он Пушкінська. Десь там жив Кнехт і щодня їздив по ній мопедом ловити рибу…

У воротях водної станції з'явився Табурчак. Вчасно прийшов, хоч погодився й неохоче. Я розумів: після – недавнього викриття почувався він кепсько й знову бачити мене йому не хотілося. Але то дрібниці, порівняно з тим, що його чекало попереду.

– Табурчак! – я замахав рукою. – Табурчак!

Помітив. Наближався насуплений, невдоволений. Зупинився коло мене. Він у черевиках з латуневими накладками на носках. Взув, бо сподівався, що найгірше вже позаду. Як він помилявся! Я подумав: скоро все стане на свої місця, і добре, що нема тут його дружини. Вадим Іванович сів підібравши ноги. Від нього несло пивом і таранькою. Уникав мого погляду. Я не звертав уваги на його поганий настрій.

– Як там Валентина Гнатівна?

– Пішла… – протягло відповів.

– Куди? – мені чомусь здалося – покинула його.

– У морг. Їй усе ввижається, що той хлопчина… Руслан, тільки вона не впізнала, – пояснив. – Хай переконається. Вже несила її вмовляти. Швидше б усе скінчилося.

У нього справді вигляд людини, яка багато пережила: на одутлому обличчі байдужість, втома, в очах – безнадія.

– Уже познайомили свою дружину з матір'ю?

– Ні, пізніше, – обхопив коліно зчепленими руками, заколихався, наче маятник.

– Дарма. Саме зараз їй потрібна підтримка, – м'яко зауважив. – Я впевнений, що Ярина Григорівна нічого їй не розкаже. Вона теж хоче зберегти вашу сім'ю.

Табурчак недоброзичливо зиркнув на мене. Авжеж, дякувати мені за розкриття його походеньок він не збирався.

До причалу пливла яхта. На носі, на тлі паруса, стояла струнка, засмагла дівчина. Віддалік вона здавалася дивним малюнком. Тільки соняшниковим волоссям бавився вітерець. Гарно. Так захопився, що й не помітив, коли прийшов Радутний. Випадково кинув оком на вікно тренерської кімнати, а там його чорнява голова.

– Почекайте мене тут, – сказав Табурчаку і кивнув на його ноги. – А вас підвів подарунок Шулешко.

– Як підвів? – не второпав інженер, мимоволі намагаючись прикрити свої туфлі холошами, наче сором'язлива дівчина подолом сукні коліна.

– Я їх помітив, коли вперше прийшов до продавщиці, – і не без задоволення сказав. – Стояли під вішалкою. Отож, Вадиме Івановичу, спочатку я заочно познайомився з вами через туфлі.

– А ви єхидна людина, – неприязно зазначив Табурчак, дістаючи сигарети.

– Не завжди. – Я встав. – Принаймні не буду перераховувати ваші вади.

У нього на щоках від тамованої злості заходили жовна…

15.45. Треба поспішати. І я відчув хвилювання. Микичур стривожено зиркнув на мене. Я одним стрибком подолав три сходинки до дверей. У вікні широка спина тренера. Він щось писав, сидячи за столом. Я постукав і, не чекаючи відповіді, переступив поріг. Павло Трохимович неквапно підняв голову, невдоволено примружився, та, побачивши мене, привітно посміхнувся.

– А, це ви, – подав руку. – У вас ніяких новин?

– Поки що – ні, – я з інтересом розглядав кубки і вимпели. – Мені б хотілося, Павле Трохимовичу, пройти той маршрут, яким тренувався Руслан. Увійти, так би мовити, в його роль.

– Розумію. Я сам збирався запропонувати вам цю подорож, але подумав… може, вам незручно, – зніяковів тренер. – Зараз підготуємо швертбот.

– Не треба. Ми своїм катером, – відмовився від його послуг.

– Гм, своїм… – ніби сторопів, та за мить опанував собою.

– Шкода. Під вітрилом – неповторне враження, а коли ще вперше… – і мрійливо заплющився.

– Якось виберусь, – пообіцяв йому. – Тоді відведу душу.

Перед тим, як замкнути кімнату, тренер пильно оглянув її, наче для певності, чи нічого не забув. З приступок я побачив на тому березі голубий катер із щоглою. Наш. Здалеку він скидався на іграшковий.

Ми порівнялися з елінгом.

– Михайле Степановичу, гайда з нами на морську прогулянку, – запросив столяра.

– Ви серйозно? – не повірив. – З тобою, Павле, у швертботі?

Радутний не відповів. Мабуть, не дочув.

– Наздоганяйте нас, – кинув я столяру.

Спиною відчув погляд Микичура. За хвилину скреготнули залізні двері елінга. Радутний знизав плечима.

– І навіщо відривати його від роботи? – здивувався з осудом. – На післязавтра ще треба відремонтувати три байдарки.

– Встигне, – заспокоїв тренера. – Це займе в нас хвилин тридцять. Хай провітриться дядько.

Табурчак побачив нас і лінькувато встав. Ми зупинилися коло нього. Позаду засапано дихав столяр. Голубий катер уже відчалив од набережної.

– Павле Трохимовичу, знайомтесь, – кивнув на інженера. – Це – Вадим Іванович, батько Руслана.

– Ра… Радутний, – збентежено назвався той, несміливо подаючи руку.

Вони зніяковіло дивилися один на одного. Тренер почувався ніби винним перед батьком свого вихованця, а інженера мучили докори совісті, що досі не спромігся познайомитися з людиною, яка не один рік терпляче навчала сина вправлятися з вітром. Подумав, що Табурчак жодного разу не схотів зустрітися з Радутним і розпитати, як провів Руслан останнє тренування.

Наш катер мчав до причалу: Зробив півколо і майстерно, не торкнувшись дощок, пришвартувався напроти нас. На його борту дві літери, написані червоною фарбою: ПК – патрульний катер. У маленькій скляній кабіні виднілась голова штурвального. На палубу з каюти вийшов Скорич.

– Прошу, товариші, на судно, – запросив, відчиняючи у борту дверцята, і простяг руку, щоб допомогти.

Першим, одним стрибком, опинився на палубі столяр, потім тренер, теж без допомоги. Одразу видно, що звикли до човнів. Катер похитувався, і Табурчак нерішуче. тупцював. Я нетерпляче доторкнувся до спини Вадима Івановича, і він наважився – незграбно, важко відштовхнувся від причалу й… не дотягся ногою до палуби, на мить завис над водою, але Скорич встиг вхопити його за лікоть і різко смикнув до себе.

– Не люблю води, – процідив інженер, щоб якось пояснити свою вайлуватість.

– А ви молодець, – шепнув мені майор, збуджено сяючи очима. – Тримаєтесь – комар носа не підточить.

Мусив триматись, щоб не втратити рівноваги, невимушеності. Що діялось із супутниками – не помічав, не придивлявся до них, щоб передчасно не сполошити його. Посміхнувся на похвалу майора і заглянув до каюти. Там сиділи Кнехт і дільничний інспектор Загата. Він тримав на колінах чорну невеличку валізу. Лейтенант змовницьки підморгнув мені. Мотор набрав оберти, і катер повільно рушив. Полічив пасажирів: Скорич, столяр Микичур, тренер Радутний, Табурчак, боцман Лило, Загата, штурвальний і я. Всього – вісім чоловік. Нам належало пройти маршрутом, яким тренувався Руслан. Пливли фарватером, від бакена до бакена. Від води тягло прохолодою, незважаючи на спеку.

• Предыдущая
• 30/32
• Следующая