Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 15

• Предыдущая
• 15/58
• Следующая

Він узяв мене попідруч, нижчий на голову, але вдвоє ширший, і я покотився з ним до хліва. В хлі­ві горіло світло. На побілених стінах висіли різно­го розміру рамки, полички, підставки, хлібниці і ще якісь чудернацькі витвори. Ажурні, тендітні, зроблені зі смаком, пофарбовані й полаковані, вони полискували, ніби на виставці чи в магазині сувені­рів. Кедровський був гордовитий і задоволений.

—Га? — не втерпів і кивнув на вироби.

—І це ви самі? — не повірив я, глипнувши на його грубі пальці.

—Атож! Ось цим струментом, — узяв з верста­ка, заставленого диктом, дощечками та пляшеч­ками, лобзика. — Все ним.

—Ох і майстер ви! — захоплено сказав я. — Гріх таку красу тут тримати.

—А я не тримаю, — усміхнувся Кедровський. — Перед Жовтневими святами розсилаю онукам, ді­тям, друзям. Ти сідай, — і сам теж присів на бере­зову колодку. — Коли вийшов на пенсію, думав здурію: завжди бракувало часу, а це не знаєш, ку­ди його подіти. Чого тільки я не перепробував! І ри­балив, і в мисливці, подався, і гриби збирав, і гро­мадськими справами займався, і книжки читав, а час повзе, мов черепаха. А тепер, віриш, день минає, як мить одна: ранок — вечір, ранок — вечір... Ото заздалегідь шукай собі заняття. Для пенсіонера бездіяльність — передчасна смерть.

—Скільки ж вам років?

—Сімдесят. Отак, голубе, — ляснув себе по ко­ліні. — То що там у тебе? Позачергові збори?

—Ні, Платоне Сидоровичу, — не наважувався я розпочати розмову.

—А що?—здійняв і почав протирати окуляри.

Я вийняв з теки справи, подав йому. Кедровський звів ріденькі біляві брови, гмикнув і з цікавістю став переглядати папки. Затим подивився на мене, і в його очах, збільшених скельцями, я помітив спів­чуття.

—А я ніяк не міг згадати, звідкіля мені знайоме твоє прізвище,— мовив задумливо — Гай-гай, скіль­ки літ минуло. Може, з'явились якісь нові факти?

—Я лише позавчора випадково натрапив.

—Що ж тобі сказати? — Кедровський почухав груди, зарослі цупким сивим волоссям. — Підозрі­ло, звичайно, що всі з одного села і в один місяць. Дуже підозріло. Тому і поклав їх тоді разом. Шко­да, що і твій батько...

—І ви ніде не натрапили на їхні сліди?

—Які сліди, Арсене? — щиро здивувався Кедров­ський.— Тобі впали в око тільки ці справи, а таких із тридцять набереться по району.

—А я думав...

—Тут нема над чим думати, — незаперечно пе­ребив Кедровський. — Ясно, як божий день. Вони загинули в прифронтовій смузі.

Впевненість Кедровського змусила мене змовчати про гроші, які отримав батько, і про вінницький вокзал, де він зійшов з машини, Я вже знав, що від хибної версії відмовляються не відразу. І Платон Сидорович не виняток. Мені залишилося тільки од­не: її спростувати.

—Слухай, Арсене,— обережно почав Кедров­ський, беручи з верстака лобзик,— тобі раніше не казали, що батько... ну, мав приїхати у відпустку?

Я заперечливо похитав головою. Платон Сидо­рович зосереджено розглядав лобзик, зачепив паль­цем струну, і вона тонко зойкнула.

—Значить, вирішив покопатись?—запитав без­виразно.

—Хочеться.

—Я тебе розумію, але...— потер лоба, нахмурив­шись.— Марна трата часу, голубе. Відступаючи, фа­шисти залишали диверсантів, шпигунів і всяку по­гань, яка полювала на наших військових. Поспитай Великошича, він тобі розповість. З радістю допоміг би, та сам бачиш,— зважив справи на долоні,— тут жодного факту, вартого уваги. Не знайшов я їх.

І не міг знайти, подумки додав я, бо вони підпа­ли під узагальнення. Об'єктивна причина була: війна, відкрита і таємна. Тому я не звинувачував Кедровського в несумлінності. Мабуть, на його місці вчинив би те ж саме. Платон Сидорович провів ме­не до хвіртки, тримаючи в руці примхливо виріза­ну поличку, від якої я відмовився, пообіцявши за­вітати по неї іншим разом.

На розі мурованого паркану оглянувся — він стояв, широкий і натоптуватий, майже торкаючись плечима стовпів хвіртки, і дивився мені вслід. Йо­го намагання переконати мене в недоцільності по­шуку, як не дивно, викликало протилежне бажання, зміцнило його. До того ж я добув уже два факти.

Коли попереду сяйнули великі вікна універмагу,  вирішив забігти до Олі.

Як на злість, біля її прилавка товпилися покуп­ці, переважно чоловіки — приміряли брилі з рисо­вої соломки. Оля помітила мене і ледь кивнула, мені видалось, що вона ображалась, бо надто ре­тельно обслуговувала покупців, більше не звертаю­чи на мене уваги. Авжеж, гнівалась, що вчора не подзвонив, не зайшов і взагалі не бачились. З на­реченими, напевне, слід частіше зустрічатись. У ме­не підупав настрій. По всьому, нам не доведеться поговорити, перекинутись хоча б словом, і я намі­рився йти.

—Арсене, зажди,— голосно сказала Оля, і чо­ловіки зацікавлено повернули голови.

Вона, зашарівшись, залишила свою секцію і пе­рейшла в галантерею, сперлася ліктями на прила­вок, я схилився до неї. Близько, майже впритул її обличчя, а мої очі чомусь усе прагли ковзнути нижче, до вирізу халата на грудях, де в трикутнич­ку звабливо округлювалось біле тіло.

—Куди ти запропастився?—запитала стурбова­но, притримуючи пальцями волосся, щоб не закри­вало чоло.

—Нікуди. їздив.

—Але ж ти у відпустці, — не стримала докору в голосі.— І так увесь місяць? Я навмисне поміняла­ся змінами, щоб після обіду позагоряти з тобою, щоб вечорами разом... Дивись, які гарні дні.

—Робота, Олю,— промимрив і торкнувся її ого­леного ліктя.

—Робота,— зітхнула.— Батько замість тебе до­мовляється з Гораком про ремонт. Не серйозно, Ар­сене. Ти ніби хлопчик. Батько здивований...

—Продавець!— покликав хтось із покупців.

—Зараз,— невдоволено відгукнулась Оля.— Подзвони о другій. Мені здається, я не бачила те­бе цілу вічність. І ти наче змарнів за ці дні.

—Олю!..— наші погляди зустрілись, я помітив в її очах сполохану ніжність і невимовний біль, аж мені не повірилось, що недавно вона тільки холодно мені кивнула.

—Ах, Арсене, як я тебе люблю,— шелеснули її уста, і вона поспішно ступила за прилавок, схова­лася за спини покупців.

Стояв, не в силі рушити з місця, відчував, як на мене накочувалась тепла й лагідна хвиля, в якій хотілося ніжитись і снити, впадати в солодке за­буття. Почувався винним перед Олею, не вартим навіть її мізинця. Але що я міг зробити? Признати­ся їй у всьому? Може, колись і розповім.

З-за спин виринали її очі, руки, а я не йшов, бо­ячись розхлюпати, розгубити почуття, якими спов­нювалось усе моє єство. Заздрив покупцям, що ди­вилися на неї, перемовлялись, І в тому різноголоссі розрізняв її оксамитний голос, вбирав його і гро­мадив у собі, щоб він бринів у мені якнайдовше. Оля майнула до мене блідо-голубою чайкою і про­шепотіла:

—Іди, Арсенчику, йди. О другій...

Надворі, крізь вікно універмагу, я ще бачив її світловолосу голову. Оля залишилася зі мною: я по­ніс її милий і дорогий образ, даючи слово по обіді вибратись на річку, ввечері відвідати кіно­театр.

Лише чотири дні тому проводжав її додому, а видавалося, що відтоді минув принаймні місяць. Я згадав її теплі руки круг шиї, пругке тіло під тон­ким шовком плаття, що майже не приховувало йо­го знадливих опуклостей. Вона довірливо линула до мене, ніби шукала прихистку, а гарячі губи наче вгамовували спрагу... Заради якихось даху і парка­ну, що нічого не важили в житті, моє щастя відда­лилось. Навіщо я піддався на материне вмовлян­ня? Авжеж, їй прикро, прийде невістка в занедба­ний дім. Я обізвав себе дурнем, але вже було запізно щось змінити. Та й соромно матері, яка б здогадалася про моє нетерпіння.

Позаду завуркав мотоцикл і, порівнявшись зі мною, затих. Великошич.

—Здоров, Арсене!— Сергій Антонович скинув шолома й поклав на сидіння в коляску.— Ох і пе­че... А ти куди зранку?

—Від Кедровського.

Великошич уважно, мов лікар, оглянув мене, ма­буть, намагався оцінити мій стан.

—Сідай, поїдемо на стадіон. Там спокійніше.

Я вмостився у колясці. Ми покривуляли вулиця­ми й опинилися на околиці міста, перед ворітьми спортивного комплексу «Колос». На футбольному полі хлопчаки ганяли м'яча в одні ворота.

• Предыдущая
• 15/58
• Следующая