Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 17

• Предыдущая
• 17/58
• Следующая

—Лежи, Майко, лежи, обчикрижу—і полегшає,— лагідно промовляла. — В такому кожусі і сам чорт спариться. Ну-ну, потерпи.

У відповідь щось стогнало і тихо мекало. Я ско­чив через перелаз і наблизився до тітки. Вона стриг­ла козу.

—Бог на поміч!

—Ой!.. — стрепенулась і оглянулась на мене, весело відказала: — Спасибі. Бог допоможе, як слі­пому окуляри.

Я посміхнувся дотепній приказці й присів по­руч. Коза блимала розумними рожевими очима, по­тяглася писком й обнюхала мої руки. Тітка стри­гла її великими ножицями і жужми білої вовни запихала в торбу. Нараз із вирізу її квітчастої ко­фти вислизнув на чорному шнуркові маленький, з дитячу долоньку, образок Ісуса Христа. Я такого ніде не бачив. І, мабуть, старий, бо потемнілий, напевне, ще її предків.

—Цікавий у вас образок, — зауважив.

—Це моєї бабуні, — сказала тітка. — 3 святої Лаври принесла. Два таких було. Одного дала синові, Петрові, коли йшов на війну. Він йому, шибе­ник, очі повибирав, — сумно посміхнулась.

—Навіщо?

—Щоб не бачила бозя, як брав хліб із мисни­ка. Тоді голодний випав рік... А ви не тутешні? — сховала образок під кофту.

—Ні, з міста.

—Я ж бачу, що не березівський,— стрельнула на мене меткими очима і далі ні про що не питала.

Я нишком придивлявся до жінки. Округле лице, контури губ і брів свідчили, що вона мати Петра Карпаня. Навіть погляд смішливий, очевидно, ні­коли не занепадала духом. І згадала сина Петра... Тї коричневі пальці спритно орудували ножицями, що погрозливо клацали, стинаючи віхті вовни. Ко­за дрібно тремтіла, але лежала сумирно і пантру­вала рожевим оком кожен порух своєї господині.

—Ох і балакучий ви,— покепкувала тітка.— То з чим прийшли?

—Мені б поговорити з вами... про сина.

—Про мого Петра? — здивовано-вражено диви­лась на мене, і коза, скориставшись з моменту, ско­чила й сховалась у хлівці. — Мо', щось про нього чули? Хто ви? Звідки? — сперлася рукою на зем­лю, щоб утриматись, не сісти на спориш.

Я допоміг їй встати — вона виявилась маленькою жінкою, мені до підборіддя.

—Не хвилюйтесь, я з міліції, інспектор, — мовив якомога привітніше і підвів її до хати.

Тітка сіла на призьбу, зажурено похилила голо­ву, враз постарівши на кілька років. Руки безжив­но звисали долу, і забуті ножиці, тримаючись на пальцях, хижо, мов якась тварина, роззявили па­щу. Тітка мовчала, напевне, згадувала свого сина, а я стовбичив перед нею, почуваючись так, наче пришелець з гіркого минулого.

—Тоді приходив літній чоловік і теж питав, — заговорила ніби сама до себе і тяжко зітхнула. — Гай-гай, скільки збігло літ, — звела на мене за­журені, стомлені очі, з надією запитала: — І ви нічого не знаєте?

Я заперечно похитав головою.

—Коли б отримала похоронку, було б спокій­ніше, а то—пропав безвісти. їхав додому і про­пав. Хіба може зникнути безслідно людина? — Кін­чиком хустки витерла очі, і від того поруху но­жиці сповзли з пальців правої руки, глухо дзень­кнули, впавши на землю.

—Усе траплялося на війні. А ви після того не отримували листів од його товаришів?

—Може, хто й писав, не пам'ятаю. А тепер я зовсім одна, як перст. Хоч би онука залишилась, та не встиг оженитись, — вона скорботно підібра­ла губи, стисла їх, щоб не заплакати, а я втупив­ся у ножиці.

—Замрики далеко від вас живуть?

—Через два кутки. Їх Северин теж, як і мій Пет­ро, пропав безвісти.

—А що вони за люди?

—Богомільні дуже. Якісь... ці, що по суботах моляться, — сказала з осудом, — їм байдуже, що рідне дитя загинуло. Все одно торочать: пішов су­проти бога — бог і покарав. А їх, вовкулаків, дідь­ко не бере.

ІЦо мене цікавило, дізнався: листів у Карпань не виявилося, з яких я міг би дещо довідатись. Обі­рвалася сподівана ниточка. Залишились Замрики. Як до них підступити? Я не стикався з адвентистами.

—Збираєтесь до Замриків? — здогадалась тітка.

—Еге.

 —Вони нічого не скажуть. Краще розшукайте Дениса Горжія. Він служив разом із Северином.

—Як-як? — не повірив власним вухам.

—Денис Горжій, він розповість, — вона підняла ножиці й важко звелася. — Майко, га, Майко, ану виходь! — загукала до кози. — А навіщо ви це роз­питуєте?

—Може, розшукаю, тітко, вашого сина.

—Спробуй, дитино, хоч би. знаття, де могилка його, — перевела тремтливий віддих.

Вона пошкандибала зі мною до перелазу, а з хлівця визирала безрога коза„ вся у драбинках, і пасла хитрими очима свою господиню. Мій провідник сидів біля переднього колеса і за­хоплено крутив його, висолопивши язика від задо­волення.

—Костику, грушок не хочеш? — запитала стара.

Хлопчина недовірливо глипнув на неї.

—А сваритись не будете?

—Чого ж сваритись, коли ти попросиш, а не вкрадеш.

Він схопився, та враз застиг на місці, прохально дивлячись на мене.

—Іди-йди, я тебе почекаю.

Костик метнувся за пліт, і до мене долинуло при­язне бубоніння тітки Ніни.

Уже не думав, як повестися із Замриками. Ска­жуть щось чи ні — мені байдуже. Головне — існу­вав Денис Горжій, що воював разом із Северином. Велика вдача надибати на нього. Мені не терпілося чим швидше з ним зустрітись. Он побачився з Куртієм — і з'явилися нові факти.

Я посигналив, і через хвилину на перелазі виріс Костик із пазухою грушок. Він поволі зійшов на дорогу, впираючись п'ятами в землю і кумедно ви­пинаючи черевце, щоб не тягло вперед.

—Ого, ти вдвоє поважчав, — зауважив, садов­лячи його на сидіння.

—Солодкі, — міцно зажмурився Костик від за­доволення.

Карпань стояла за перелазом.

—Бувайте здорові!

—Хай щастить тобі, сину, — закивала головою.

—А тепер поїдемо до Замриків, — сказав я Ко­стику.

—Угу.

Ми кривуляли вузькими вулицями. На вибоїнах Костик штовхав мене грушками в поперек, крек­тав, мов старець, віддуваючись, і я потерпав, щоб з його спасівок не зробилася киселиця. Часом з придорожніх кущів вилазив зареп'яшений пес і для годиться брехав на нас, лінуючись кинутись нав­здогін за такої спеки.

Порівнявшись із рудим штахетником, Костик ткнувся лобом мені в спину і загукав:

—Тут!.. Тут, дядю!

Він знову залишився стерегти мотоцикла.

Цегляна хата і сарай під бляхою, цементова кри­ниця з дашком, стежка, вимощена плескатими шматками граніту, свідчили про хозяйновитість та статки. Я роззирнувся по обійстю, шукаючи буди. Дивно: наче не тримали собаки. І все ж йшов до ґанку насторожено. За дверима, оббитими повстю, чулося глухе постукування, як ото шевці забивають цвяхи в підошви чобіт або черевиків. Я стукнув кілька разів пальцем по дверях, і, звичайно, ніхто не відгукнувся, тому відчинив їх без запрошення і переступив поріг. Посеред кімнати на ослінчику сидів огрядний, червонястий дядько в чорному фар­тусі. Коліньми він стискав лапу, на якій дерев'я­ними цвяхами їжачився чобіт.

—Добридень, — привітався, охоплюючи зором кімнату: піч, тапчан, біля вікна стіл і лавка, на сті­ні висів мисник, а в кутку на стільці відро з водою.

Старий Замрика кивнув, не подаючи голосу, — губами тримав дерев'яні цвяхи. Насуплено, підозрі­ло оглядав мене з-під кущуватих сивих брів при­мруженими очима. Його щоки мовби їжачились бі­лими цвяхами — неголеною щетиною.

—Я з міліції, — зразу відрекомендувався.

У нього ворухнулися брови, він неквапливо згріб із губ, наче витираючи, цвяхи, поволі висипав їх у склянку.

—Документ, — вимогливо сказав напрочуд тон­ким голосом.

Я подав посвідчення. Замрика прочитав уважно, глипнув на мене, мабуть, звіряв із фотокарткою, і повернув. Потім поклав лапу на підлогу, вперся во­лохатими руками в коліна — приготувався слухати, не запрошуючи сісти.

За рік роботи звик, що люди по-різному стави­лись до мене: одні поштиво чи запобігливо, інші байдуже або зацікавлено, а деякі з погано прихо­ваною боязню. Замрика — ніяк: його велике черво­нясте лице непроникливе, наче в кам'яного ідо­ла. Напевне, приготувався прийняти муку за свою віру.

—Мене цікавить ваш син.

• Предыдущая
• 17/58
• Следующая