Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 30

• Предыдущая
• 30/58
• Следующая

Одначе вона щось говорила про буду. Еге, роз­гледіла на дорозі в Березівку. Я пригадав, що справ­ді по війні здибував на вулицях міста парокінну буду з написом «хліб». Але який зв'язок між будою і Карпанем? І що робити їздовому на дорозі? В села тоді хліб не возили. Вірогідніше, що Ду­бовенко справді привиділось: де місто, а де дорога. П'ять кілометрів!

У підсумку я все ж здобув два вагомих факти: наявність грошей у Карпаня та відсутність Шепе­ти, коли його випроводжала Дубовенко. На них і вирішив зупинитись. А якщо Шепета покинула вчо­ра чергування на Ніну... Я навіть у думці боявся передчасно святкувати перемогу. Просто всміхнувся заплющившись.

Протягом усього дня вертався до тих фактів або читав «Молоду гвардію».

О четвертій годині пішов рясний дощ. Слухав, як дзвінко видзвонювали краплини по жерсті. Зав­важив, що Горак і Василь не перекриватимуть хати. Й Оля не взнає про мою «хворобу».

Розділ сімнадцятий

Мати привела Ніну, коли Василь на столі загинав бляху. Вона завела її до кімнати, одягнену в плат­тя у білий горошок і салатові босоніжки. Ніна ні­яково привіталась.

—Я сказала, що в тебе є книга про слонів, — мовила мати.

—Десь на етажерці.

—Нехай пошукає, — і мати залишила нас обох.

Ніна нерішуче стояла біля етажерки, розгляда­ючи корінці книг.

—Ти любиш слонів? — запитав її.

—Дуже, хоч і не бачила живого.

—А я бачив. Якось до Вінниці приїздив зооцирк.

—І який слон?

—Великий, три тонни.

—І сумний?

—Чому сумний?

—Мені здається, що всі звірі в зоопарках сум­ні, — зізналася шаріючись.

Я не пам'ятав, яким був слон.

—Ти бери стільця і сідай коло етажерки.

Ніна слухняно виконала мою вказівку. Рудоголовий Василь помітив її, бо наблизився до вікна і зазирнув у кімнату, скривив смішну пику й по­грозив мені жартома пальцем.

—Як багато книжок! — захоплено сказала Ні­на. — І ви їх перечитали?

—Деякі по кілька раз.

З ліжка я бачив «Книгу про слонів», але навмис­не не підказував Ніні, щоб довше затримати в кім­наті.

—Що вам болить?

—Горло.

—Ой, казка «Золотий черевичок»! — вигукнула зраділо.

—Мені мама її читала, коли я ще в школу не ходив. А як твоя хімія? Перездаси?

—Обов'язково: на «чотири» чи на «п'ять», і ви тоді виконаєте свою обіцянку, — задиристо тріпнула чорними кучериками.

—А що я обіцяв?

—Повезти мене на мотоциклі на ставку Гітлера, — насмішкувато нагадала, напевне, кепкуючи в душі з моєї забудькуватості. — Глядіть, обдури­те — поскаржусь Вірі Матвіївні.

Я засміявся. Справді, пообіцяв їй екскурсію до Вінниці на випадок успішного перескладання хімії. Але чи подужає її — сумнівався.    

—Не обдурю, Ніно, — заспокоїв, помітивши по­різаний і залитий зеленкою мізинець. — Де це ти покалічилась?

—Траву жала, — перебирала книжки.

—Ти трохи й мамі допомагаєш, — похвалив її. — Напевне, і чергуєш за неї?

—То найлегше.

—І за тітку Тетяну?

—Авжеж.

—Коли ж ти за неї чергувала?

—Коли?..— не полишала перебирати книжки.— Навіть позавчора, як ви поїхали.

—Увечері?

—Та ні, до вашого другого приїзду, — розпові­дала спокійно, а мені забракло повітря від хвилю­вання. — Пішла сіно складати в копичку, щоб дощ не намочив.

—І довго складала?

—Довгенько, а я хімію вчила.

Я ліг і перевів подих. Ніна схвильовано огляну­лась:

—Вам погано? Покликати Віру Матвіївну?

—Ні, ні, Ніночко, — вихопилось у мене ненаро­ком, і в неї округлились ожинові очі. — Он книжка, внизу, ліворуч, біля Чехова.

Ніна обережно її взяла. На рудій обгортці, в чор­ному квадраті, намальований слон з довгими за­крученими бивнями.

—Я скоро прочитаю.

—Не спіши. Я тобі дарую її.

—Ой, дякую! — притисла книжку до грудей. Попрощалась і пішла, сяюча, щаслива. Що книж­ка? Я б віддав за її підсвідоме повідомлення не ли­ше книжку. Проте не вкладалося в голові, що Шепета причетна до зникнення Карпаня. Надто не схожа вона на спільника вбивці. Але мене вчили вірити тільки фактам. Вони — проти чергової. Я ду­мав, як вийти через неї на злочинця. Питати Шепету — марна справа. їй дуже просто пояснити свою відсутність, а затим попередити вбивцю. А мо­же, якраз і слід запитати, щоб сполошилась і ки­нулася до нього? І тоді вистежити. Але хто стежи­тиме? Це ж треба встановити цілодобове чергуван­ня. Попросити Дубовенко? Не погодиться. О, Ніна, їй найзручніше — і ніякої підозри. Та через кілька хвилин я забракував план, бо довелося б роз­повісти про її матір та Карпаня і як він загинув. А я обіцяв Дубовенко мовчати.

Прийшов Горак, і за вікном лунко затарахкала жерсть під двома молотками.

Хтось постукав у двері. Невже мати викликала лікаря? І навіщо? Щиколоток стух, і через день - два я стану на ногу.

—Заходьте.

—Оля! З літровою банкою меду. В кімнаті враз запахло конваліями — її улюбленими парфумами. Я розгублено дивився на неї, не вірячи в її появу, і на мене накочувалась тепла хвиля вдячності.

—У тебе зіпсувався телефон? — ущипливо запи­тала, граючи насмішкуватими зеленавими очима.

—Ні.

—Чого ж не подзвонив? — сіла поруч і, неначе мати, поклала прохолодну долоню мені на лоб. — А температури нема.

Я поцілував її м'яку долоню. Оля голубино за­сміялась.

—Лоскітно, Арсене, — вона запустила п'ятірню у моє волосся, заворушила пальцями, ніби туди по­трапив хрущ. — Не дзвониш, а сам  принаджуєш дівчаток. Гляди мені.

—Яких дівчаток? — млів од її ласки.

—Знаю, здибалася з Ніною. Похвалилася книж­кою, — не то жартома, не то серйозно сказала і на­хилилась, гаряче прошепотіла на вухо: — Я ревни­ва, Арсенчику, ох ревнива!

Бліде, ледь торкнуте сонцем обличчя лежало по­руч, і лукаві очі були перед моїми, і звабливі повні губи, не фарбовані, чисті й червоні молодим кольо­ром. Я припав до них, ніби подорожній до джерела, і пив, не втамовуючи спраги.

—Арсенчику, мама... може ввійти...

Тримав її лице у долонях і цілував очі, тонку беззахисну шию. її чутливі пальці здригалися від кожного мого цілунку, на мить завмираючи в волос­сі, І пестили. Я наче відлітав кудись, розчинявся в просторі й часі, губився, зникав у якомусь казко­вому маєві.

—Хтось стукає...— вивільнилася Оля з обіймів.

Я глянув у вікно — до шибки тулилося плескате

лице рудоголового Василя. Погрозив йому кулаком, а він заусміхався, показуючи міцні білі зуби. От чортяка! Оля поправила зачіску, знічена і збенте­жена, часто дихаючи. Мені теж, не знати чого, заби­ло дух. Ми ззирнулись, і Оля соромливо розглади­ла збганку на спідниці, почала натягати подолик на круглі коліна. А Василь зирив на нас, зловтішно по­сміхаючись. Я не міг нічим пожбурити в нього.

—Чого ти мені не дзвонив? — коли пригас пер­ший шал зустрічі, Оля знову повернулася до пере­рваної розмови.

—Не хотів турбувати. — А поряд звабливо білі­ли її коліна.

—Гм, не хотів...— повторила недовірливо.— Де ж ти застудився?

—З'їв морозива, — і потерпав, щоб не довелося піднятись з якоїсь причини, бо тоді Оля побачить забинтовану ногу.

Здогадався, що мати заходила в універмаг і ска­зала Олі про мою недугу. Але ж не попередила мене... У вікні мигнула постать Горака — дядько Гаврило вхопив Василя за комір сорочки і відірвав од шибки. Хавара, застуканий зненацька; злякано змахнув руками й заточився. Так йому й треба!

—Ти гарний зводиш паркан,— похвалила Оля.— Навіть не подумала.

—А ти прийшла подивитись на паркан, — зау­важив іронічно.

—Еге, на нього, — підтвердила, щоб мене по­злити. — Комусь паркан, а комусь дівчатка.

—Олю! — мені приємна її жартівлива рев­ність.— Через паркан і дах ми змушені... Давай зав­тра подамо заяву і не чекатимемо. Га?

—Ні, Арсенчику, твоя мати образиться. Мені теж нелегко, — призналася.

Вона сиділа переді мною, невеличка й тендітна, вбрана в білу нейлонову, гаптовану візерунками, блузку та блакитну спідничку, із зібраним волос­сям на потилиці в довгий пухнастий хвостик, що пустотливо ворушився, мов живий, від кожного по­вороту її голівки. І чому чужа донедавна людина стала рідною й дорогою? Як і чому з'явилася по­треба бачити саме її? Чому без неї уже не уявля­ється життя? Чому?..

• Предыдущая
• 30/58
• Следующая