Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 13

• Предыдущая
• 13/25
• Следующая

Я незчулась, як метнулася до Шакули, впала перед ним на коліна й залементувала:

– Шакуло, милий, не чіпай, будь людиною… Не чіпай. Ми не втечемо… Ми тихо… Ми нікому… тільки не чіпай Юри…

– Що, душа в п'ятах? – відступився Шакула, споважнівши. – Глядіть мені, щиглики, нікого не пожалію.

– Марино, не принижуйся, – з болем мовив Юрко.

Клава повела його до колоди, посадила, зняла з шиї косинку й заходилась перев'язувати рану. А я не мала сили встати, почувалася спустошеною, мов після якогось горя, кволою і байдужою до всього. Я не осуджувала Максима за нещирість чи боягузтво. Признатись, не вірила, що він страхополох. Напевне, більш стриманий і розсудливий. Бо ж, справді, за такої ситуації нам залишилося чекати вечора й нічого не робити, не наражатися на небезпеку. То Юрко наче очманів од люті.

Шакула ліг на траву, заклав ногу на ногу.

– Болить… – заскімлив Філон. – Сюди не прийдуть лягаві?

– Не дрейф, все шито-крито. Ми гарно замели сліди, – заспокоїв його Шакула і додав – Це б підскочити до міста. У Чмиха є знайомий з «Волгою», приїхав би за тобою.

– Облиш тріпатись, – Філон облизав губи. – Дороги перекриті… Поклич Клавку.

– Тюха ти, – плюнув Шакула. – Клавко, кличе твій…

Клава встала й підійшла до Філона, присіла поруч. Філон з ревнивою цікавістю позирав спідлоба на неї.

– У мене залишилося твоє фото, – нарешті несміливо сказав. – Їздив у село до твоєї матері, був у твоїх сестер.

– А до моєї бабусі не заходив? – схвилювалася Клава.

– Бабусі… Насміхаєшся… Ти розрахувалася з того БМУ?

– Так, і живу в гуртожитку.

– А, ось чому тебе не було у нашої хазяйки.

– Ти справді не заходив до бабусі?

– Та заходив, няньчилася з чиїмось внуком, такий кучерявий малюк… Я тебе шукав, Клаво.

– Не шукай, Сергію, і дай мені спокій. Можливо, останній раз бачимось. Спаскудив ти собі й мені життя. І через що? Хотів гарно жити? То живи чесно, працюй, а все інше з часом…

– Стара твоя молитва. Як вона мені набридла, – Сергій гидливо скривився.

Клава покинула його й сіла на колоду біля Юри. Я чула їхню розмову і зрозуміла, що вона була його дружиною. А Максим вважав, що з Філоном вона лише зустрічалась. Як він поведеться, коли дізнається? Да, йому зараз нелегко: обманула його Клавка, не сказала правди. Та й він… Господи, ми обоє з ним два чоботи – пара. Адже я не краща в очах Юрка. Не краща. Він теж мав право мене зневажати.

Я подибала до своїх, сіла біля Клави. Шакула, бавлячись ножем, сторожко поглядав на нас. Я молила бога, щоб хтось прийшов сюди, багато людей, і тоді бандити нічого не зможуть зробити. Коли б міліціонер… Шакула сів, почухав потилицю. Потім встав, пройшовся, зупинився над захисними шоломами, підняв одного, одягнув, поплескав по голові.

– А в ньому, Філоне, зручно битись, – зауважив і раптом вихопив з-під сорочки пістолет, навів на нас і загорлав – Хенде хох! Хальт! Шнель! Доннер-веттер! Пух, пух, пух… – і зареготав.

– Боже, який страшний, – прошепотіла я.

– Схожий, схожий… – багатозначно сказав Юрій.

Шакула враз перестав реготати.

– На кого схожий, очкастий, га? – грізно підступив до нього.

– Не в'яжись до людини, Мироне, – суворо мовила Клава.

Мирон… Я аж здивувалася, що у нього було людське ім'я.

– Тебе посадять, Шакуло, і ти страшенно цього боїшся, – не замовк Юрій. – Ти від страху й робиш свої підлості. Це тут ти герой. Ми ще побачимо, який у тебе буде вигляд на суді. Побачимо. Ми всі станемо свідками.

– А, стукач!.. – заревів Шакула, підскочив і вхопив Юрія за горло. – Ти, гнидо, будеш свідком? Задушшу-у…

Юрій здоровою рукою відбивався від нього. Максим хотів чи звестися, чи дременути. А я… я заніміла. Та нараз Клава штовхнула Шакулу в плече, і він заточився, відпустив Юрія. Після миттєвої розгубленості бандит кинувся до неї, схопив за коси, заломлюючи голову, й страшно засичав:

– Ах ти, стерво… – турнув Клаву до колоди.

Юрій масажував шию, ледве ковтаючи слину. На шиї, тонкій, як у горобця коліно (так казала моя мати), виднілися синці. Посеред галявини лежала Клавіша сіра сумочка. Шакула никав поляною, наче неприкаяний. Підібрав Юркові окуляри без скелець, начепив їх Максимові, мовчки ткнувши під ніс здоровенний кулак.

Долинув гудок тепловоза, і я уявила вагони, повні пасажирів, які спокійно їхали, пляж, де ми так щасливо, безтурботно проводили час, загораючи, готуючись до екзаменів, і мене охопили глуха, невимовна туга й розпач, гірке почуття безвиході, мов опинилася серед пустелі, сама як палець, і ні звідки чекати порятунку.

Я вже каялася, що не послухала матері й тітки, не сиділа дома, а шукала знайомств, товаришів, і коли б не вони, не Юрко, я б не потрапила сюди. Ще й не відомо, чим це скінчиться і як складу після всього наступний іспит. А коли не повернусь до чотирьох годин, тітка переживатиме, і що їй казати, як пояснити своє запізнення? Ох і наслухаюсь од неї докорів! Аби лише вони, аби не гірше.

Шакула підняв Клавину сумочку, почав у ній копирсатися.

Щось знайшов цікаве для себе, бо гмикнув і вийняв цупкий білий папірець.

– Поклади, – стомлено, збайдужіло мовила Клава..

– Слухай, Філоне, та це ж твій братик! – здивовано вигукнув Шакула.

– Що ти мелеш? Який брат? Я одинак. Дай зиркну.

Шакула віддав фото, почухав потилицю.

– Думав – Макс… – розчаровано протяг Філон. – Клавко, чий це карапуз? Я бачив його у твоєї бабці. Чий він? Скільки йому?

– Чотири місяці. – Лице Клави змінилось.

– Синок твоєї сестри Тетяни? – допитувався Філон.

Клава промовчала. Несподівано Шакула вирвав з рук Філона фотокартку й зловтішно, з насолодою подер її на шматки, підкинув угору клапті. Клава зойкнула й кинулася до Шакули, та Філон підставив дрючка, і вона зачепилась за нього – впала й заплакала, сіла, терла долонею забите коліно.

– Кого він подер?.. Кого?.. – з болем говорила. – Ти знаєш, Сергію, кого? Знаєш?.. Син… твій син…

У Клави син!.. У мене, мабуть, видовжилось обличчя від здивування.

– Син?! – вражено перепитав Філон і засміявся, наче дурник. – Мій син? Син… – задивився на клапті фотокартки.

– Плюнь ти на нього. – Шакула демонстративно наступив на білі шматочки. – Клавка так його виховає, що він на тебе не…

– Клава – мама… – ошелешено прошепотіла я.

– Мати-одиначка, – презирливо докинув Максим.

Шакула спересердя плюнув і сів, набурмосений, осторонь, кинув сумочку на землю. Клава повільно встала і, накульгуючи, підійшла до колоди, підняла сумочку. На її лівому коліні багровий синець. Максим похмуро дивився на неї крізь окуляри без скелець. А мені було шкода Клави і соромно, що раніше їй заздрила.

Шакула, лінуючись звестися, порачкував до напарника й щось зашепотів йому на вухо. Філон кивав головою. Мабуть, вигадав якусь капость. На інше вони не здатні. Господи, хоч би сюди хтось прийшов! В такий день, у двадцятип'ятиріччя партизанського бою, і щоб ніхто не нагодився!.. Жнива, всі у полі, а ми наче приречені.

– У кого є мотузок? – на диво лагідно звернувся до нас Шакула.

Ми мовчали, та й не було ні в кого мотузки.

– Не признаєтесь… – Шакула докірливо похитав головою і нехотя звівся. – Що ж, сам пошукаю.

Він підняв спортивну сумку Юрія, встромив туди руку, витягнув загальний зошит. Перегорнув кілька сторінок.

– О, вірші!

– Які вірші? – стривожився Юрій.

– Кахи, кахи… – Шакула відкашлявся:

– Гм, наче про любов, і Марину згадав… – перегорнув сторінку. – О, знову!

• Предыдущая
• 13/25
• Следующая