Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 17

• Предыдущая
• 17/25
• Следующая

Бунчук чекав вказівки, куди їхати, щоб заздалегідь вибрати короткий шлях. З кого ж розпочати?

– Ну, Якове, то до кого?

Він знизав плечима.

– А яблука? Пам'ятаєш, прізвище домовласника наче сорт яблук, – нагадав йому.

– Наче яблука… Головач, Агненко, Савлук, Ободянський, Литвинов… Стривай! Савлук! Авжеж. Тільки підставити літеру «б» замість «в» – і саблук. Савлук – саблук. Точно – він, вулиця Продольна. Значить, до Савлука, Арсене, – без ентузіазму сказав.

Він позаздрив моїй здогадці.

– Правильно, – задоволено мовив я. – Давай, Миколо, на Продольну, будинок 146.

Марина весь час мовчала. У мене ворухнулася до неї жалість, бо зазнала дівчина болісного розчарування. Максим їй подобався, а показав себе підлим страхополохом. Погано, що розчарувалася, тільки розпочавши життя. Коли надто вразлива, то довго на душі лежатиме тягар.

Ми вже здолали половину шляху до міста. На дорозі машин мало, і Микола витискав із старенького «газика» всі потужності. Я не стримував сержанта. У нашій роботі час – одна із складових частин успіху. Праворуч мигтіли дерева лісу, ліворуч – лісосмуга, за якою виднілося скошене поле, всіяне купами соломи. Міркував, що в поле злочинці не подадуться – сховок ненадійний. Вони схочуть якнайдалі відійти від місця події.

Над асфальтом тремтіло прозоро-блакитне, ледь помітне, марево. Стояла давка задуха, яку не освіжав гарячий вітер, що задував у кабіну. Я заздрісно подумав про пляж, прохолодні, ласкаві хвилі лиману. До того ж хотілося їсти: ті кілька пиріжків не погамували голоду, а з'їдене яблуко ще дужче його загострило. І хто зна, коли доведеться перекусити.

Попереду хтось ішов. «Голосував», проте нехотя, ніби йому було важко зводити руку. Ступав непевно, мов по хисткій кладці, аж його заносило з узбіччя на дорогу, і машини обминали подорожнього.

– П'яне, чи що? – буркнув Бунчук. – Набратись у спеку…

Ми наближались до нього. Назустріч мчав самоскид. Микола збавив швидкість, щоб пропустити його і об'їхати хлопчину. За інших обставин ми б зупинились і забрали юного любителя спиртного. Мабуть, висадили розгнівані пасажири з автобуса. Поки добереться додому, то й зовсім протверезіє.

Порівнялися з ним. Я лише мигцем побачив хлопчину: босоніж, зі збитими в кров ногами, теніска подерта… У мене майнула підозра, і не встиг я зупинити водія, як Марина вражено скрикнула:

– Юра! Юра!.. – і вчепилася, засмикала ручку дверцят.

Одразу збагнув: на дорозі Юрій Коренюк. «Газик» ще не спинився, а Марина вже вистрибнула з кабіни й побігла до Юрка, який брів наче сновида, знеможений, обірваний. Дівчина вклякла перед ним, заломила руки у відчаї й мовчки дивилася. Юнак теж стояв і короткозоро мружився на неї, ніяк не впізнаючи.

– Юро! Живий!.. – Марина наважилась: несміливо підійшла й прихилилася до нього.

Коренюк закліпав, і його змучене, бліде обличчя проясніло, засяяло тихою радістю.

– Марино… – Він зробив порух правою рукою – вона лише сіпнулася і безсило повисла, перев'язана заплямованою кров'ю косинкою. – Як ти тут?.. А їх зловили?

– Пробач, Юра, пробач… – белькотіла дівчина. – Ми… я… наче очманіли від страху.

– Ах, не треба про те, не треба, – стомлено попросив хлопець.

Дівчина знітилась.

– Ти ні в чому не винна. То все вони… Їх уже зловили?

– Ні, але міліція знає, шукають, – Марина провела обережно пучками пальців по подряпинах на його лиці.

– Ти заявила? – запитав Юрій.

Марина, зніяковівши, промовчала. Втупилась у його збиті, запилюжені ноги.

– Хто це з тобою? – мружився Юрій на нас, недобачаючи.

– Лейтенант Пазов, – відрекомендувався Яків і показав на мене: – Інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ти себе почуваєш? Може, в лікарню?..

– В лікарню – ні. Хочеться пити, – Юрій облизав шерхлі губи й натужно ковтнув.

– Тоді потерпи, хлопче, – я уважно глянув на його поранену руку, пов'язку і відзначив, що вона присохла до рани, спинила кровотечу.

– Давай сядемо при дорозі, – запропонував йому.

Марина взяла Юрка за руку й не відпускала. Нас уже не цікавило, що відбулося на галявині. Про те ми дізналися від Жалинської. А от що трапилось після їх панічного від'їзду, вірніше втечі, коли залишили Коренюка наодинці з бандитами, треба було знати.

– Чому ти босий? – Яків із співчуттям дивився на хлопця.

– Шакула здер сандалі для Філона.

– Він же побіг з поляни, – я згадав розповідь Марини.

– Потім вернувся і здер, – Юрко поворушив пальцями.

– В який бік вони пішли? – запитав його про найсуттєвіше в даний момент.

– Ніби до дороги. Я пішов за ними, але Шакула вдарив мене по шиї, потім у… – Юрій мимоволі доторкнувся до живота. – Коли встав – у лісі було тихо: не чув ні голосів, ні тріску гілля. Я побрів навмання, гукав… Опісля долинув гул машин, і я подерся в той бік. І справді дійшов до дороги.

– А де твоя сумка, Юро?! – здивовано вигукнула Марина. – Загубив чи забув?

– Забрав Шакула.

О, новий факт: гроші грабіжники переклали в сумку. Безперечно, досвідчені: знову знищили прикмету. Але куди поділи кошик?

– Яка вона, сумка? Опиши її, – попросив Коренюка.

– Спортивна, кругла й продовгувата, з чорної штучної замші, – не замислюючись, сказав Юрій. – З білою лямкою, щоб носити на плечі.

Мене ще цікавив Максим.

– Яке прізвище у Максима?

– Шойко.

– Ти з ним учився в одній школі?

– Еге, він у паралельному класі.

Тепер, я подумав, зовсім легко розшукати Максима.

– Погано ти знав свого товариша, – зауважив Яків. – З таким у розвідку не підеш.

Коренюк важко зітхнув. Пора їхати. Я звівся. Юрій теж ступав, підтримуваний Мариною, кривився від болю.

– Ви їх зловите? – примружився до мене підсліпувато.

– Обов'язково, Юро.

Що ж, свідків для слідчого й суду досить. Ще телятниця Найденко, тітка і дядько з Тарасівки. Одначе бракувало найголовнішого – злочинців. Я згадав слова Юрія, що вони подалися в бік дороги. Його показання не співпадали з моїми припущеннями. Напевне, Коренюк просто втратив орієнтування.

Проте я підсвідомо відчував, що злочинці були десь у цьому районі. Рано чи пізно, а вони однаково звідси підуть. Тільки б не проґавити того моменту. Ось що важливо. Не проґавити.

Я подивився на годинник – десять хвилин на шосту. Скінчився робочий день, і скоро рух на трасі майже припиниться. Потім звечоріє, настане ніч, і люди відпочиватимуть до ранку. А чи доведеться нам?

– Тринадцятий! Тринадцятий! – нас викликали по рації.

Я взяв мікрофон.

– Тринадцятий слухає.

– Запишіть адресу Цибуха Петра, – сказав черговий.

– Хвилину… – Я поклав планшет на коліна й аркуш паперу зі списком власників «Волг», під ними вивів: «Цибух Петро». – Давайте, товаришу майор.

– Вулиця Продольна, 142.

Я швидко занотував.

– Є, – доповів. – У вас ніяких новин?

– Левенець дала свідчення про події на галявині, -. повідомив черговий. – Дуже турбується про Юрія, якого там залишили.

– Левенець? – я не второпав, про кого мова.

– Це Клава! Клава! – зраділо підказала Марина.

– Хай не турбується: Юрій з нами, – сказав черговому.

– Хм, Тринадцятий, я бачу, ви там не дрімаєте, – похвалив нас черговий.

– Іще одне: Шакула поклав гроші у спортивну, діжечкою сумку з чорної штучної замші.

– Угу… сумка… чорна… спортивна… – повторив майор. – Гаразд. З постів нічого втішного. Пошук триває. – І відключився.

– А Макс не з'явився у міліцію, – зазначив Юрій.

Його очі звузились, затуманились, і він став якимось млявим, обважнілим, наче поринув у сон. Очевидно, далося взнаки поранення й довге блукання лісом. Я дивувався з його завзяття, витривалості. Йому б не завадило відпочити. Проте відмовився, коли запропонували відвезти в лікарню. Молодчина.

Пазов дивився на адресу Цибуха-Чмиха. Я теж глянув і подумав, що спершу доведеться заскочити до нього. Нараз кинулась у вічі вулиця, на якій жив Савлук, і номер будинку – 140, а у Цибуха – 142 і та ж вулиця. Невже сусіди? Неймовірно! Втім, помилки не могло бути.

• Предыдущая
• 17/25
• Следующая