Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 21

• Предыдущая
• 21/25
• Следующая

Крізь брудне вікно ми нічого не розгледіли в темній кімнаті. Цибух торкнув двері – і вони відчинилися. Дихнуло встояним, бридким горілчаним перегаром, тютюновим димом і цибулею. Ми зайшли в сірі сутінки.

Я увімкнув світло. Перше, що кинулось у вічі, – старе ліжко з обвислою сіткою. На ньому лежав горілиць дряблочолий, підстаркуватий чоловік із кучмою перістого волосся, зодягнутий у картату сорочку й чорні штани.

Шкірилась, світила цеглою обдерта плита, на якій стояв закіптюжений чайник із скривленим носиком. На столі – бляшанки з-під консервів, недоїдки, тарілка, пляшки… Роїлися мухи. На колись білих стінах сороміцькі малюнки, наче в туалеті, і вульгарні написи. В кутку – лахміття. Бруд, паскудство й запустіння, від якого нудило. Савлук, мабуть, уперше бачив таке, бо гидливо кривився.

– Коцюба? – запитав Махов у Цибуха, кивнувши на ліжко.

– Він.

– Буди.

У дряблочолого надимались і опадали давно не голені щоки – випухкуючи повітря, немов чахкав паровоз, випускаючи пару. І щоразу злітала й опускалась йому на віко, наче прив'язана, набридлива зелена муха. Петро дав по носі щигля Коцюбі, але той лише покрутив головою. Тоді Цибух затрусив його, приказуючи:

– Вставай, Іване, вставай… Прокинься, бовдуре…

У Коцюби безвільно, ніби в неживого, метлялася голова, він белькотів, стогнав, а не прокидався.

– От набрався! – обурювався Цибух. – Як жаба мулу… Вліпити йому мордача!

– Стривай, – я зупинив його. – Климе Захаровичу, сходіть до «газика», і нехай сержант принесе нашатирного спирту. Він в аптечці. А самі залишайтеся коло машини.

Савлук вибіг з кімнати. Петро сів на розхитаний стілець з ошматтям засохлого болота на поперечках.

– Слухай, Петре, Шакула знає твою адресу? – запитав я.

– Ні, я не казав.

– А Коцюба?

– Може, й ляпнув, – лиховісно глянув на ліжко. – Яка тут гидь…

– Хіба раніше не бачив?

– Я завжди приходив сюди під кайфом.

– Про що говорили Філон і Шакула? Не називали кличок, малин?

– Вони програвали… – Цибух почухав під пахвою. – Мололи про Сибір, як там «гастролювали». Збиралися махнути в Ялту.

Я подумав, що слідчому ще доведеться добряче нагріти чуба з ними, щоб дізнатись, у яких містах побували грабіжники. Безперечно, там вони теж не сиділи склавши руки. Нам, в першу чергу, треба з'ясувати, куди і до кого могли податися Філон і Шакула, якщо з'являться в місті, щоб влаштувати їм засідки. До Коцюби – безсумнівно: і житло на околиці, і двері з вулиці, і сусіди звикли, що у нього збираються компанії.

Загупали кроки, і до кімнати увійшов Бунчук, оглянувся, на його обличчі відбилася відраза. Мишастий кіт шаснув у нішу за плитою.

– Фуу, ну й хлів… – зморщив лице Микола, підступив до ліжка. – Симпатичний дядько. Це йому на похмілля? – показав пляшечку з нашатирним спиртом.

– Йому. Почастуй, а то до ранку спатиме, – сказав Махов.

– Зараз продере до п'ят, – і підставив пляшечку до Коцюбиного носа.

Той втягнув повітря, раз, вдруге і захлинувся, закашлявся, закрутив головою й розплющився. Микола взяв його за сорочку на грудях і звів. Коцюба лупав червоними, підпухлими очима й нічого не розумів. Бунчук знову ткнув йому під ніс пляшечку, сховану в кулаці. Іван вдихнув нашатиря, аж його пронизав дрож і закапали сльози. Погляд його став осмисленим – до нього поверталася свідомість. Важко глянув на кожного з нас і втупився у сержанта.

– Хм… – промимрив презирливо. – Ти чого тут?

– Заговорив. Ще дати понюхати? – Бунчук простяг руку, й Коцюба злякано відсахнувся, вдарився головою об стіну й остаточно прочумався.

– Ну що, Хоменко, будемо говорити? – запитав його Махов.

Коцюба мовчки звівся, підійшов заточуючись до плити й припав до чайника – жадібно пив. Гострий борлак бігав туди-сюди – ворушив дряблу шкіру з рудою щетиною.

Вгамувавши спрагу, поставив чайник, щось пожував, а потім виплюнув на підлогу чорні крихти заварки, сів на ліжко.

– Ти хто такий? – глухо поцікавився.

– Слідчий прокуратури Махов і інспектор карного розшуку капітан Загайгора.

– Овва, давно не бачилися, – насмішкувато прорік. – І чого пожалували?

– Чи має Шакула в місті знайомих, окрім вас обох?

– А, Шакула… – пожвавішав. – Він зараз на мілині. Здатний на все.

– Ти скажи, Іване, про хавіри, де він може ховатись, – встряв Цибух.

– На, викуси! – скрутив йому Коцюба дулю й хрипло засміявся.

– Дурень ти! – скипів Петро й метнувся до нього, вхопив за плечі, затермосив, аж у того заметлялася голова. – Ти знаєш, чим пахне? Знаєш? Строком на всю катушку! Кажи, йолопе!

– Сядь, хлопче, сядь… – Бунчук одірвав Цибуха від Коцюби, підштовхнув до стільця.

Коцюба очманіло вирячив очі.

– Яким строком? – пробелькотів. – Ми ж тільки в карти… Прокинувся опівдні – а їх лизя злизала. Ти що, начальнику? – злякано дивився на Махова.

– Давайте адреси, до кого вони можуть піти, – не давав йому оговтатися Гліб.

– У Шакули тут нікого… – нервово почухав за пазухою. – Вони прямо з поїзда і до мене. Може, у Філона?

Про Філона, подумав я, розповість Клава Левенець. І про всяк випадок варто поцікавитися його колишніми зв'язками.

– Сержанте, виведіть Цибуха надвір, – розпорядився слідчий.

Почекав, поки вони вийшли, і запитав Коцюбу:

– Про які гроші говорив Шакулі Петро?

– Про гроші?! – звів вигорілі брови Коцюба. – Не чув. Їй-бо, не чув.

– Ви не поспішайте.

Іван чухав груди й супився, згадуючи…

– Ніби щось таке варнякав, – нарешті невпевнено сказав. – Але я не прислухався – стежив за картами.

– А Цибух і Шакула не залишалися наодинці?

– Ні, – заперечив Коцюба. – От Філон і Шакула вискакували надвір.

– Коли?

– Десь посеред гри.

Це після того, як Петро розпатякав про Ричка. Вибігали поділитися враженнями.

– Взувайся і поїхали, – сказав Коцюбі Махов.

– Куди? – сторопів Іван. – Чого? Я ж тільки в карти…

– Дасте показання про Філона і Шакулу.

Надворі на повні груди вдихнув повітря. Коцюба не замкнув кімнати. Справді, ні до чого: там нема що красти. На денному світлі вигляд у нього ще більш непривабливий: лице дрябле, побабчене, мов печене яблуко, волосся позлипалося, одяг висів, наче на жердині, й Коцюба щоразу підсмикував штани.

– Скільки вам років? – запитав його.

– Тридцять один.

Ми з Глібом здивовано перезирнулися. Майже наш ровесник. Це ж як треба жити, щоб так виснажити себе? Мені аж закортіло подивитися в дзеркало. Напевне, від страху, щоб часом самому через кілька років не зрівнятися з Коцюбою. Чудний: я ж не алкоголік і не картяр, нормально жив, правда, з перевантаженнями, як пілот, – і фізичними, і душевними.

Жінки, що стояли біля гасової крамниці, поглядали на нас, затримували свої погляди на Коцюбі й Цибуху, і в їхніх очах ні жалю, ні смутку. Коли проходили мимо них, почув:

– Слава богу, забрали…

Махов відпустив Клима Захаровича додому. Ми з Глібом сіли на заднє сидіння «газика», з боків обох свідків. Не хотіли ризикувати.

Сонце вже перетнуло зеніт і хилилося до обрію. Незабаром, через кілька годин, спадуть на землю вечорові сутінки, і попереду довге чекання у коротку літню ніч. Чи вдасться до темряви знайти і затримати грабіжників?

Вкотре питав себе: куди вони могли податися з галявини? Або тікали далі від міста, або навпаки – спробують проникнути у нього. Десь зачаїлися поблизу. Втім, для Шакули то не вихід із становища. Філон йому вже не потрібний. У цьому випадку почне діяти їх вовчий закон: позбутися спільника й заволодіти грішми. Філон – приречений. Невже не розумів? Мені зробилося тоскно й незатишно від безсилля.

Універмаг. Біля нього повернули на вулицю Шевченка, і наш «газик» упірнув під густі крони каштанів. Микола заїхав у двір відділу. Я глянув на вікно майора Скорича. Відчинене. Отож, Дмитро Юхимович у себе. Цибуха й Хоменка помістили в слідчий ізолятор. Ми постояли з Глібом кілька хвилин надворі, щоб хоч трохи позбутися бензинового духу, яким просякли.

• Предыдущая
• 21/25
• Следующая