Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 23

• Предыдущая
• 23/25
• Следующая

– Щось чорніє в соломі, – сказав Кузьменко.

– То волосся Філона, – уточнив я. – А синє – сорочка Дриги.

– Зараз візьмемо, голубчиків, – нетерпляче заворушився Олекса. – Га, товаришу майор?

Скорич посміхнувся на запальність провідника. Я гарячково думав, як затримати грабіжників. Коли б не зброя, не було б ні ускладнень, ні ризику. Тринадцять патронів – не жарт. Шакулі вже нічого втрачати: свій вирок він знає. Що йому тепер чиєсь життя?

– Слухайте: ви сідайте в «газик» – і на польову дорогу, а потім зненацька, на повній швидкості до копиці, а я звідси, з тилу… – запропонував Кузьменко. – Він і не стямиться.

– Ні, Олексо, ні, – заперечив Махов. – У комусь та застрягне куля.

– Дійсно, це не вихід, – погодився я.

– Тоді… оточити їх і підпалити ракетою чи трасуючими… – не здавався кінолог.

– Так спалимо всю колгоспну солому, – відбувся жартом майор. – І на феєрверк збіжиться все село.

– Викликати бронетранспортер або танк, – подав нову ідею Олекса.

– Їх треба брати руками. Руками, лейтенанте, – розважливо мовив Дмитро Юхимович. – І без глядачів, з найменшим ризиком.

Майор мав рацію: Шакула не розгубиться й встигне комусь вліпити кулю. З ним би віч-на-віч… Але як виманити його із соломи? А може?.. Я аж засміявся.

– Ти чого? – здивувався Гліб.

– Бачите ферми? – спитав. – Скоро вечірнє доїння.

– А, сховатися між коровами й підкрастися до них, – підхопив Кузьменко. – Непогано придумав. Я – за.

– Не те, Олексо, – охолодив його запал і виклав свій план.

Скорич і Махов уважно вислухали. Кузьменко скинув кашкет і витер спітнілий лоб.

– Значить, пастка на колесах… – сказав майор. – Але й для тебе теж западня. Ризиковано, Арсене, ох і ризиковано.

– Впевнений, що обійдеться. Вибору у нас нема.

– На жаль, нема, – сумно погодився Гліб.

– І мене буде підстраховувати Олекса з Букетом, – додав я. – Головне, що опинюся з Дригою сам на сам. А транспорт йому потрібен.

– Шакула небезпечний при затриманні, – нагадав майор.

– Я все зважив і врахував.

Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.

– Займай позицію, Олексо, і спостерігай, – наказав майор. – Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни – сповіщай по рації. Дій!

– Ні пуху, Арсене, – серйозно побажав мені Олекса.

Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував Бунчук. Він запитливо глянув на мене.

– Знайшли, Миколо, сидять у соломі, – повідомив йому.

– Нарешті! – широко посміхнувся сержант. – Тепер їм амба. А де Кузьменко?

– Слідкує, – відказав майор. – Спинишся біля поста ДАІ.

«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.

Махов і Скорич не докучали з розмовами – давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.

Ми під'їжджали до поста. Працівники ДАІ перевіряли пасажирів машин. Дмитро Юхимович, не виходячи з «газика», підкликав до себе старшого наряду. Чітко наказав:

– Перевірку, лейтенанте, припиніть. Візьміть когось із собою і мерщій до повороту на грунтівку. Там скраю в лісосмузі Кузьменко. Ні в якому разі не потикайтесь у поле. Зрозуміли?

– Так точно!

– Подальші розпорядження отримаєте по рації. Все. Виконуйте. – І до Бунчука: – В Тарасівку, Миколо.

В оглядовому люстерці я бачив, як лейтенант підбіг до свого «газика», махнув рукою колезі, вони сіли в машину й поїхали. Операція почалася. Майор взяв мікрофон.

– Четвертий слухає, – озвався черговий.

– Сьомий. Оголосіть припинення розшуку Шакули і Філона. Ми в Тарасівку на затримання.

– Допомоги не треба?

– Ні. Я підключив хлопців з ДАІ.

– Добре. Зараз доповім Першому, що намацали їх. Дуже турбується. Ну, ні пуху.

– К чорту, Четвертий, к чорту. – І майор поклав мікрофон.

Наш «газик» проскочив під дерев'яною, фарбованою у червоний колір аркою, обвитою гірляндою з колосся й квітів, з написом: «Колгосп «Партизан». Напевне, прикрасили її на честь жнив. Нова бруківка перетинала дбайливо доглянутий сад: яблуні підбілені, між рядами земля розпушена, обважніле гілля підперте жердинами. Попереду виднілося село, і над зеленими хмарами дерев і дахами будинків здіймалися дві силосні башти.

– До гаражів, – підказав Скорич водієві.

У селі Бунчук збавив швидкість. На вигоні – Будинок культури, двоповерхова контора колгоспу, сільрада, відділення зв'язку, магазини… Далі шосе пролягло повз ставок, обсаджений вербами. Ех, з яким би задоволенням я скупався!

Відразу за ставком – колгоспні гаражі, майстерні. Перед ними – кілька розібраних машин. З-під однієї стирчать ноги. Але немає жодного молоковоза. Мій план зривався. Невже спізнилися? Зупинилися під вікнами хатини, де, мабуть, сидів механік.

– Я зараз, – кинув Дмитро Юхимович, вилазячи з «газика».

Ось він з'явився на порозі з пелехатим, чорнявим, червонолицим чоловіком, що ледве не торкався головою лутки дверей.

– Беріть бортову, – прогув густим басом.

Майор подивився на мене.

– Ні, бортова не підходить, – сказав я. – А де молоковози?

– Уже на фермах, – здоровань розвів руками. – Так що радий би, але…

– А доїння вже скінчилося? – запитав Гліб.

– Тільки почалося.

– Поїхали, Дмитре Юхимовичу, – заквапився я. – Ще є шанс.

До нас втиснувся пелехатий, аж «газик» заскрипів і трохи перехнябився. У салоні відразу стало тісно.

– Вам, дядьку, треба в танку їздити, – боячись за машину, кинув Бунчук.

Механік посміхнувся, і в його спокійних, лагідних очах спалахнули лукаві іскорки.

– Я, хлопче, всю війну артилеристом відтарабанив.

– І який обслуговували калібр?

– Спочатку всілякі, а потім, від Сталінграда, давав фашистам джосу з двісті п'ятого, – не без гордості сказав.

– Ого! – з повагою вигукнув Микола. – Там снаряд як підсвинок!

– Добрячий підсвинок, – підтвердив задоволено механік. – А навіщо вам саме молоковоз?

– Він без кузова, – відповів я.

– Гм… – Пелехатий стенув плечима, нічого не зрозумівши.

Я не пояснив йому. Без молоковоза справа ускладнилася б. Невже зірветься так добре замислена операція?

І то завжди у нашій роботі має статися щось непередбачене, якась трудність, бодай її… Я важко зітхнув. Попереду забіліли довгі приміщення ферм. В загороді вибрикували, наче лошата, плямисті телята. Проїхали одну ферму, другу, і за нею я побачив жовтий молоковоз. Встигли! Мені відлягло від серця.

– Скорич взяв мікрофон.

– Двадцять перший, Двадцять перший…

– Двадцять перший слухає, – пролунав молодий голос.

– Де ви?

– На узбіччі, біля з'їзду на дорогу до ферм.

– Негайно сховайте машину в лісі. Кузьменко хай залишається в засідці. Подальші розпорядження – пізніше. Виконуйте!

Ми спинилися біля молоковоза й висипали з «газика». Махов відчинив дверцята молоковоза.

– Нема ключа запалювання, – і натис на кнопку звукового сигналу.

– Це вже Сашко коло Гані крутиться, – зазначив механік.

Заклично, тривожно розлігся гудок. Подумав, що, напевне, чути його Шакулі й Філону… З ферми вибіг рудоволосий хлопець. Він метнувся до молоковоза, але його перехопив здоровань.

– Давай ключа, скоро. Це з міліції, – ошелешив його.

– Але ж я… Навіщо? – вражено лупав круглими очима.

– Потім, Сашко, потім. Давай, – і простяг долоню.

Сашко неохоче поклав на неї ключ. Я взяв його й сів за кермо.

– Як машина? – запитав у Сашка.

– Нічого, бігає, – відповів затинаючись.

– Зніми внутрішні ручки з правих дверцят і праве оглядове дзеркало, – попросив його.

• Предыдущая
• 23/25
• Следующая