Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 8

• Предыдущая
• 8/25
• Следующая

– Тут, Якове, ніде сховатись, хіба що… – розважливо почав я, та мені заперечив Пазов.

– Ні, вдень вони не підуть до копичок, надто ризиковано. Для них ліс – найкраща схованка.

Ми повернули назад. Я почав згадувати, як зустрівся із Загатою. Ілля запросив мене до себе на дільницю на побачення з Хрипливим – грабіжником, якого я розшукував. Підозрюваний виявився не Хрипливим, а… Яке ж у нього прізвисько?.. Ага, Чмих! – вайлуватий п'яничка і ледацюга, колишній однокласник Загати. Звати його Петро, прізвище… Забув.

Потім він до мене заходив з інформацією про продавщицю універмагу Шулешко. Здається, і все наше спілкування, окрім вітань при випадкових зустрічах.

Ось і пост ДАІ, вікнастий будиночок на високому підмурку. Троє інспекторів зупиняли й перевіряли автотранспорт, придивлялися до пасажирів. Отак зараз скрізь, на всіх дорогах, станціях і постах.

Бунчук пригальмував, і я висунувся з «газика» до меткого лейтенанта, що віртуозно жестикулював смугастим жезлом.

– Як справи?

– Працюємо, – бадьоро відказав і нараз спохмурнів. – Нікого не затримали. Чи не подалися вони на Снігурі?

Навряд, подумав я. Загата примусив грабіжників стрибати з поїзда. Вони збиралися їхати до Снігурів, вузлової станції, а там пересісти на інший, далекого слідування.

Запрацювала рація. Я взяв мікрофон.

– Тринадцятий слухає.

– Добре, – озвався черговий. – Записуйте адресу власниці моторолера: вулиця Піонерська, будинок 10. Марина Жалинська. На розі вулиці вас чекатиме дільничний інспектор. Да, на кобурі, на порваній фотокартці і на склі ідентичні відбитки пальців. Встановлено: Шакули, тобто Дриги Мирона.

– Ти знаєш, де вулиця Піонерська? – запитав сержанта Пазов.

– На околиці міста, вздовж лиману. Там чудовий пляж.

Ми звернули з центральної дороги в бічну вулицю з одноповерховими будинками, парканами, садками. У затінку черешні стояв міліціонер, тримаючи кашкет у руці. Дільничний інспектор. На нашому «газику» не було ніяких позначок, і він не звернув на нього уваги, поки ми не спинилися поблизу.

– О, це ви! – здивувався і надів кашкет на облисілу голову.

Інспектор – старший лейтенант, немолодий, з підковою рудих вусів, на сорочці орденські колодочки. Такі добре знають свою дільницю, користуються у жителів авторитетом і повагою, мають багато друзів і добровільних помічників у роботі. До них запросто приходять серед ночі й перепиняють на вулиці, звертаються тепло, не називаючи ім'я або чий, а тільки по батькові. В нього й очі лагідні, уважні.

– Розкажіть, що це за Марина, – попросив його.

– Закінчила десять класів, приїхала із Снігурів поступати до медучилища. Живе у рідної тітки Веренько Євдокії Тарасівни. Тітка – швея, її чоловік Трохим – на заробітках у Сибіру, – коротко доповів старший лейтенант.

– Давно Жалинська вдома?

– Хвилин з десять.

– Ви заходили до них?

– Ні.

– Де їх будинок?

– Он ліворуч під цинком, – показав на дах, що здіймався над верхівками яблунь.

– Собаки нема?

– Не тримають.

Ми з Пазовим зайшли на просторе, густо поросле споришем подвір'я. Будинок добротний, із силікатної цегли, довга веранда обвита виноградом, між листям звисали дорідні грона. На спориші – сліди від коліс моторолера. Он і він, чехословацька «Чезета», біля літньої дощатої кухні. Звідтіля долинав збуджений жіночий голос.

– Що я скажу твоїм батькам? – чулося жалісливе. – Господи, на кого ти схожа? Обскубане, мов гуска.

Ми ступили на поріг кухні. Спиною до нас стояла білява дівчина у барвінковій сукні, з короткою стрижкою. Я зрозумів, що це Марина Жалинська. Її тітка – висока, худа жінка, підперезана клейонковим фартухом у червоних папугах, і пов'язана білою косинкою, тримала в руках сковороду, на якій смажилися кружальця кабачка. Вона глянула на нас невидющими очима й повернулася до дівчини, ніяк не реагуючи на нашу появу.

– Чого ти мовчиш? Ось як ти готуєшся до екзаменів! А завтра ж здавати… Гасаєш цілими днями на тому ролику. І в кого ти вдалася? Що ти з себе зробила? Якесь опудало… – І раптом звернулася до нас, закликаючи у свідки: – Ви гляньте на неї! Була дівчина як дівчина, а тепер… – і підбила рукою Маринине волосся на потилиці. – Стріха, їй-бо, стріха.

Жалинська озирнулася й здивовано звела русяві брови над сірими великими очима. Жінка й собі з цікавістю зміряла нас стурбованим поглядом.

– А ви хто такі? – запитала. – Не її ухажори?

– Ми з міліції, з карного розшуку. Це лейтенант Пазов, а я капітан Загайгора.

– З… з… – І Марина знеможено сіла на стілець.

– З міліції? – вражено перепитала тітка. – З розшуку? А це чого? Кого шукаєте?

– Вам сказала Марина, де її коса? – я не дав їй опам'ятатися.

– Обрізала. Хоч би принесла. Я свою й досі бережу, – ображено зазначила. – Кинула, видать, на пляжі.

Марина злякано дивилася на нас.

– Ні, Євдокіє Тарасівно, не на пляжі.

– Боже! – сплеснула в долоні Веренько. – Що ти накоїла? Вже міліція… – Витерла кінчиком косинки очі й забідкалася коло нас. – Ви сідайте, сідайте…

– Ну, Марино, давай розповідай, куди і з ким ти сьогодні їздила? – спитав я.

– На пляж, на пляж… – встряла тітка.

– На пляж, – повторила Жалинська.

– Облиш, – я суворо перебив її. – Ми тут не для того, щоб слухати твої байки. Справа надто серйозна.

У тітки витяглось лице, і вона знесилено опустилася на стілець. У Марини почервоніли вуха, потім обличчя вкрила блідість, повні губи дівчини нервово засіпались…

– Господи… – благально мовила Веренько. – Дитино, признайся… А я ж думала… на пляжі… готується…

– Я… я все… – Жалипська доторкнулася до кінців свого волосся на шиї і відсмикнула руку, наче від вогню.

Ось її розповідь, що зримо уявилася мені з розпитування і поквапливих відповідей дівчини.

Познайомилася з ними за тиждень до першого екзамену.

Поснідала, прибрала в хаті, взяла рушника, підручники, з десяток яблук і пішла на пляж. Зранку людей було небагато, і я вибрала собі місце неподалік від засмаглої трійці – дівчини й двох хлопців, що лежали на піску, вткнувшись у книги.

Такі сусіди мене влаштовували, бо теж, мабуть, готувались до екзаменів. Вони не звернули на мене уваги, хіба що худорлявий хлопець в окулярах зиркнув кілька разів, і то вже тоді, коли я скинула халату трохи соромлячись свого білого тіла.

Дуже хотілося скупатись, і я побігла до лиману, з розгону шубовснула у воду. Трохи поплавала, вибралася на берег свіжа й збадьорена. Коли йшла до своїх речей, на мене глянув хлопець в окулярах і щось сказав, бо його товариші попідводили голови й дивилися на мене.

Дівчина – кругловида, – з легкою засмагою, затримала погляд на моїй косі й тепло посміхнулася, грайливо штурхнула ліктем того, в окулярах. Я здогадалася, що їх вразила моя коса, рідкісна тепер, яка зсунулася за спину, лоскотала мені поперек пухнастим кінчиком.

Я впала на гарячий пісок, розкрила підручник з хімії й почала читати. Першого іспиту, письмового твору, я не боялась. Не знаю, скільки минуло часу, коли почула веселу команду чорнявого хлопця з тієї трійці:

– Підйом! Фізкультпауза!

Вони схопились і, немов лошата, з підстрибом, галасуючи, побігли до води. Худорлявий, в окулярах, десь мого зросту, скидався на підлітка, а чорнявий – значно вищий, спортивної статури. Дівчина теж гарна, нічого не скажеш. Очкастий, так подумки охрестила хирлявого, озирнувся на мене, ніби запрошував до їхньої компанії. От коли б чорнявий… Але він, зрозуміла, дружив із тією дівчиною.

Вони недовго пустували у воді й з вибриками вернулися до свого місця, а чорнявий ще й стояв на руках, ходив колесом і крутив сальто під захопленими поглядами пляжників. Збуджені, захекані, вони почали грати у волейбол. М'яч час від часу підкочувався до мене, наче випадково, і я відбивала його до гравців.

– Ходи-но до нас, русалко! – покликала мене дівчина, напевне, щоб догодити тому очкастому.

Нехай. Я пристала до них і скоро вже знала, що чорнявий – Максим, але вони називали його Максом, дівчина – Клава, а очкастий – Юрко.

• Предыдущая
• 8/25
• Следующая