Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 16

• Предыдущая
• 16/58
• Следующая

– Я вже дав запит на них у Вінницю, – слідчий наклав окуляри й одразу споважнів. – У тебе є шанс гайнути на батьківщину. І взагалі варто переглянути стару справу цієї трійці.

– А в нашому місті вони не живуть?

– Нема, перевіряли. Але де гарантія, що не тут? Нуль гарантії, – Анатолій розвів руками. – Є всі підстави вважати, що поміняли прізвища. Га, Арсене?

Ось із ким зіткнулися. І звідки тягнеться слід?! Це ж майже двадцять п'ять років по війні…

Топчій підпер щоку долонею й замислено перебирав пальцями, наче грав на піаніно. Я намагався заспокоїтися, тверезо розібратись у фактах. Насамперед спало на думку, що злочинці не приїздили робити підкоп і стежити за магазином. Організація крадіжки вимагала постійної присутності. Отже, хтось із трійці місцевий. Швидше за все, Тягун Феофан Миколайович, який залишив «візитну картку» – свої відбитки пальців.

У Тягуна й особлива прикмета: шрам на підборідді. Безперечно, він йому заважав – кидався у вічі. Був тільки один засіб позбутися небезпечної відзнаки – запустити бороду. А саме в кулаці Молостова виявили цупкі волосини. Невже Тягун у нашому місті? Напевне, він ховався за спинами Шалапухи і Зубовського. Зрозуміло, чому мовчав Бог, – боявся Тягуна. Стривай, а труп грузина, знайдений аж під Фастовом?

– Анатолію, ти здогадуєшся, хто з бородою? – тихо запитав слідчого.

– Тягун, Арсене, – відповів Топчій.

Він зважив і обмізкував інформацію ще до мого приходу. І я теж не помилився у своїх домислах. Тягун Феофан Миколайович. А яке зараз носив прізвище? Чи не поголив бороди? Чи всі троє отаборились у місті? Як їх?.. Страпатий, Баглай… Страпатий попросився на фронт. Принаймні ще одна зачіпка для розшуку. Втім, заперечив собі, іноді злочинці намагалися потрапити на війну з таємною метою – перебігти до фашистів. Потім поповнювали жалюгідні ряди запроданців і зрадників. Цікаво, ким виявився Страпатий?

– Це не все, Арсене, – стомлено сказав Анатолій.

– Як не все? – я силкувався зосередитись.

Слідчий мовчки подав мені фотокартку. На ній молодик років тридцяти, чубчик над лобом, брови «хаткою», очі широко посаджені від перенісся, ніс кирпатий, губи маленькі, стиснуті, підборіддя гостре й довге. Як не дивно, але він видався знайомим. Я намагався пригадати…

– Не мучся, – пожалів мене Анатолій. – Наші хлопці з лабораторії разом із рубачем Заваровим створили фоторобота, – продовжив далі. – Опісля мене ніби щось підштовхнуло: перевір фототеку, перевір… І перевірив. Наслідки – непередбачені.

Я вмент зрозумів, чому невідомий видався мені знайомим.

– І на кого він схожий?

– Разюча схожість, тільки губи більші, – уточнив Анатолій. – Кличка «Корч», прізвище Роптанов Геннадій Трохимович, три роки сидів за бійку. Я розмовляв із дільничним інспектором. Наче зав'язав: третій рік одружений, має доньку, працює токарем на заводі. За цей час жодного приводу і нічого підозрілого у поведінці. Проте пам'ять у Заварова чудова.

Я не заперечив Топчію. І не було ніяких підстав не вірити Заварову. Ми вирішили – я завтра навідаюся до Корча. Подивився на годинник – 18.45. Вже пізно йти у фотоательє наводити довідки про Петра «Першого». Розмова з Анатолієм точилася навколо крадіжки, працівників Будинку колгоспника й повідомлення з Вінниці. Обговорили подію на вулиці Шолом-Алейхема.

У чергового по відділу на мене чекала телеграма.

«ЗУСТРІНЬ НІНУ ДУБОВЕНКО 17 ПОЇЗД 603 ВАГОН 10 ПИШИ ЦІЛУЮ МАМА».

Я розгублено дивився на друковані рядки і пригадав лист матері, отриманий три тижні тому. Вона писала:

«Ніна вже відбула практику, захистила диплом й закінчила технікум. Дали їй направлення на роботу до твого міста товарознавцем на базу облспоживспілки. Зараз Ніна відпочиває, все поривається шарувати полуниці, але я стримую її, бо зарано. Через місяць вона вирушить до місця призначення. Вдарю тобі телеграму зустріти її, придивитися, як влаштується, допомогти їй, сироті. Прошу тебе, Арсенчику не залиш її напризволяще. А я знову сама…»

За роботою забув про приїзд Ніни. І ось тобі! Як багато пов'язано з Ніною в моєму житті! Переважно гіркого, болючого. Вона будила спогади про мою першу складну справу після закінчення спецшколи міліції: я хотів дізнатися, за яких обставин мій батько пропав безвісти, а насправді не повернувся у свою військову частину з короткотермінової відпустки, так і не добувшись до рідного села Березівки. Опісля, майже. через двадцять років, під час розслідування викрив у нашому райцентрі вбивцю свого батька, що виявився вітчимом Олі, дівчини, яку я любив. І наші почуття потьмарилися від трагічного збігу подій.

Злочинець-грабіжник одібрав життя і в Ніниного батька, теж військового, а потім порішив її матір – небезпечного для себе свідка. І дівчина залишилася сиротою. Моя мати пригріла її, свою ученицю, допомагала, чим могла і відкрила мені очі, що Ніна закохалась у мене.

Пізніше, коли Оля поїхала до свого рідного батька (знайшовся він), Ніна закінчила десять класів, кілька років працювала в універмазі – в тій же секції, що й колись Оля. Щодня, йдучи на службу, я мимоволі кидав позирки на високі вікна й бачив за прилавком не біловолосу Олю, а чорнокосу Ніну. І переді мною поставали її очі – сумні, задумливі й очікувальні. Часом здавалося – то Оля пофарбувала волосся…

Потім Ніна вступила до технікуму радянської торгівлі, й за вікном уже виділася голуба косинка нової продавщиці. Якось зловив себе на думці, що тепер ніхто не проводжає мене поглядом.

Ніна приїздила на канікули. Інколи заставав її у нашій хаті. Дівчина знічувалась, соромилась, а я почувався ні в сих ні в тих, мов чимось завинив перед нею. І вона поспішала, наче тікала від когось, а мати зітхала й докірливо поглядала на мене. На диво, перше дівоче почуття Ніни, навіть безвзаємне, не вмерло. Воно лякало мене. Але одружуватись без любові не міг.

Мені хотілося любові. Хотілося, щоб чекала й радо стрічала після роботи рідна людина, щоб панували між нами взаєморозуміння і злагода, обопільна турбота й щирість у стосунках. Я прагнув, не признаючись собі, сімейного щастя. Напевне, на мене підсвідомо почав впливати мій вік – вік, за висловом матері, старого парубка, хоч аж ніяк не почувався тридцятилітнім. Мені все здавалося – прожив я не більше шістнадцяти років.

Мати потерпала, що вікуватиму сам, а їй через недуже серце кожної миті може пробити остання хвилина, і вона не побачить мого одруження. Видать, я поганий, жорстокий син. Батькам, мабуть, легше спокійніше покидати цей світ, коли знають – діти прилаштовані й гарно живуть. Прикро, та досі я не дав матері того спокою. Мені зробилося тоскно й боляче, пойняла невимовна туга, і серце брав жалісливий щем.

Мене порадувала звістка матері – з'явиться у місті людина, яку знав із дитинства. Нас єднала школа, де ми обоє вчилися, вулиці райцентру, спільні знайомі. Я рихтувався зустріти Ніну, наче сестричку, за якою скучив. Було приємно усвідомлювати, що зможу прислужитися їй у чужому місті.

Згадав, що давно не дивився на фотокартку з Олі. Не тримав її, як завше, на роботі в шухляді стола. Вона лежала в чемодані. Яка ж Оля? Білява. А якого кольору очі? Які губи, брови?.. Забув. За сім років її риси стерлися в пам'яті. А колись думав – залишаться в мене назавжди. Ні, Арсене, не обманюй себе, пам'ять у тебе професійна. Просто я не в силі примусити її воскресити образ Олі, бо те ні до чого. Раніше я доволі часто викликав її в уяві. Ні до чого…

Надворі догорав день: на шибках горішніх поверхів будинків ніби палахкотіла далека заграва. В салоні стояла давка задуха – трамвай, напечений за день на сонці, не прохолов. Не остудилось і місто. Це аж на світанку повіє з лиману легіт і освіжить його, наче вмиє росою.

Справді, не варто уявляти… Я помітив на собі здивований погляд молодої жінки із сумними небесними очима. Вона сиділа навпроти. Що її так вразило в мені? Крадькома оглянув себе. Ніби все гаразд. Несподівано жінка посміхнулась – сяйнули білі зуби.

• Предыдущая
• 16/58
• Следующая