Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 21

• Предыдущая
• 21/58
• Следующая

– Сюди.

– Боже, ніколи не жила в готелі, – розгублено мовила.

Я швидко оформив номер, і ми піднялися на третій поверх. Чергова дала ключ від 312 кімнати. Ніна відімкнула її. Захоплено розглядала кімнату, потім відчинила двері у коридорчику.

– О, ванна! – сплеснула в долоні. – У нашому гуртожитку було скромніше, і жило нас четверо. Як тут затишно…

Ніна розпаковувала чемодан: чіпляла речі на плечики, ховала у шафу й водночас розповідала про мою маму, вчителя Балюка, про мого першого наставника у карному розшуку прокурора Беликошича, згадувала наших спільних знайомих. Словом, привезла купу новин, і я ніби побував у рідному райцентрі. Дівчина вбулась зі мною і почувалася вільніше, хазяйновито метушилася в кімнаті, зиркала на мене теплими ожиновими очима.

Серед її речей я з подивом помітив «Книгу о слонах» Г. Бауера, яку подарував Ніні, коли вчилася в дев'ятому класі. Невже відтоді не розлучалася з нею? І мені стала якось по-особливому приємна її уважливість до мого давнього дарунка. А Ніна щебетала, щебетала… Я про всяк випадок подивився на номер телефону – 3-49-70.

– На скільки днів дали мені кімнату? – поцікавилася вона.

– Поки не влаштуєшся у гуртожиток.

– А вона дорога?

– Карбованець вісімдесят за добу.

– Треба не засиджуватись, – зробила висновок Ніна й спинилася під люстрою, очікувально подивилася на мене, ніби хотіла іще щось сказати, але не наважилась – сором'язливо зам'ялась.

Від чого б то? – подумалось мені. О, телепень! Їй же треба перевдягнутись, а я ніяк не второпаю.

– Я тебе почекаю у фойє, – сказав дівчині.

– Еге, я скоро, – зраділа, що не довелося самій випроваджувати мене з номера.

У невеликому фойє порожньо. Щоб згаяти час, я почав вивчати розклад руху поїздів, автобусів і літаків. Внизу, на білій смужці паперу, зустрічалися помітки олівцями і кульковими ручками різних адрес, номерів телефонів і прізвищ. Просто тобі автографи, як на курорті, залишені постояльцями.

Несподівано ті каракулі нагадали мені пояснення фотографа Личакова, власноруч написане, із справи про зникнення Кодоли, яку роздобув у архіві Махов. Також зринули у пам'яті документи експертизи нотаток, і я завважив, що між ними не потрапив мені висновок графологічного дослідження почерків. Ми не з'ясували, хто їх писав: фотограф чи хтось інший. Я глянув на годинник – двадцять хвилин на десяту. Пізно. А раптом Махов у себе? Попросив у адміністраторки телефон.

– Слухаю, – озвався слідчий стомленим голосом.

– Це я, Глібе. Ти звернув увагу?.. – і я натяками почав пояснювати Махову в чім річ.

Він одразу збагнув і перебив мене:

– Вже, Арсене. – І я відчув, що він посміхнувся.

– Що – вже? – не зрозумів.

– Віддав на графологічну експертизу. Мені теж це спало на думку, коли ти пішов. Телепатія, – пожартував. – Зустрів землячку?

– Так.

– Завтра вранці у психлікарню, – нагадав. – Ну, бувай…

Я повернувся від перегородки. Переді мною стояла Ніна, вбрана у волошкове плаття, приталене, а по низу, трохи вище колін, воно мало поділ із безлічі збганочок, мов плісирована спідничка, босоніжки й сумочка теж волошкові. Чорне волосся, ретельно розчесане, окутувало її голову, струмувало на плечі й мінилося у світлі теплим, синім і жовтим полиском. Навіть ожинові очі пояснішали – щасливо дивилися на мене. Яка вона ставна і гарна! Куди поділося хлоп'якувате дівча?! Мені тенькнуло в грудях.

– Ходімо, Ніно, – спроквола сказав.

Надворі нас огорнув затишний травневий вечір. Попрошкували до Флотського бульвару. Мовчали. Я вперше з гіркотою і сумом пожалкував за літами, минулими після розставання з Олею. Вони пройшли у самотині, без любові. Лише тепер зрозумів, чому в мене не було справжнього почуття до Єви Галафути. У перукарки все нарочите: одяг, зачіска, навіть косметика підкреслювала її принади й гордовиту красу, а за тим усім відчувався холодний розрахунок досвідченої дівчини. Еге, саме досвідченої.

Ніна… Скоса зиркнув на неї: вона поруч – із лагідним обличчям, проста й безпосередня, і не знала про свою привабливість, не думала, яке враження справляє на оточуючих. Наші руки ненароком торкались, і дівчина здригалася від дотиків, трохи віддалялась од мене, проте знову наближалася, щоб нас не роз'єднували перехожі. Мені кортіло взяти її попідруч, але не насмілювався.

Ми якраз ішли повз вулицю Луначарського, і мені трапилася нагода заговорити.

– Запам'ятай, Ніно, он, за триповерховим будинком, твоя облспоживспілка, – показав їй.

– Ой, як близько від готелю, – зраділо мовила. – А де база?

– Цього не знаю.

У нас знову зав'язалася розмова. Не розгледілись, як опинилися на Флотському бульварі. На ньому багатолюдно: молодь прогулювалася вздовж парапету, сиділа на лавках. У Ніни засяяли очі від збудження й цікавості. Я показав їй старовинні гармати і якорі, потім зупинилися біля парапету, звідкіля відкривався чудовий краєвид на лиман, що ряхтів жовтими блискітками місячного сяйва. Неподалік, праворуч, стояли білі кораблі й виднілося густе плетиво арматури стапеля, у якому палахкотіли голубі зірки електрозварки. Піна захопленим поглядом ніби вбирала у себе все навколишнє…

До готелю ми повернулися без десяти хвилин одинадцять. Я помітив, що дівчина не поспішала до нього, мабуть, їй не хотілося залишатись одною у чужому місті. Я добре її розумів. Ніна спинилася на сходах і жалісливо глянула на мене, наче маля, яке привели батьки до дитячого садка, а самі верталися назад.

– Боже, я й забула! – спохопилася. – Вам же передала Віра Матвіївна варення.

– Хай залишається в тебе. Будеш запрошувати на чай? – жартома запитав.

– Аякже, Арсене Федоровичу. Тільки переберусь у гуртожиток – і прийдете, – щиро пообіцяла.

У трамваї згадував зустріч з Ніною і два-три рази зловив себе на тому, що безпричинно посміхався. Насторожено позирав на пасажирів, чи не помітили моєї дивної поведінки. Одначе на мене ніхто не зважав, поскільки о тій порі трамваї четвертого маршруту наповнювались притомленими робітниками із суднобудівного заводу.

Через кільканадцять хвилин зійшов на своїй зупинці. Час пізній, і я виявився самотнім перехожим. На розі вулиці Дачної непривітно бовваніли сірі стіни з чорними проваллями вікон недобудованого дому. Я ступив під дощаний дашок (пересторога за правилами техніки безпеки), що тягнувся попід стіною будови, і мої кроки лунко зазвучали по настилу. Попереду, в кінці вулиці, світив поодинокими вікнами мій гуртожиток.

Завтра передбачався нелегкий день…

Нараз над моєю головою щось бухнуло, потім загрозливо заторохтіло, наче падало з неба каміння на козирок, і я прожогом метнувся вперед, а позаду затріщало – проломила дашок і посипалися долу цегла, саме на те місце, де мить тому йшов. Я остовпіло дивився на купину і осідаючий пил, попервах нічого не тямлячи.

Скільки промайнуло секунд чи хвилин розгубленості – не знаю. Навколо – ні душі. Ковзнув очима по будові – нічого підозрілого і ніякого шуму. Аж не вірилось, що цегла призначалася мені. Може, випадково? Дмухнув вітер і здув піддон? Дурниця, цегла – не пір'я. І я шаснув до воріт, сподіваючися зловити зловмисника. Не міг він далеко втекти. Не міг.

Нишком пробрався на подвір'я. Прислухався. Ніде не шеберхне. У вагончиках для будівельників темно. Але ж повинен бути сторож. Де він? Далебі, тут нічого брати, окрім битої цегли. І навколо темно, хоч у око стрель. Зрозумів, що напасник уже встиг втекти. Он темніли, купчилися густі чагарі, збігали схилом пагорба до лиману. Я крадькома рушив туди, ховаючись у смолисту тінь дому.

Дістався перших кущів. Ступав, увесь напружений і насторожений, готовий до всього. Шипшина і глід чіплялися колючками за одяг, дряпали руки. Ніби знизу, від води, долинув сплеск. Часом не видалось? О, знову. Може, підкидалася риба?..

Я вибрався на вулицю. Одне незаперечне: мене хтось вистежив. Комусь я перетнув шлях. Наважитись на вбивство працівника міліції здатний тільки запеклий злочинець. А такими були Баглай, Тягун і Страпатий.

• Предыдущая
• 21/58
• Следующая