Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 33

• Предыдущая
• 33/58
• Следующая

– Угу.

– Краще б відпочив, – турботливо радила. – Робота не втече.

Робота не втече, подумки погодився, зате вже щось трапилось із Халазієм. І невідомо, що чекало нас попереду, які несподіванки. А поки я насолоджувався хвилинами спокою. Єва ніжно торкалася пальцями мого обличчя, гостра бритва безболісно тяла щетину на щоках. Приємно пахло парфумами.

Несподівано я вловив ледь чутний дух бензину, який не знати відкіля сюди потрапив. Ніби він іде від перукарки. А може, мені здалося, бо він раптово щез. Я відкрив очі – Єва зосереджено, з похмурим виразом на обличчі вставляла пульверизатор у флакон одеколону «Красная Москва». Чого це у неї зіпсувався настрій?

Далебі, тішитися їй нічим, раз не було справжньої взаємності. Я добре пам'ятав нашу розмову, коли випадково зустрілися біля універмагу. Тоді дівчина майже освідчилась мені. А я повівся як телепень: забракло мужності признатися, що вона мені лише подобалась і те відвідання її квартири, коли я був приголомшений зливою витончених пестощів, ще не любов. Єва повернулася від трюмо, і лице її полагіднішало.

– Трохи відпочив? – освіжила мене одеколоном. – Тепер мов нова копійка. Гляди, щоб не вкрали сороки.

– Не вкрадуть. – Я справді почувався бадьоріше.

– Сьогодні перший концерт Мусліма Магомаєва. У мене є квитки, – сказала Єва, благально дивлячись на мене.

Я поспішно нахилився за портфелем.

– Мені треба писати звіт, – вибачливо буркнув.

Дівчина, не криючись, важко зітхнула, докірливо похитала головою. Я з неприємним відчуттям провини залишив перукарню, даючи собі слово більше сюди не заходити.

Ось і прокуратура, триповерхове приміщення, облицьоване білою плиткою, із широкими вікнами і довгим бетонним козирком над під'їздом. Я штовхнув високі дубові двері у скляних квадратних віконцях. Зиркнув на годинник – 16.00. Сорок п'ять хвилин як у місті. З них 20 витратив на гоління. Зате почувався ніби вранці після фіззарядки.

У коридорі перед кабінетом слідчого нікого. Є він чи ні? Постукав.

– Заходьте, – долинув приглушений дерматином голос Махова. – Арсен! Нарешті! – Гліб встав з-за столу й пішов мені назустріч, міцно потис руку, покрутив носом, принюхуючись. – І поголився. А пообідав?

– У вагоні-ресторані.

– Передбачливий, – щиро радів моїй появі слідчий, – бо можна і не повечеряти.

Ми сиділи й кілька хвилин дивились один на одного: я запитливо, очікувально, а Махов задумливо й сумно.

– Щез Халазій, – скорботно сказав Гліб.

– Коли? – Звістка мене вразила й боляче шпигнула у серце.

– Позавчора. Я поїхав у Щасливе розпитати про нього, а потрапив на згарище. Кодола розповіла, що після твого від'їзду до неї причалапав Халазій, цікавився вашою розмовою. Тітка не крилася. Потім дядько Семен кудись подався з села і вернувся підвечір. Заступив на сторожування. А вночі спалахнула його хата. Збіглися люди, пробували гасити. Та де там… Горіла, мов порох. Хтось скочив за Халазієм. Не знайшли на свинарнику. І вранці не з'явився. Вважають, що згорів, упившись. Але експерти встановили: хату підпалено гасом або бензином, кістки – телячі. Звичайно, ні кінцівок, ні черепа у попелі не було, – виклав Махов останню гірку подію.

Якого свідка проґавили! І коли тепер його розшукають?! Видать, Халазій ходив у місто когось попередити, радитись, що робити. До Баглая або Тягуча. Ймовірно. Знову випередили нас. А часом не вколошкали його? Ще й імітували нещасний випадок.

– Може, його?.. – виказав я свій сумнів.

– Може. Тут або – або: втік чи убили і десь сховали труп. Да, сьогодні надійшла відповідь на запит, – згадав слідчий. – Халазій перебував у одному таборі із Баглаєм. Син куркуля, засуджений за участь у вбивстві голови комнезаму. Отже, Арсене, напевне Тягун і Баглай у місті. Одначе двом не під силу здійснити і крадіжку з підкопом, і вбивство Личакова, і вистежити тебе, і ось підпал.

– Плюс Шалапуха, Зубовський і Роптанов, – перелічив я.

– Очевидно, і вони, – погодився Гліб. – А Халазія все одно треба шукати.

Я розповів про банду Кальчевського «Білий хрест» і злочини їх нащадків, про зустріч Страпатого з Баглаєм, його поранення після того. Потім – про Катерину Андріанівну. Махова вразила її доля: втратила сина і осліпла від горя.

– Той Юрко, можливо, теж причетний до злочинів. Це йому зараз двадцять сім, – сказав я. – Баглай недарма викрав його.

– Може бути. Але яка жорстокість! – Слідчий вдарив кулаком по коліні.

– Ще розшукав могилу матері Баглая і їхню колишню наймичку – Ладанюк Марфу. Баглай тричі надсилав їй грошові перекази. Всі вони з нашого міста і з п'ятого відділення зв'язку.

– Цікаво. П'яте недалеко від колгоспного ринку.

– Знову ринок… І найголовніше: Страпатий, Катерина Андріанівна і Ладанюк засвідчили про появу Баглая восени 1945 року в солдатській формі, з нагородами. Отже, під чужим прізвищем.

– А яке звання? – запитав Гліб. – Які нагороди?

– На жаль, не пам'ятають, – розвів я руками.

– В такому випадку знайти Баглая нелегко, – підбив підсумок слідчий і невесело додав: – Ех, коли б ми постежили за Халазієм, уже б мали певний слід.

– Еге, коли б знали, що він Квач, – докинув я іронічно.

– І Шалапуха вперто мовчить. Відчуваю – щось приховує, щось йому відомо… І в Корча-Роптанова, злого ревнивця, нема алібі. Все хистке, примарне, не вчепишся, – роздратовано мовив Махов. – Зараз найвірніший шлях – продовжувати ретельно перевіряти 38 чоловік, з якими ти зустрічався. Саме серед них злочинець. Інакше б тебе не вистежили. Думай, Арсене, думай.

– Думаю, аж голова пухне, та нікого не підозрюй., крім Зубовського-втікача, Шалапухи і Корча, – стенув плечима. – Ну, звісно, Тягуна, Баглая і Халазія.

Махов звівся, пройшовся по кабінету, сів на підвіконня.

– Сьогодні о 19.00 нарада. Будемо звітувати перед начальством, радитись. Готуйся, – сказав Гліб і спо-хопився: – Ледве не забув. Учора дзвонила твоя землячка. – Він погортав настільний календар, вирвав аркушик і з усміхом подав мені. – Перший номер робочий, другий – гуртожитку. І адреса гуртожитку.

– Дякую, – я глянув у листочок. – А де вулиця Фрунзе?

– За кондитерською фабрикою. Їхати третім маршрутом автобуса. – Слідчий повагався мить і продовжив: – Слухай, Арсене, ти не вештайся вечорами містом, поки не затримаємо крадіїв. Досить з нас Молостова і Личакова. Не спокушай долі. Хочеш, щоб удруге кинули на голову піддон з цеглою?

– Вовків боятись – у ліс не ходити, – байдуже махнув я рукою, упевнений, що вислідили мене через власну неуважність.

– Гляди, я тебе попередив, – похмуро застеріг Махов.

Звичайно, він мав рацію. Треба поводитись обачніше й пам'ятати про загрозу нападу. Чи це вперше? Така наша робота. Мені хотілося подзвонити Ніні, але при Глібові не наважувався.

– Ось тобі прізвища людей. Я собі переписав. Помізкуй над кожним, згадай, хто і як поводився… – Задзвонив телефон, і слідчий узяв трубку. – Слухаю. Ні, Дмитре Юхимовичу, аналізуємо.

Я зрозумів, майор Скорич, і тихо мовив Глібу:

– Скажи, я приїхав.

– У мене Загайгора. – Махов підморгнув мені. – А що трапилось?.. Присилайте. Ми почекаємо, – поклав трубку і стурбовано глянув на мене – У майора людина з Будинку колгоспника. Зробила дуже важливе повідомлення. Скорич вважає, воно безпосередньо стосується цієї справи.

– Ще якась несподіванка, – зауважив я, міркуючи, хто з працівників колгоспного готелю завітав до міліції.

Завідуючий Дзюняк? Чергова другого поверху Налига? Адміністраторка?.. Власне, суть не в особі відвідувача, а в його заяві. Я переглянув свій список, повернутий Глібом, і чомусь не вдавалося зосередитись на комусь окремо. Слідчому, напевне, теж не працювалося, хоч і намагався заглибитись у папери, та раз по раз запитливо зиркав на мене.

Ми з нетерпінням чекали й поводились, наче змовники, переслідувані однією невідчепною думкою: а що буде далі? Домислів стосовно майбутньої новини не бракувало, але не виказували їх уголос. Сподівалися, нарешті виткнеться кінчик ниточки з тугого клубка подій і невдовзі ми його розплутаємо…

• Предыдущая
• 33/58
• Следующая