Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 5

• Предыдущая
• 5/58
• Следующая

– Які вони з себе? Ви б упізнали їх?

– Звичайно. Молоді, здорові, патлаті й занехаяні. Один – чорнявий, борода випнута, в синій нейлоновій куртці; другий – русявий, ніс задовгий, теж у куртці. – Дзюняк задумливо забарабанив пальцями по столі. – Здається, я здибав їх на базарі. Тут деякі постійно вештаються, видивляються, що погано лежить.

Я не виказував свого хвилювання. Повідомлення завідуючого важливе. Отож, у підсумку троє підозрюваних: Валуйко – шофер автолавки – і двоє із двору. Це вже слід. Я недарма згаяв час.

– Ходімте в магазин. Поговорите із слідчим, – запросив Дзюняка.

На подвір'ї ЗІЛа з качками вже не було.

Гаряче припікало весняне сонце, й у повітрі витали пахощі молодої, свіжої городини. Вона привабливо, соковито зеленіла на прилавках, хоч пиши з неї натюрморт. Навколо гомін, вигуки, десь белькотав індик і гавкав пес, кудкудакали кури й голосно кукурікали, наче в селі, півні.

Ми з Дзюняком проштовхувалися між людьми, пробиралися до магазину. Я угледів машину з качками і на кузові пташницю Колосюк. Збуджена, розпашіла молодиця не встигала виймати з кліток живність… У тій веремії хоч на кілька годин забуде про лихо, яке спіткало її товариша. Я зиркнув на годинник – близько дев'ятої. А здавалося – давно на ногах. З'явилось оманливе відчуття швидкоплинності часу, бо вже відбулося багато зустрічей з різними людьми. А день лише розгорався.

Наш «уазик» стояв на місці. Бунчук читав якусь книжку. Покупці не поривалися до магазину – на дверях висіла табличка «переоблік». Я підійшов до Миколи, і сержант одірвався від книжки, хотів вийти з машини.

– Сиди, сиди, – зупинив його. – Що нового?

– Топчій допитує продавців, а майора і Кузьменка я завіз на службу.

Звісно, Дмитрові Юхимовичу тут нічого робити. Він схопив «усе головне, і картина злочину тепер для нього ясна. Про деталі й наслідки сьогоднішнього розшуку, висновки експертів Скорич дізнається на нараді в Ольхового. Тоді майор і виголосить свою думку. Нараз мені зробилося незатишно й тривожно, мов хтось крадькома спостерігав за мною недоброзичливими» очима. Я розглянувся навкруги – довкола снували люди й наче ніхто не звертав на нас уваги. Он неподалік невелика черга за вагівницями, які видавав дужий, вилицюватий молодик у білому забрудненому халаті.

Я назвав Бунчуку адресу Молостова – пораненого шофера, щоб по рації зв'язався з черговим і той викликав сюди з колгоспу водія. Дзюняк, відколи покинули готель, не зронив ні слова. Видно, у нього була якась нагальна справа (тому й мав заклопотаний вигляд), але Тарас Свиридович змирився з необхідністю допомогти слідству.

Топчій досі сидів за прилавком, обкладений аркушами паперу – протоколами. Я вже знав метод роботи Анатолія: неквапно, грунтовно проводити розслідування, зненацька вертаючись до попередніх показань, що трохи збивало з пантелику свідків. Навпроти нього сиділа жінка в зозулястому костюмі й щось говорила, схвильовано поправляючи зачіску. Напевне, Топчій не вперше розмовляв з нею і продавщицю дратувала настійність слідчого.

– Прошу, Тарасе Свиридовичу, – я показав Дзюняку на стілець під вікном, а сам підійшов до Анатолія.

– Я ж вам говорила… – ображено забринів голос продавщиці, і вона замовкла.

Топчій пильно глянув на мене сірими очима, кивнув, і я зрозумів той кивок як безмовну відповідь: нема нічого втішного. Натомість він сказав:

– Норкова шапка з цього магазину. Треба точно встановити, де був Агапов.

– Зроблю. Я запросив завідуючого Будинком колгоспника Дзюняка Тараса Свиридовича. У нього є дещо цікаве.

– Поклич його, – пожвавішав слідчий і звернувся до принишклої жінки: – А ви почекайте, Софіє Адамівно, ми ще продовжимо розмову.

Дзюняк розповів про двох хлопців, які позавчора пиячили біля сарая, описав їхню зовнішність. Слідчий уважно вислухав, крутячи в руках жовту кулькову ручку, а продавщиця нетерпляче заворушилась, кілька разів поплямкала губами, наче поривалася встряти у розмову. Ми це відчули й втупились у неї.

– Я… я бачила їх… чорнявого, з гострою бородою… – повільно, знічено мовила.

– Софіє Адамівно! – докірливо-зраділо вигукнув Топчій. – А я ж вас питаю-питаю, чи хтось підозрілий не заходив до магазину, а ви – «покупці мигтять, мигтять, хіба запам'ятаєш»… То коли він заходив?

– Вчора, саме привезли товар, – жінка зраділа, що зрештою збулася запитань. – Він часто забігає до нас, заграє із Світланою, заважає працювати. Якось стояв, теревенив, а тут прийшов другий – довгоносий – і називає його Богом. Ну, я й витурила їх з магазину.

Ми перезирнулися з Анатолієм. Бог. Прізвище чи кличка?

– Ви вільні, Софіє Адамівно, працюйте, – відпустив її Топчій. – І покличте Шапова. Часом не застряг він у підкопі?

Шапов – начальник дільничного пункту міліції ринку. Я з неспокоєм чекав на появу лейтенанта, поглядаючи на двері до підсобки, вже із вставленим диктом, куди увійшла продавщиця… Щось гупнуло – і за хвилю у дверях постала кремезна постать Шапова з довгастим блискучим ліхтариком. Під ходою лейтенанта аж стогнали дошки підлоги. Я часто зустрічав його на тренуваннях із самбо, тільки з ним не боровся – він у важкій категорії. Шапов привітався з нами, і я відмітив його знайомство з Дзюняком.

– Що там, Анатолію Єфремовичу? – Поклав ліхтарика на прилавок, повів могутніми плечима, наче скидав з них невидимий тягар підкопу.

– Ти знаєш Бога? – запитав його Топчій.

– Того? – жартома показав пальцем на стелю. – Ні. У мене є свій бог – базарний.

– От-от, саме базарного, – уточнив Анатолій. – Чорнявого, з випнутою бородою.

– Богдан Шалапуха! – Шапов одразу назвав справжнє ім'я і прізвище Бога. – Ледацюга, часто кидає роботу, вештається по ринку. Сьогодні крутився біля павільйонів.

– Так… – протягло, задоволено мовив слідчий. – А хто у тебе русявий, довгоносий, патлатий і в нейлоновій куртці?

– Хм… – посміхнувся лейтенант. – Прямо тобі екзамен-загадка, Єфремовичу. Став «п'ятірку». Зуб, тобто Зубовський Вадим, друзяка Шалапухи, – і Шапов переможно оглянув нас.

– Адреси їх маєш?

– Аякже.

– Приведи, Ігоре, зараз хоч одного. Приведи, – Топчій звівся, підкреслюючи важливість свого доручення.

– Слухаюсь! – Лейтенант мерщій подався з магазину.

– А мені? – і собі звівся Дзюняк.

– Ви трохи зачекайте, – попросив його слідчий.

Я переказав Топчію свідчення пташниці Колосюк, грузина Белішвілі, адміністраторки Будинку колгоспника. Докладно розповів про Валуйка – водія автолавки, який заночував у готелі, хоч жив за вісімдесят кілометрів од міста, а ледь засіріло – поїхав. Топчія теж зацікавив Валуйко.

По поту, щоб не перейматися очікуванням Шапова, я взяв ліхтарик і пішов ще раз обстежити підкоп, наодинці, без поспіху. У підсобці порожньо. Підняв ляду – вирізані дошки, і на мене пахнуло вільглим духом підземелля. Отвір випиляно зі всіх боків акуратно, мов тесля по шнурку. Опустився в яму, увімкнув ліхтарик і обдивився землю. Вона підрівняна, ніби у погребі справжнього господаря. Освітив каміння підмурка – жодного стрімчака. Н-да, попрацювали капітально.

Я дістався входу й вибрався нагору, в сарай. У ньому темно, лише крізь шпарки у дверях пробивалося сонячне проміння. Бочки наповнені землею й камінням. Не треба було його виносити – все виявилося під руками.

Сів на ящик і погасив ліхтарик. Тої ж миті мене огорнув морок, лунко і стривожено забилося серце. Привиділося чиєсь важке, надсадне дихання й тихий, крізь зціплені зуби, стогін, ніби під столом лежав поранений водій Молостов. У мене пробігли мурашки по спині, я увімкнув ліхтарик, посвітив по закутках сарая і знову вимкнув. Долинав, наче здалеку, гул, попискували миші…

Який же висновок з мого обстеження?

Передовсім – орудували не білоручки, вміли вправлятися лопатою, ломом і пилкою. Далі: не один день пробивали лазівку, горбились у тісняві, задихались од браку повітря, тобто – хирляками їх не назвеш. І останнє: надто професійно зроблено підкоп, без зайвої роботи, з точним виходом у підсобку.

• Предыдущая
• 5/58
• Следующая