Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 7

• Предыдущая
• 7/58
• Следующая

– Хто це? – поцікавився я.

– Моя мати, зенітниця, – гордовито сказав Славко. – Збила три «месери», була поранена… Фотографувалася на двадцятиріччя з Дня Перемоги.

В вікні майнула постать Бунчука. Я зрозумів – надійшла по рації якась звістка. Квапливо попрощався з Агаповим і заспішив надвір. Зіткнувся з Миколою під дверима.

– Арсене Федоровичу, повідомлення: автолавка на вулиці Тінистій. Там чекає дільничий інспектор, – випалив сержант.

Нарешті розшукали Валуйка! Третій підозрюваний.

Часом не «малина» на Тінистій? Це ж десь на околиці. Мабуть, використали автолавку і кинули її на глухій вулиці, щоб довше шукала міліція. Випробуваний хід. А «Волга»? Виходило – злодії мали дві машини. Постривай, заспокоїв сам себе, не гарячкуй… У такому випадку надто ліз нам у очі Валуйко. Хто зробив підкоп, набагато хитріший. Адже шофер автолавки залишив явні сліди: оформлявся у Будинок колгоспника по паспорту. Злочинці, як правило, намагалися нічим не привертати до себе уваги. Хоч Валуйко і не привертав: приїхав – поїхав.

Ми проскочили центром міста, вихопилися на проспект Леніна, поминули автобусну станцію, на якій менше року тому сталося вбивство з пограбуванням заготівельника райспоживспілки Ричка і звідки потягся кривавий слід рецидивіста Мирона Дриги. Бунчук глипнув на мене – напевне, теж згадав, як через сім годин розшуку, ризикуючи життям, ми затримали вбивцю.

Вже Тіниста. Вона тяглася вздовж лиману, і в просвітах між деревами вдалині іноді зблискувала вода, наче великі сонячні зайчики. Білопінно цвіли садки. Опалий ніжно-рожевий квіт лежав на хіднику під парканами, на бруківці й ворушився, вихорився від подуву вітерцю, мов ранні сніжинки. Від них не проймав дріж, а навпаки – охоплювало збентеження, приємна млість наповнювала груди, і серце прагнуло добра, радості й ласки…

Я віддалік побачив дільничного інспектора. Він чатував на розі вулиці й поглядав у наш бік. За хвилину загальмували коло нього. Дільничний – молодий, гінкий лейтенант, веселоокий, з рідким ластовинням на напівдитячому обличчі – скоромовкою доповів:

– Об'єкт стоїть з ночі, товаришу капітан.

Я кивнув і в глибині вулиці запримітив автолавку – сіру машину ГАЗ-51 з металевою будою, що тулилася до штахетника.

– Миколо, взнай, де Топчій, – дав доручення сержантові, і ми рушили з дільничним Тінистою.

Коли я намірився відчинити хвіртку до подвір'я, під яким стояла автолавка, він зауважив:

– Шофера там нема. Я вже заходив.

От тобі на! Моє передбачення справдилось: таки покинув машину Валуйко і втік. На дверях автолавки висів замок, зате кабіна не замкнена. Я глянув на найближчі будинки, потім на посмутнілого лейтенанта.

– Я недавно прийняв дільницю, – вибачливо мовив, зрозумівши мене без слів. – Ще не знаю своїх жителів і підказати вам…

– Гаразд, сховайся за машину, – сказав йому, а сам забрався до кабіни, натис на сигнал.

На тихій, справді тінистій вулиці голосно, надсадно лунала сирена… Я не приймав пальця з кнопки, тривожачи мешканців околиці. Іншого виходу не було. Коли б шофер приїхав удень, хтось та побачив би, до кого він зайшов. Мені вже заклало у вухах. Ген на вулицю видибала бабуся, втупилась у машину. Десь загавкав пес…

Раптом біля зеленого паркану, наче з-під землі, з'явився простоволосий чоловік з рябим піджаком у руці. Він побіг до автолавки, погрожуючи кулаком, щось вигукуючи. Я прийняв палець з кнопки і подумки привітався: «Ну, здоров, Валуйко! Нарешті ми стрілись. Сам ідеш, голубчику, до рук, виманив тебе…» Він рвонувся до кабіни, блідий, з побілілими очима від злості, і зривистим голосом засичав:

– Ти чого репетуєш, так тебе перетак? Хочеш заробити, бовдуре, по мармизі? Ану вимітайся, в печінку тебе й селезінку! Налигався, собако!..

Я спокійно, мовчки розглядав його, молодика моїх років, м'язистого, середнього зросту, з рівним, благородним носом і двома золотими зубами вгорі, із синцем на шиї, мов од щипка. Примітний автолавщик і показний із себе.

– Ти чого лупиш зіньки? Вилазь, так тебе… – і затнувся, наче проковтнув язика, – позаду нього вигулькнув дільничний інспектор.

Водій зробив порух, ніби збирався дременути, та його застережливо взяв за лікоть лейтенант.

– Валуйко Федір Іванович? – запитав я його.

– Я. А що? – здивовано озирнувся.

– Чому не в Терешках? Адже виїхали з готелю на світанку, – відразу відтяв йому шлях до неправди. – У кого були?

– А що? – знову повторив, украй вражений появою працівника міліції, і не знаходив інших слів.

– Відповідайте. Я з карного розшуку, каштан Загайгора.

– А господи!.. – несамохіть вирвалось у нього, і Валуйко зів'яв, втрачаючи свій войовничий шал. – Я ж нічого… Ну, виїхав до однієї… молодиці, – видушив із себе.

– До кого?

– Хутченко Антоніна.

– Де вона працює?

– На колгоспному ринку в продуктовому кіоску.

Це вже підозріло. Невже існував якийсь зв'язок між Валуйком, Хутченко і злодіями? Я перевірив його документи: шляховий лист, накладну. Виявилось, Валуйко продавав вино, вироблене плодоконсервним цехом радгоспу. Ніби все гаразд. Проте для певності вирішив обдивитися автолавку.

– У вас нема в машині ніяких сторонніх речей? – запитав у шофера.

– Яких сторонніх? – не второпав, витягаючи з кишені рябу зім'яту кепку.

– Ну, крім вина, яке ви продавали, – пояснив йому.

Валуйко витріщився на мене:

– Звідки вони? Жартуєте, чи що? Шукайте, – і насмішкувато хмикнув. – Речі… Оселедців купив, хліба…

В кузові, серед порожніх ящиків, ми нічого не знайшли. Валуйко, зовсім отямившись, зловтішно покахикував і тер долоні. У мене підупав настрій, і я готувався вибачитись перед водієм. Ми перейшли до кабіни. Я відчинив скриньку, порпався у різних гайках і болтах, а лейтенант підняв сидіння й теж копирсався у шоферському причиндаллі.

– Товаришу капітан! – несподівано вигукнув дільничний інспектор.

Я обернувся… і не повірив власним очам: він тримав у руці песцевий комір, грубо відрізаний від пальта. А далі… Далі Валуйко поводився точнісінько, як Шалапуха, коли з кишені його куртки випала обручка, лише не пробував тікати. Він присів навпочіпки під парканом й наче скам'янів. Речові докази завжди справляли гнітюче враження на злочинців, бо вже не викрутитись, не заперечити.

Мені залишилося тільки взяти дозвіл на обшук у Хутченко. І, поки чекав Топчія, не давали спокою питання: скільки було злодіїв і хто з них поранив Молостова? Чи причетний Зубовський до крадіжки? Що скажуть експерти після обстеження місця події?

На столі лежали речові докази – обручка і відрізаний комір. Але Валуйко, опам'ятавшись від потрясіння, клявся й божився, що вперше його бачить і не знає, звідкіля узявся в кабіні під сидінням. Тепер ми поклали надію на очну ставку. Я з неприємністю згадував Хутченко, галасливу й розгнівану молодицю. Перед нею довелося вибачитись – обшук нічого не дав. Як вона поведеться з чоловіком, машиністом тепловоза, коли сусіди донесуть йому про Валуйка?

Топчій міряв кроками кабінет, кидаючи уважні погляди на стіл, на водія автолавки, що сидів на стільці під стіною з опущеною головою. Я здогадувався про перебіг думок слідчого (вони не різнилися від моїх). Ми рже вияснили: автолавка стояла найближче зі всіх машин до сарая. На цій підставі виникло одне припущення.

– Федоре Івановичу, ви часто навідувались до Хутченко? – несподівано звернувся до Валуйка Топчій.

– Як тільки виривався до міста.

– Приблизно скільки разів? – допитувався слідчий.

– Шість-сім, – подумавши, відповів шофер. – Ми з нею недавно…

– Машиною їздили? – уточнював Анатолій.

– Без автолавки моя до города не пускає, – із жалем відповів.

– Угу, угу… – задоволено поугукав Топчій, продовжуючи крокувати кабінетом.

Я відразу здогадався, що мав на увазі Анатолій, зацікавившись зустрічами Валуйка із Хутченко. Ми з нетерпінням чекали очної ставки. У двері постукали. Слідчий круто повернувся.

• Предыдущая
• 7/58
• Следующая