Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 18

• Предыдущая
• 18/25
• Следующая

Апостолов сидів на стільці, впершись ліктями в коліна й поклавши стрижену голову в долоні. Зачувши рипіння дверей, Аркадій скинувся й запитливо, очікувально втупився стривоженими очима в товариша. Раптом погляд Апостолова мовби полагіднішав – притупилась стривоженість. Мабуть, Біронський крадькома підморгнув йому, мовляв, не дрейф, все гаразд, не такий страшний чорт, як його малюють.

– Заходь, Аркадію.

Показання Апостолова нічим не різнилися від свідчень Біронського. Майже, бо на запитання про Кривого (Євген запримітив) він ледь здригнувся, а коли слідчий показав йому анонімки й акт експертизи, зблід, і в нього зрадливо засіпались губи.

– Твоя робота?

– Ні-і…

– Неправда, – суворо заперечив Денис. – Твоя. Ми підемо до тебе додому й при свідках візьмемо з машинки зразок шрифту, і тоді…

– Не треба, прошу вас, – відчайдушно благав Аркадій. Несподівано сльози бризнули з його очей. – Я… більше не… не буду… Мене… намовив Шейх…

За годину він залишив кабінет, а Бухов і капітан кілька хвилин мовчали – ковтали гіркоту. Надто неприємно, коли підлість чинять зовсім молоді люди, яким лише розвидняється життя.

– Щось мене непокоїть, Євгене, – по довгій паузі заговорив слідчий. – Здається, Апостолов знає Кривого і за рейдерами ніби криється якась таємниця, якийсь глибший зміст, а не просте малювання.

– Можливо, – пристав Тополюк на думку Бухова. – З огляду на їхню поведінку…

І зненацька перед його внутрішнім зором виразно постала огрядна немолода жінка під квітчастою парасолькою з ціпком, з целофановою торбою. Особливо її ціпок. І Євгена нараз осяяло… Він схопився на рівні, реготнув і ляснув себе по чолу.

– Ти чого? – стурбовано зиркнув на нього слідчий, наче оперуповноважений звар’ював.

– Стривай, Денисе, стривай, – Євгенові перехопило подих. – Увесь час крутилося на умі… Адже ціпочки з гумовими чорними наконечниками. Гумовими, чорними. Ти зрозумів?

Бухов теж встав.

– Вважаєш, Кривий зіпхнув Шейха з підвіконня? – замислено запитав. – І на його сорочці залишився слід від наконечника?

– Саме так. Якщо штовхати людину дрючком, вона інстинктивно намагається вхопитися за нього руками. От Віталій і перестав триматись, і… – висловив здогад Тополюк.

– Я навіть уявив собі… Цілком ймовірно, – погодився Денис. – Але за що?

Євген стенув плечима. Цього вони не знали. Лише припущення. Перед ними, як і досі, два першочергових завдання: знайти Кривого і встановити достовірну причину смерті Шейченка.

Задзвонив телефон, і слідчий зняв трубку.

– Бухов. Є. Перекажу, – поклав слухавку й до Євгена: – Черговий з відділу. Там тобі якийсь лист.

Тополюк глянув на годинник- 18.00. Від кого лист? Мати на роботу йому не писала.

– Ти не йдеш додому?

– Ще посиджу, помізкую, перегляну свідчення, – Денис кивнув на папери.

Допомога у розслідуванні часто приходить несподівано. І цього разу її подав зовсім незнайомий чоловік, написавши листа до відділу міліції. Ось його зміст, кілька речень на аркуші з учнівського зошита: «У нашому дворі недавно, в п’ятницю, загинув хлопець. Кажуть, нещасний випадок. Я бачив, як це сталося. Прийдіть до мене, і я все розповім. Моя адреса: проспект Миру, 21, кв. 117. Чикирда Михайло Данилович».

Коли Євген прочитав адресу, його охопило хвилювання. Адже Шейх випав з будинку № 19, а 21-й якраз напроти нього. Що бачив Чикирда? Чому сам не завітав до відділу? Свідчення матері Апостолова, Римми Полякової і її сусідки дали їм лише непевний слід Кривого. Вони створили робочу версію, яка досі не підтвердилась жодним прямим доказом.

Слідство тупцювало на одному місці з нагромадженою купою другорядних фактів. Одначе досвід підказував: розкриття справи не за горами.

Тополюк їхав на проспект Миру. Тролейбус переповнений – потрапив у час пік: люди верталися з роботи. Капітан міркував про недавні показання Біронського і Апостолова, мізкував над ними. Тому не прислухався до розмов пасажирів, а механічно фіксував зупинки – не прогавити б своєї.

Із Шейченком він не був знайомий. Отже, не знав характеру юнака і не міг уявити, як би повівся Віталій на допиті в прокуратурі. Євген згадав поведінку Арка-дія: його рюмсання на допиті. Він і вдома при матері раптом впав в істерику. І чого?… Євген прокрутив по-думки їхню розмову… Тоді мова зайшла за Кривого, і Апостолова згадала: бачила такого навпроти школи і в дубовому гаю.

От Ігор, Тополюк пам’ятав, спокійно сприйняв і вдома, і в Бухова запитання про невідомого з ціпком, заперечував свої телефонні дзвінки до Красуцької.

Мабуть, істерика Апостолова, сльози і швидке зізнання – все розраховано на те, щоб відвернути їхню увагу від чогось важливішого. А що важливіше за Кривого й анонімки? Смерть Шейченка? Золотий імперіал? Знак R, пронизаний ламаною блискавкою? Рейдери?… Тополюк губився у здогадах.

Тролейбус поминув магазини «Овочі і фрукти», «Тканини». Скоро його зупинка. Почав пробиратися до виходу…

На подвір’ї, як завжди надвечір, гамірно: підлітки гасали на велосипедах, діти гралися на своєму майданчику, на лавах сиділи бабусі, а за столом, оточеним уболівальниками, різалися в «козла».

Будинок № 21 дев’ятиповерховий, панельний, облицьований білою плиткою. Євген, підіймаючись сходами, поглядав на стіни, наче сподівався й тут побачити осоружне R. Подзвонив у двері квартири № 117.

– Відчинено, – повідомив молодий чоловічий голос.

У коридорі – нікого. Двері на кухню і в кімнати прочинені. Де ж господар? Було незручно зазирати, шукати його по квартирі, і Тополюк спинився коло вішалки, на якій висів чорний матроський бушлат.

– Заходьте сюди, – запросив той же голос з кімнати ліворуч.

Євген відхилив світло-волошкову портьєру й опинився у великій кімнаті. Спершу впали у вічі полиці на стіні. На них стояли, наче на виставці, різні моделі кораблів, суден, вітрильників. На нього мовби дихнуло морем, і долинув шурхіт хвиль.

– О, це ви! – радісно пролунало в кімнаті.

Тополюк відвів погляд од полиць і побачив біля вікна за столом русявого, з худорлявим обличчям, але кремезного хлопця в білій сорочці. Під шиєю синьо-білі смужки тільника. Ні, капітан не знав мешканця 117-ї квартири. А звідки він його знає? Звернув увагу на стіл: на ньому пластини алюмінію, пластикату, листової міді, дріт, паяльник, маленькі дрель і наковальня, ножиці, терпуги – справжня майстерня. До підвіконня, на якому лежав морський бінокль, прихилені милиці. У кутку етажерка, заповнена книгами й журналами «Судостроитель», «Юный техник», «Техника – молодежи».

– Добридень, – привітався Тополюк. – Я до Чикирди Михайла Даниловича.

– Я Чикирда Михайло, – назвався хлопець і приязно всміхнувся. – А ви з міліції?

– З міліції. Капітан Тополюк.

– Я вас упізнав.

– А ви не помиляєтесь? – Євген подивився на Чикирду.

– Я вас добре розгледів, коли ви обстежували бетонний дашок, – і Михайло кивнув у вікно.

Будинок № 21 розташований паралельно до № 19. Звідси, з 117-ї квартири, добре видно перший під’їзд, звідки випав Шейченко. Одначе відстань метрів сто. А коли вони з Буховим оглядали місце події, поблизу Чикирди не було.

– До речі, я вас…

– І не дивно, – знову посміхнувся хлопець, взяв бінокль і подав оперуповноваженому.

Ось воно що! А він не здогадався.

– Що ж ви збираєтесь нам розповісти? – Тополюку, звичайно, кортіло запитати, чому він скалічений, але незручно, нетактовно – ні сіло ні впало.

– Про нещасний випадок, – Чикирда взяв напівзроблену невелику модель бригантини – самий корпус без щогл, і почав обмацувати її довгими, чутливими пальцями, ніби незрячий. – Власне, товаришу капітан, сталося вбивство.

– Вбивство? – недовірливо перепитав Євген, відразу пригадуючи свою робочу версію. – І ви на власні очі?…

– Так, – впевнено відповів Чикирда. – Завдяки біноклю. Адже я цілими днями сиджу в кімнаті, майструю. Ну, тренуюся ходити, стою в лоджії, інколи дивлюсь у бінокль. Якось помітив хлопця на підвіконні.

• Предыдущая
• 18/25
• Следующая