Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/70
• Следующая

Пташата водяних птахів виросли – прийшов час підрізати їм крила. Гусенята, які ще недавно були покриті жовтим пухом, ходили тепер в сіро-білому вбранні. Вони були проворніші і більш рішучі, ніж домашні гусенята. Незважаючи на те, що їх доглядали Анаїд і Асмік та охороняв дід Асатур, гусенята здригалися від кожного підозрілого звуку і насторожувались – давався взнаки природний інстинкт дикого птаха. Але у ставку вони поводились так само, як і домашні гуси: «розмовляли» одне з одним своєю гусячою мовою, часом шипіли сердито, гелготали. Водяні курочки-лиски з’явилися на світ, вкриті світло-бурим пухом, з крильцями, облямованими по краях білими цяточками. Тепер колір їхній почав помітно змінюватися. Вони потрошку темнішали і скидалися на своїх матерів. Переважний тон їхній був грифельно-чорний, рівномірний, тільки густіший на голові та шиї і світліший на грудях і черевці. Різко вирізнялися на загальному темному тлі світло-червоні очі. Кольору своїх батьків поступово набувала і решта вихованців ферми.

Води в ставку було мало, і всі пташенята в ньому не вміщалися. Вони тіснилися і змагалися одне з одним за кращі місця.

До Асмік підійшли Армен і Грикор.

– Як ти думаєш, – запитав Армен, – невже ми сидітимемо без діла до повернення Камо?

Асмік, замість відповіді, підняла за ніжки дохле каченя.

– Не хвилюйся, Асмік, скоро наш ячмінь поспіє, – спробував заспокоїти її Армен.

– Еге, «не хвилюйся». А сам ти скільки води випустив із ставка на ячмінне поле?… Як же я качат тепер купатиму?… А які вони гарненькі і як їх шкода!

– Та ячмінь же сохне, – виправдувався Армен. – І потім, адже цей ячмінь для них… Я не сподівався, що річка так швидко висохне. Ну, та сльози тут не допоможуть!…

– А ти піди на озеро і поглянь, як там живеться родичам наших каченят і гусят, як вони пищать від радості, купаючись і граючись у воді. Ти тільки поглянь на їхнє пір’ячко, як воно виблискує! А наші просто запаршивіли… – говорила Асмік.

Підійшла мати Асмік.

– Армене, любий мій, мало в мене було лиха, то ви ще одне на мою голову звалили! – лагідно покартала вона хлопчика. – Асмік з весни не знає спокою… Тільки й чую: «Ой, пташенята мої без води залишилися! Ой, шуліка летить, пташеня схопить!…» Сяде ворона на телеграфний стовп, а вона вже: «Ох, така-сяка! Знаю, для чого вона там сіла, про що думає: пташеня схопити хоче!…» І навіщо ви тільки цю ферму влаштували!… А тепер ще й ставок висох… Що ж робити?

– Нічого, тітко Анаїд, не сумуй. Якщо вже зовсім погано буде, заріжемо всіх і з’їмо, – пожартував Грикор. – Краще скажи, чи можна Асмік піти з нами на Чанчакар?

– Ой хлопче, які у дівчинки на Чанчакарі можуть бути справи?… Три дні тому ви її теж кудись водили – тільки черевики побила.

– Які у нас там справи?… Хіба можна спокійно тут сидіти, коли з печер Чанчакару мед так і тече?… Ходімо, Асмік!

– Справа не тільки в цьому. Ми повинні дізнатися, як піднімалися в печери люди, мусимо знайти спосіб добути стародавні речі, що залишились в печерах, – поважно пояснив Армен.

– На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою – хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, – усміхаючись, додала вона, дивлячись на Гри-кора.

Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.

Не встигли вони одійти від ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:

– Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі? Якщо по мед ідемо – яз вами. Якщо за старими сінниками – краще вже з телятами залишитись.

– Коли дізнаємось, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед добудемо і все інше.

– Так?… Тоді ходімо: мед – мені, глечики – вам, – засміявся Грикор.

Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, схожий на вулицю у великому місті, з височезними будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» цієї вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.

День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти.

Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.

– На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? – сказав Армен.

– Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? – висловила здогад Асмік.

Діти замовкли. «Що ж робити? З чого почати?» – думав кожний з них.

Зів’ялі рослини, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.

– Та це ж дуб, – сказав вій, зірвавши один листок. – Як він сюди потрапив?

Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, у двох – трьох місцях розрив кам’янисту землю і побачив один з коренів давно напівзотлілого, очевидно, гігантського дерева.

Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього коріння.

Армен довго розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло, і, глянувши на товаришів, він вигукнув:

– Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень – ось рештки його коріння, його маківка сягала середини скелі, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили нагору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.

– А чому люди переселилися в печери? – запитала Асмік.

– Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, – відповів за Армена Грикор.

– Що ж було з дубом? – не вгамовувалась Асмік.

– Дуб, мабуть, спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який наш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день і раптом- хмари, грім, гроза. Ось поглянь – знову збираються хмари…

І справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу, швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони затягли все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.

Ударив грім.

Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.

– Це подарунок моїм пташатам! – раділа Асмік. – Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусята купатимуться, плаватимуть!

Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.

– Я більше не дозволю тобі брати воду із ставка для ячмінного поля, – сказала Армену Асмік.

– Не дозволиш? А план? З півгектара – двадцять центнерів ячменю?… А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?

А Грикор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під прохолодні струмені.

– Дайте освіжитися! Хіба від води тікають?… Вода – це бог на нашій спаленій сонцем землі. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова – пастимуться, гладшатимуть. Восени поведуть телят важити. Зважать – і мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержуйте і ви премію!» Ото, не мав клопоту – йди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! – говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.

– Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, – просила його Асмік.

– Мені й тут добре!

Армен і Асмік силою затягли його під скелю. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного. А над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…

ПОХІД НА ЧАНЧАКАР

В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Попала вона, нарешті, і до старого мисливця.

– Ходи-но поцілую тебе, моє левеня! – вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.

Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.

• Предыдущая
• 24/70
• Следующая