Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 57
- Предыдущая
- 57/70
- Следующая
– Знову кум Мукел? – посміхнувся Камо. – Ну, дідусю, розповідай далі про все це Асмік, а ми пішли у розвідку.
– Ідіть, бог з вами. А може, внучко, що це й справді не пекло? Адже і на Чанчакарі де-вів теж не знайшли! Хтозна, що там угорі шумить!… Я своїм розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється і чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він на нас, людей, сердився вогнем і димом дихав, ревів? А ти що скажеш з приводу цього, внучко? Може, і аду немає?
Асмік не могла стримати сміху: таким серйозним стало обличчя дідуся, зосередженим – погляд. Відчувалося, що для нього це не звичайне запитання.
– Яке пекло, дідусю? Ти серйозно кажеш?… Краще подивись, хмари які сунуть. Дідусю, ось і дощ накрапає…
– Хмари?… Будь ласка, давно чекаємо!
На Чорних скелях і справді зібралися хмари. Піднімалася буря. Загриміло, стократно відбиваючись луною печер і ущелин. Почалася злива. Дідове серце забилося.
– Джан! Гуркоти, гуркоти!… – з захватом повторював він.
– Дідусю, ходімо під ту скелю, – кликала Асмік.
Але листя дуба під струмками дощу шелестіло так мелодійно, так приємно, як пісня матері над колискою… Дід сів і притулився до стовбура дерева, мрійливо посмоктуючи давно погаслу люльку. Вторячи шелесту листя, м’яко видзвонювали, вдаряючись об каміння, дощові краплини. Чи могло бути щось приємніше за дрімання в такий дощ під крислатим дубом!…
– Дідусю, ходімо! Вимокнемо тут, – благала Асмік.
– Дай посидіти ще трохи, дівчинко! От уже скільки років я не був під деревом під час дощу… А як ти думаєш, може бути в печері вода? – почав було дід, але раптом десь зовсім недалеко мигнула блискавка і знову загриміло. – Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно! – Слідом за Асмік поспішив старий мисливець сховатися під виступом скелі.
***
Хмари, що набігли з Чорного моря, зібралися нарешті над Севаном.
Темні, похмурі, вони наче чорною завісою прикрили світле дзеркало озера. Воно теж почорніло, посумніло, але скоро його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Це вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі і вкрив їх гребені білою мереживною піною.
Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, підбадьорились. А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!… дощ!…».
От якби ця злива пройшла над змученими спекою колгоспними полями!…
Сінокосарки, які працювали на луках по берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу:
– Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде. – І, глянувши на членів своєї бригади, спитав: – А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?
– Чого там питати, тільки час гаяти! – сказав молодий кремезний колгоспник. – Почнемо, товариші!
Всі взялися за граблі.
– Ну, любі мої, давайте швидше! – кивнув головою Овсеп, і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед. Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне. Хвилювало їх інше: що коли дощ піде над озером, а не над полями села Лчаван?…
Не минуло й десяти хвилин, як береги Гіллі вкрилися купами скошеної трави.
Побоювання колгоспників виправдались: хмари пролилися дощем над Севаном.
– Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!… – махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів села Лчаван, віддали його озеру.
– Косити далі!… – безнадійно махнув рукою бригадир Овсеп.
Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підрізаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темно-зелені смуги.
А в горах розкотисто гриміло.
СЛІДИ ВІКІВ
Підійти до печери знизу було неможливо, і так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель.
Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери – гладенький і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не стрімка, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститися до печери. Так, за словами діда, проник у неї «блаженної пам’яті» кум його Мукел. Ще легше, правда, було спуститись сюди мотузяною драбиною.
Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопці спустили драбину і почали обережно злазити вниз. Добравшись до гладенького виступу печери, Камо зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру донизу тягнулася крута скеля і кінчалась глибоко в прірві.
За кілька хвилин до Камо приєднались Армен і Сето Спустився і Ашот Степанович.
З похмурої, темної печери на них дихнуло вологим, холодним повітрям, яке змусило всіх мерзлякувато здригнутися. Десь у глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін…
Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих западинах, кривих ходах. Печера була велика і, мабуть, дуже довга.
– Ану, почекай, присвіти мені, – зупинив Армена Камо.
Він нагнувся і підняв з підлоги печери риб’ячий кістяк.
– Риба?… – здивувався Армен. – Дай-но подивитись.
При світлі ліхтарів хлопчики уважно оглянули кістячок. Він був зовсім цілий, хоч і невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.
– Невже Чорні скелі були під морем? – спитав Камо.
Армен запитливо глянув на геолога.
– Ні, – відповів той. – Вони складені з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… Тут щось інше.
Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.
Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.
– Як ретельно відшліфовано… – задумливо, ніби сам до себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.
– Я давно це помітив, і всі наші надії якраз на цьому і грунтуються, – тямущо кивнув йому головою Армен.
– Так? І ти можеш пояснити, що це таке?
– Звичайно. А риб’ячий кістяк підтверджує наші здогади.
– Ну, тепер більше немає ніяких сумнівів і можна діяти сміливо і впевнено, – твердо сказав Ашот Степанович.
– Невже є зв’язок між цією рибкою і блискучим слідом на скелі? – здивовано запитав Камо.
– Звичайно. Це наслідок одного й того ж природного явища.
Слова геолога ще більше розпалили цікавість і нетерпіння Камо.
Бачачи його муки, Армен вирішив покласти їм край.
– Ти знаєш, до чого додумалися ми з Арамом Михайловичем? – посміхаючись, запитав Армен товариша.
– До чого?
Камо збентежився: Армен завжди знає більше, ніж він!
– Ану, подивись униз.
Камо глянув.
– Що ти бачиш?
– Безодню.
– А ти не бачиш, що від цього краю до самої безодні Фархад прорізано у скелі вузьку улоговинку?
Камо широко посміхнувся:
– Справді, наче прорізано…
– А що може прорізати граніт?
– Вода!… – зірвалося з уст Камо. Але все-таки, як могла риба потрапити в печеру.
Ашот Степанович, ласкаво поглядаючи на хлопців, прислухався до їхньої розмови.
– Риба, звичайно, не могла жити в печері, для неї тут не було їжі, – спокійно відповів Армен. – Але подивися на її кістяк. Адже це кістяк форельки… Добре придивися, Сето: звідки ця форель. З Севану чи з гірської річки? Ти син рибалки, ти повинен знати.
– Ні, це не севанська, це річкова форель, – авторитетно заявив Сето.
– А ви що скажете, Ашоте Степановичу?
Почувши підтвердження, Армен пояснював далі:
– А цей вид форелі, як ви знаєте, живе тільки в гірських річках. Бачиш, у неї, крім хребта і бокових ребер, інших кісток нема і паща широка… Саме така форель, яку ми бачили вчора в озері на вершині Далі-Дагу. Словом, мені здається – ми знайшли старе річище річки, яка витікала з гірського озера. Рибку принесло сюди потоком води. Це було перед землетрусом. Річка протікала раніше тут, але землетрус змінив її річище. Скеля всередині розкололась і перегородила шлях річці, змінивши її напрямок. Ми поки що не знаємо, куди вона тече, але подивись, який тут був водоспад! Подивись, з якої височини падала вода… Ото було видовище!… А он і та дика коза, про яку говорив Грикор. Глянь, стоїть розгублено унизу і не помічає нас.
- Предыдущая
- 57/70
- Следующая
