Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 59

• Предыдущая
• 59/70
• Следующая

– І справді, який збіг обставин! – сказав Армен. – А ви тільки назад погляньте – яке видовище!…

Діти зупинилися і озирнулись.

Гігантським факелом палав біля підніжжя Чанчакару розбитий блискавкою дуб, високо в небо здіймалися клуби чорного диму і язики полум’я.

«ПОМСТА САТАЕЛА»

На початку повісті ми вже говорили, що село Лчаван протягом століть, затамувавши в серці страх, злякано дивилося на Чорні скелі. В останні роки, правда, страх цей був забутий, і лише незначні залишки його ще жили в серцях кількох старих людей. Але те, що сталося з цей день, раптом воскресило забобони.

Вже зранку все село довідалось, що комсомольці пішли на Чорні скелі. Баграт, сміючись, говорив колгоспникам:

– Наші орли, комсомольці, взяли кирки й лопати, полізли віднімати воду в самого вішапа.

Сона, стоячи на даху свого будинку, кричала:

– Щоб твій рід загинув, собако Асатур! Нащо ти сина мого в пеклову пащу повів?… Щоб тебе розірвало! Щоб тебе…

Діти, що стояли на вулиці, уявивши собі Сето в «пекловій пащі», весело зареготали і цим ще більше розгнівали люту жінку.

А рахівник Месроп, перебираючи чотки, таємниче нашіптував одній старій жінці:

– Дивіться, які хмари… Не може бути, щоб сатана залишив непокараними цих шибеників!…

І справді, натовп, що одразу зібрався, побачив, як величезна темна хмара повагом наповзала з заходу на Чорні скелі.

Перший вибух у скелі заглушив гуркіт грому.

– Над Чорними скелями грім, блискавка! Звідки в такий сонячний день чорні хмари? Вішап мстить! – кричала Сона, розмахуючи довгими, кістлявими руками. – Дітоньки загинули, пропали!… Розгнівався в пеклі сатана… Вогненним батогом погрожує синочкові моєму!…

– Годі тобі каркати, як ворона! – гримнув на неї коваль Самсон.

А Месроп бурмотів:

– Великі гріхи наші… Жертву, жертву… Скільки років не приносили жертви!

Почувши слова Месропа, коваль Самсон підніс важкий кулак до самого носа колишнього дяка:

– Ось тобі «жертва!» Якщо у важкі роки війни ви кількох старих жінок з пантелику збили, жертву принести умовили, думаєш – і тепер це мине?… не буде більше такого!

– Та я й не говорю… Мені яке діло!… – злякано забубонів Месроп.

А тут над Чорними скелями знову спалахнула блискавка, загримів грім.

– Люди, дивіться, – вогонь! Відчинилися двері пекла! – заголосила Сона. – І бог на нас, і пекло. Це помста сатаела! Сето, де мій Сето?…

Сона спустилася з даху і побігла з села до стежки, що вела до Чорних скель. Захвилювалась і мати Камо.

– Самсоне, – казала вона, – може, наш син там гине… Швидше! Закам’янів ти, чи що?

Коваль Самсон, людина від природи холоднокровна і спокійна, побачивши клуби диму і полум’я, що виривалося з нього біля Чорних скель, теж зірвався з місця і, як був, у ковальському фартусі, без шапки, побіг слідом за тіткою Соною.

За Соною і Самсоном побігли матері Грикора і Асмік, а за ними навздогін і інші колгоспниці.

Низенька бабуся поквапливо задріботіла за всіма. На її худорлявому, зморщеному обличчі був жах. Бабуся часто зупинялась, зводила очі до неба, хрестилася.

– Сили небесні! – шепотіла вона, – сили небесні, врятуйте мого Асатура!

Але які ж були вони здивовані й раді, бабуся Наргіз і лайлива Сона, коли на одному з поворотів стежки з веселою піснею вийшли їм назустріч всі наші герої! На безтурботних, радісних обличчях дітей не було й ознаки будь-якого жаху, пережитого ними.

Бабуся Наргіз обняла свого діда, матері – дітей, і почались безладні розпитування.

– Що у вас там було? Що це гуркотіло, наче у мене в кузні? – весело питав коваль Самсон.

– Як же без грому! З чортами воювали, – підморгнувши товаришам, відповів Грикор. – Ми їм під пекло динаміт підклали. Ну, зрозуміло, вони й розбушувалися… З комсомольцями – руки короткі – не впорались, от вони й накинулись на дерево!

– Бідне дерево!

– І-і-і… Неправду говориш! – втрутилася Сона.

Сето, зашарівшись по саме волосся, загримав на матір:

– Чи не досить тобі? А я звідки прийшов?

– І-і-і! Очі б мої не бачили: і моє ягнятко з пуття збили!…

А Ашот Степанович сказав ковалеві:

– Хоробрі хлопці, хоробрий і твій син!…

Настала ніч, і в її густій пітьмі здавалося особливо яскравим полум’я догораючого на Чанчакарі дерева.

ДОКОРИ СУМЛІННЯ

Старий мисливець ніколи ще не був так схвильований, як тієї ночі.

– Жінко, скільки грошей дадуть за таких людей, як ми з тобою? – з гіркотою спитав він у своєї дружини і, не чекаючи відповіді, пішов у хлів.

Наргіз, нічого не розуміючи, подивилась йому вслід: що це сталося з старим?

А дід Асатур, сидячи в кутку хліва, тихо розмовляв сам з собою:

– Та хіба ж хто-небудь із дідів твоїх купував собі архалук за нечисті гроші, що ти хочеш купити?… Хіба мати твоя купувала собі плаття, що ти захотів купити дружині?… Хіба хто з нечистими грошима в кишені доходив до кінця свого шляху, як ти хочеш дійти? – терзаючи своє серце, звертався до себе старий. Він проклинав скарби князя Артака, яким спочатку так зрадів і які потім стали для нього горем, обплутали його по руках і ногах: – От проклятущі! Досить їм мене точити! Доки жити і весь час боятися?

Та коли дід дістав скарб, коли він занурив руки в мішок і почав перебирати золоті речі і дорогоцінне каміння, в очах у нього знову потемніло.

– Дивлюся – і не віриться… Скарб, справжній скарб! – повторював він, розглядаючи золоті прикраси. Світло гасової лампочки запалювало на них яскраві вогники.

Боязко озирнувшись, старий вийняв з мішка красивий, червоного золота браслет.

– Моє! Все це моє! Та це ж царське багатство! Значить, я, мисливець Борода Асатур. відразу став мільйонером? Від такої радості людина може збожеволіти… – наче марячи, бурмотів він. – От зрадіє стара, коли довідається! «Який, – каже, – мисливець жив добре?» Жіночий розум не вірить у щастя… Ану, давай подол, насиплю золота. Що скажеш? Чи є у мисливця щастя?…

Старий обережно поклав дорогоцінності назад у мішок і замислився.

– Ну, що ж, – промовив він до себе, – знову сховати? Але ж доки ховати. Доки мені бути маленьким перед великими ділами цих хлоп’ят?… Ні, це все моє життя перевернуло! Раніше краще було: багатим я не був, зате і на душі було легко. Ні, не треба… Свинцем на серці моєму лежить оцей тягар. Не треба, не хочу!… Нащо ж я чужим добром заволодів?…

Дід скочив, звалив мішок на спину й пішов до дверей. Біля самого виходу він зупинився і, знесилившись від внутрішньої боротьби, опустився на землю.

Чоло його вкрилося потом. Дід заплющив очі і важко зітхнув:

– Ах, коли ж прийде кінець моїм мукам?

Згодом, опам’ятавшись, дід підвів голову і голосно запитав:

– Ну, чи не дурень я, люди? Все життя мріяв золото знайти, а ось знайшов – і збожеволів! Ні, Асатуре, коли мало свого розуму, то позич. Прийшло щастя до твоїх дверей – не жени його. Не будь дурнем – не брикнула ж тебе кобила в голову!… Ей, чоловіче, живи та живи собі вволю і онукам заповідай – хай живуть щасливо та тебе прославляють… Ну, чого ж ти розкис?

І знову давнє, власницьке, особисте приборкало у мисливця Асатура всі його добрі наміри. Він підвівся, взяв мішок і знову сховав скарб у тайник.

ВИПАДОК У ПЕЧЕРІ

В той день, як ми бачили, хлопці зазнали неждано великого випробування і випадково рийшли з нього цілими. Але воно не було останнім. Наступного дня сталася інша подія, яка була вже наслідком не випадковості, а нетерплячої вдачі Камо.

Вранці, коли колгоспники зібрались біля правління колгоспу і взяли кирки і ломи, щоб іти на Чорні скелі, голова колгоспу сказав Ашоту Степановичу.

– Я дам вам тільки тих, хто знайомий з підривними роботами. Мене з Арамом Михайловичем викликали на нараду в район. Як тільки вона закінчиться, ми швидко повернемося назад і прийдемо на Чорні скелі. Тільки діти хай будуть подалі од вибухівки. Та й взагалі краще було б, якби ви їх з собою не брали.

• Предыдущая
• 59/70
• Следующая