Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/90
• Следующая

— А куди тягнеться ця ущелина? Що там унизу? — втрутився Гагік. — Давай глянемо, чи немає там виходу?..

— Гаразд, ходімо! Пересвідчишся на власні очі.

Юні мандрівники спустилися вниз, до низького краю ущелини, який закінчувався кам’яним карнизом, схожим на гладенький дах. Заглянувши туди, хлопці з жахом відступили — там було глибоченне провалля. В дно його вузькою смужкою вклинювалась частина Араратської долини. Було видно, що всі дощові й весняні води, які збиралися в Барсовій ущелині, мчали по цій скелі, тисячоліттями шліфували її вершину й груди.

— Ну як, зможеш тут спуститися? — іронічно запитав Ашот. — Підійди ближче, подивись!.. Ну, чого ж ти?.. — Ашот не кінчив, хоч йому дуже хотілося провчити Гагіка за його часом гострі слова.

— Я? Подумаєш! А що ж тут такого? Знайшов кого лякати! Давай вірьовку — зараз же спущуся. — Вміло приховавши переляк, Гагік зараз же відступив і вдав, ніби шукає камінь, щоб кинути в провалля.

Камінь загуркотів, стукаючись об стрімкі виступи скелі, і через якийсь час знову настала тиша.

Хлопці мовчки обдивлялися скелі, шукаючи очима вихід з ущелини. Тепер було ясно, що єдиний вихід з неї — та стежка, якою вони прийшли сюди. Вона тоді тут звивалася, петляючи по скелях, які стіною спускалися з сходу вниз над проваллям. Але зараз ця стежка була покрита глибоким снігом, вона стала непрохідною.

Потім оглянули пасмо гір, по якому прийшли в ущелину. Сніг там і не думав розтавати. Каміння поховалося під сніговим покривалом: не видно було ні виступів, ні тріщин, ні западин….

… Слова Гагіка про вірьовку зацікавили Ашота. «З чого б нам її скрутити?» — прошепотів він сам до себе і вголос сказав:

— Ну, про вірьовку потім. А поки що ходімо шукати їжу…

— А куріпки вже не захочуть тут ховатися? — ледве помітно всміхнувся Гагік.

Ашот нічого не сказав, тільки скоса глянув на нього. Видно, хлопець переживає, що прогавили вчора дичину…

Пішли в напрямку до підніжжя скель, які розкинулись праворуч. Там росли дерева, вкриті снігом, — великі, маленькі, криві, вузлуваті. Лише горобина підняла високо в небо свої розлогі віти, усіяні червоними ягодами.

Знесилений за ці дні, Асо ледве виліз на дерево і почав кидати вниз зів’ялі, висохлі ягоди. Жодної з них він не поклав собі в рот…

— Як вирішимо? Кожний буде їсти те, що зірве, чи зберемо, а потім розділимо? — запитав Гагік, хоч з його вигляду було видно, що сам він готовий пожерти все зібране за одну мить.

— По-моєму, треба взяти приклад з Асо, — почала Шушик. — Він же не їсть!..

Та хіба Гагік мав стільки терпіння, як пастух? Збираючи ягоди, він раз у раз кидав їх не в шапку, а в рот…

— А що тут робить цей гриб? — раптом вигукнув Асо, кинувши вниз старого засушеного гриба, що був настромлений на сучок голої гілляки.

Під деревом гасав Бойнах. Він нюхав ягоди горобини, схопив гриба, але така їжа не спокушала його. Присівши на задні лапи, собака задер голову, висолопив язика і почав ображено скавчати. Очевидно, це означало: «Знайдете ви, нарешті, і для мене придатний шматочок?»

Що міг зробити Асо! Серце його щеміло, але знайти їжу для собаки не було де… Хлопець зліз з дерева і почав разом з товаришами збирати ягоди.

Трохи збоку ходив, часом ліниво нагинаючись, довготелесий Саркіс. Він збирав ягоди і кидав їх собі в рот з такою спритністю, якої важко було чекати від цього телепня.

Накинувшись на горобину, хлопець забув про вчорашній шматок куріпки, про той висновок, який напрошувався від уроку товаришів: усі для одного, один для всіх…

Зібравши ягоди, хлопці посідали кружка. Ашот розстелив свій піджачок, висипав на нього горобину і розділив її на п’ять рівних купок. Асо простягнув йому і свого старого гриба.

— Як нам його розділити? — спитав пастух і, зашарівшись, додав — Чи не віддати нашій Шушик?

— Де ти його знайшов? — зацікавився Ашот. — Може, там ще є?..

— На дереві, стирчав на сучку… Зараз подивлюся.

Уважно оглянувши безлисте дерево, Асо помітив ще дві білі плями. Це мали бути гриби, але хлопець ніяково почухав потилицю:

— Ех… Вони на тоненьких гілочках… Важко до них дістатися. — Асо відчував, що в нього не вистачить сили вдруге вилізти на дерево.

Хлопці почали кидати на горобину каміння, гіллячки, і один гриб упав.

Ашот раптом пожвавішав.

— Ми їх розмочимо, а потім підсмажимо, — сказав він і тут же поклав обидва гриби в мокрий сніг, що зібрався на одній із западин у скелі.

— Справді! Треба намочити, хай набубнявіють, тоді стануть більшими, — погодився Гагік. — Але й очі в тебе наче збільшуються. Що трапилось, Ашот?

— Щось дуже важливе! — багатозначно відповів Ашот. — Асо зробив важливе відкриття. Пам'ятаєте, я казав, що ми погано знаємо природу? Ну от… А тепер наїмося досхочу горіхів!..

— Горіхів?

Накинувшись від великого голоду на горобину, всі так жадібно запихалися ягодами, що в першу хвилину тільки байдуже глянули на свого керівника.

Ашот засміявся.

— Я забув, що ви погані мисливці. Адже ці гриби наколола на сучок білка! Висушила, на зиму приберегла… Значить, вона живе десь тут поблизу. Треба знайти її склад.

— О, тепер зрозуміло! Але як це зробити?

— Треба вміло шукати. Бачите горіхове дерево? До нього всього двадцять кроків. Але під ним нема горіхів. Отже, білка зібрала їх і заховала. Запитаєте — де? Ясно: в дуплі самого дерева або десь поблизу. Ну, вставайте, обшукайте все навкруги, всі щілини.

Проте найстаранніші розшуки нічого не дали.

— Горе нам, якщо ми збираємось жити плодами праці нашої бідної білочки! — поскаржився Гагік. — Маленька, не більша за мій кулак! Хіба під силу їй прогодувати п’ять чоловік? Просто незручно… Якби ще коза, тоді інша справа!.. Ходімо краще візьмемо наше первісне знаряддя на плечі — воно нудиться без роботи — і почнемо оглядати печери. Може, й справді знайдемо кіз.

— Даремно, — безнадійно махнув рукою Ашот. — Ми ж ні разу не натрапили ка їхні сліди. Як тільки випав сніг, кози втекли звідси. Можливо, злякалися, що залишаться відрізаними од світу в ній ущелині…

Під час цієї розмови Асо, який рідко дослухався до суперечок друзів, помітив у кущах вільшанку і кинувся ловити її. Пташка перелітала з куща на кущ і злякано пищала, аж поки камінь з пращі не обірвав їй життя.

— У кущах багато вільшанок, не падайте духом! — радісно повідомив Асо, підходячи до товаришів із своєю здобиччю в руках.

— Ех, теж мені здобич… Мабуть, менша за перепілку, — зневажливо махнув рукою Ашот.

Асо зразу принишк, а Шушик докірливо глянула на Ашота. «Який він нетактовний! Коли б сам убив, то, напевно, хвалився б своїм полюванням», подумала дівчина.

— Сніг тане. Наш метод ловити куріпок уже не годиться. Зробити хіба сильце з кінського волосу?.. Але де його взяти? І зерна нема, щоб посипати на приманку… — похмуро сказав Ашот.

Всі мовчали, не звертаючи уваги на його слова. Кожен думав, який би вихід знайти з скрутного становища. А Саркіс сидів трохи нижче від інших, прихилившись до скелі, і грівся на сонці. В теплі хлопець почав дрімати, і йому снилися ті щасливі часи, коли батько пригощав приїжджаючих з району людей (наприклад, ревізорів). Чого тільки не було тоді на столі! І як він, Саркіс, комизився, коли його кликали їсти! Як мучив матір, відмовляючись від смачних страв, що їх вона зберігала для нього!.. «Невже я був тоді такий ситий? Ох, хоч би шматочок чорного хліба — того, що кидали тоді нашому собаці, курям».

Знесилівши від голоду, він не знав, що робити. Проте інстинкт самозахисту підказував, що треба рухатись, діяти… Ненароком, сунувши руку під камінь, на якому сидів Саркіс, намацав у сухому листі ямку. Звідти викотився горіх. Хлопець миттю затиснув його в руці і злодійкувато оглянувся — чи не бачив хто. Ні, товариші про щось захоплено розмовляють. Він підліз ближче до ямки і розширив отвір під каменем. Очі його заблищали — в ямці була ціла купа горіхів. Забувши про товаришів, про все на світі, Саркіс почав швидко напихати кишені горіхами. Потім узяв камінь і знову акуратно затулив хід, щоб білка не помітила крадіжки і не перенесла горіхи в інше місце.

• Предыдущая
• 19/90
• Следующая