Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/90
• Следующая

— Ви що ж, — крикнув він, — на мене тепер полювати вирішили?

З печери почувся гучний сміх, а горобці, які лишилися живими, знайшли шлях до порятунку.

— Затули вихід, Гагік! — закричав Ашот.

— Ні, брат, у мене голова не чужа, щоб я підставляв її кожному… Запаліть краще вогонь!..

Роздмухавши головешки-смолоскипи, хлопці побачили Гагіка і не могли не розсміятись: лоб його був страшенно подряпаний. Гагік витяг з-під чорного чуба гостру колючку і простяг її Ашотові:

— Ну й мисливець же ти!.. Для того ти мене тут поставив, щоб було по чому віниками бити?

— Нічого, Гагік! Зате ми тобі на одну пташку більше дамо. Ану, дайте сюди смолоскип, подивимось, що робиться на полі бою.

І справді, печера була схожа на поле бою — всюди валялись підбиті горобці.

Зібравши свою здобич, хлопці склали її в шапки й кишені і веселі пішли «додому».

Тепер Асо йшов позаду всіх. Як завжди в небезпечних починаннях — туди в авангарді, звідти — в ар’єргарді. Взагалі, там, де найважче…

… У людей, що виросли серед природи, сильно розвинуті п’ять почуттів. Але є в них ще й «шосте почуття», поки що не вивчене наукою. І чи не воно, це почуття, раптом викликало в Асо думку, що хтось вперто дивиться йому в потилицю?..

Хлопець обернувся і побачив, що чиїсь очі, сяючи холодним фосфоричним вогнем, втупилися в нього з-за кущів і враз зникли. «Звір…» — майнула думка. Розмахуючи головешкою, Асо пішов швидше. Він нічого не сказав товаришам, щоб не налякати їх. «Який же звір міг тут з’явитися? Звідки і як він сюди прийшов?» — про все це думав Асо, лягаючи спати. Одне було йому зрозуміло: це не вовк. Вовчі очі він добре знав. Та й як потрапить вовк у цю ущелину? Ні, це був інший хижак…

Так міркував Асо вночі, коли його товариші вже міцно спали, задоволені вдалим полюванням.

Проте спали не всі. Ашота хвилювали цієї ночі інші думки. Досі вони навіть не збиралися розчищати стежку. Голод не давав можливості. Сам Ашот наполягав, щоб усі тільки те й робили, що добували їжу. «Підхарчуємось, зробимо запаси їжі ще на два-три дні, тоді можна буде почати»… — говорив він. І з цим доводилось погоджуватися. «Ну, а тепер їжа є, — думав Ашот. — Чекати нічого… Завтра ж спробуємо щастя. Але чим розчищати? У нас нема ніякого знаряддя. Хіба ножем лопату зробиш?»

Сон зліплював повіки, і Ашот так і заснув, не вирішивши, як і чим розчищати їм ту стежку.

Навіть у сні не давало йому спокою це питання. Він бачив себе, як пробирається з форсункою в руках, скеровуючи струмінь гарячого полум’я на сніг, що вкрив Диявольську стежку. Сніг тане, тане з неймовірною швидкістю… «За мною, вперед за мною!» — радісно гукає Ашот і сам просувається швидко-швидко, а за ним легко й весело йдуть товариші… Всі поспішають назустріч волі. Ашот обертається і дивиться, чи йде за ними Саркіс, чи не відстає, як завжди. Ні, йде. Хіба він тепер відстане?» — поблажливо усміхається Ашот.

А форсунка, ніби вогнедишний дракон, вивергаючи дим і полум’я, спалює сніг, все більше відкриває чорніючу стежку — шлях додому. «Додому, додому!..»

Про те, що куля влучає в боягуза, де б він не ховався

Дванадцятий день голоду…

Цей день, проте, був одним з найрадісніших для наших героїв. Тепер вони були озброєні не тільки пращами, а й влучними луками та стрілами. Але й це ще не все… А втім, розповімо по черзі…

Тільки-но почало світати, як юні мандрівники повставали, вмилися снігом, розпалили вогонь і, як по команді, глянули на западину в стіні печери, де зберігалась їхня вчорашня здобич. Це Асо заховав її туди від жадібного Бойнаха.

Тепер пастух діставав одного горобця за одним, кидав їх у підставлений Шушик поділ і запитливо поглядав на Ашота:

— Ще чи годі?

— Кого ти питаєш? Складом продуктів завідую я, — втрутився Гагік і, відштовхнувши Асо, простягнув руку до горобців.

— Правильно, — погодився Ашот, — у всьому, що стосується їжі, Гагіка ніхто серед нас не перевершить. Хай він буде нашим завгоспом.

— Яким завгоспом? Не завгоспом, а начальником господарського управління!.. — виправив Гагік і гордо випнув свої груди. — На сніданок, — оголосив він, — кожному належить по сімдесят п’ять грамів пташиного м’яса — щонайкраща санаторна норма.

— Відваж мені мої сімдесят п’ять грамів, тільки точно, — попросила Шушик, сміючись.

— Природа сама відважила… У вірменського горобця-самця двадцять вісім грамів чистого м’яса. У самки… У самки — двадцять чотири грами, а в молодого — двадцять один. Не віриш? В середньому майже двадцять чотири з половиною… «Виходить, на кожного — по три горобці. Склад заборгує кожному з нас по півтора грама м’яса.

Так, жартуючи, Гагік роздавав горобців, беручи їх з пелени Шушик.

— А чому ти собі чотири взяв? — здивувався Ашот.

Гагік мовчки скинув шапку і показав подряпину на лобі:

— Забув?

— Ага, ми обіцяли дати тобі зайвого горобця за те, що тебе вдарили… Ну, годі жартувати. Подумаємо, що робити далі.

— Передусім треба знайти глину і зробити піч, бо інакше ми від диму подушимось, — висловила свої міркування Шушик. — Та ще якийсь глечик потрібен воду зберігати.

— А ви що скажете?

— Списи треба робити на довгих мотузках? — І Гагік показав, як їх можна метати здалеку.

— Списи навряд чи знадобляться, — заперечив Ашот. — Взимку в ущелинах лишаються тільки птахи.

— Ой, як добре! — зраділа Шушик. — То тут нема звірів?

— Є… Можуть бути… — пробурмотів Асо, пригадавши двоє хижих очей, які він побачив учора.

Проте ніхто не спитав, чому він так думає.

— Еге! Я бачу, ви збираєтесь тут зимувати? — вигукнув Ашот. — А я думаю інакше. Те, про що ви говорите, звичайно, потрібне, але гаяти зараз час на це ми не можемо. Поки у нас є їжа, треба розчистити стежку.

Він запитливо глянув на товаришів. І справді, про дим чи про холод зараз думати? Всі зусилля треба спрямувати на те, щоб вийти з ущелини.

— Ну, то ходімо! Беріть зброю.

Ашот усе ще перебував під враженням сну. Йому здавалося, що він бачить вогненного дракона, який звільняє Диявольську стежку від снігу…

Пропозиція сподобалася всім, навіть Саркісові. Після недавніх моральних ляпасів хлопець наче трохи отямився, але все ще вагався: то йому здавалося, що товариші мають рацію, то в ньому з новою силою спалахувало пригнічене самолюбство. «Порівнюють з Асо!.. О, як це важко». І коли йому сказали, що він на цілу голову нижчий за пастуха, незважаючи на високий зріст, Саркіс знову втратив самовладання. Вставши сьогодні раніше від інших, він, на зло всім, пішов до «складу» бідної білочки і, забувши про муки совісті, почав їсти горіхи. Аж гульк: перед ним знову сидить цей клятий пес. Висолопив червоний язик і б’є хвостом об землю. Саркіса охопила лють. Але що робити? І він зробив так, як одного разу радив комусь батько, — зловили на місці злочину, поділися з тим, хто тебе спіймав…

Видушивши солоденьку посмішку на обличчі, Саркіс розлущив кілька горіхів і кинув їх собаці. Зробив він це так, наче відірвав од себе шматок м’яса.

Собака, що вже звик до рослинної їжі, миттю з’їв горіхи і попросив ще. Та Саркіс міцно прикрив каменем свій «склад» і повернувся до товаришів. Першою він побачив Шушик, яка ледве трималася на ногах, і йому стало жаль дівчини. Саркіс навіть хотів був піти вже по горіхи… Але… це означало б відкрити «склад» для всіх! Ні, цього він не зробить… «Мені що! Хай кожен про себе дбає», — в думці повторив Саркіс те, про що не раз говорив уголос. Не помічали Саркіса й товариші. Ніхто не запропонував йому чистити стежку.

Але чому, запитаєте ви, Саркіса не запрошували на роботу? Про це хлопці самі говорили сьогодні на світанку, коли Саркіс ходив до «складу» білки.

Шушик вимагала припинити бойкот, скільки ж можна мучити людину!

— Поки не покається перед колективом, не припинимо… — повторював своє Ашот.

• Предыдущая
• 25/90
• Следующая