Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/90
• Следующая

— Дай сюди, щоб ти здох! — закричав Ашот і побіг за собакою.

Кожному мисливцеві хочеться зараз же побачити свою здобич, як слід роздивитися її. Але звідки міг знати про це Бойнах?.. Він прислухався тільки до свого внутрішнього голосу: «Потрапила тобі в пащу здобич — неси хазяїнові!»

Ашота розсердила поведінка собаки. Він почав кидати в нього камінням і коли, задихаючись, підійшов до Асо, ударив ногою Бойнаха.

Пастух почервонів, на його смаглявому обличчі спалахнули ясні очі… Краще б його самого так безжалісно вдарив Ашот, а не голодного собаку!..

— Бери, — похмуро сказав Асо, простягнув Ашотові пташку і відвернувся до дерева, на якому поблискувала маленькими оченятами білка, що за нею хлопець ганявся недавно.

Пастух з такою силою натягнув тятиву, що лук зігнувся майже вдвоє, стріла вискочила і полетіла вгору, як куля… «Чи ти ба, і цей самолюбивий», — подумав Ашот, не зводячи очей з білки.

Б’ючись об гіллячки, білка полетіла вниз. Але хіба Бойнах дасть їй впасти на землю?.. Він підскочив і — гоп! — спіймав звірка на льоту.

— Дай! — грубо підступив до нього Ашот.

Але собака відступив, вороже подивився, загарчав і віддав білку Асо.

Ашот ще більше розсердився. Асо йому підкоряється, а цей собака не хоче!..

— Я примушу його віддавати вбиту дичину мені! — кинув він різко.

— Спробуй, — спокійно посміхаючись, мовив Асо.

— Скажи йому, щоб ішов за мною і шукав для мене дичину. Бо інакше… Побачиш, я знайду спосіб навчити його!.. Чи, може, він не вміє шукати?..

У куточках рота Асо спалахнула усмішка і зразу зникла.

— Уміє… Трохи вміє. Батько вчив. — І, звернувшись до собаки, він наказав: — Бойнах, марш за ним!..

Той зрозумів хазяїна і нехотя пішов за Ашотом. В очах собаки виразно світилася незабута образа.

Проходячи вздовж підніжжя скель, Ашот гукнув:

— Бойнах, шукай!..

Собака ліниво пішов обшукувати тріщини й кущі. Зненацька він зупинився біля каменя, що скидався на лежачого бика.

Поклавши палець на натягнуту тятиву лука, Ашот обережно підійшов.

Бойнах стояв, піднявши праву передню лапу. Він не був мисливським собакою, але коли до чогось пильно прислухався, завжди завмирав у цій напруженій позі — так, як це роблять лисиці. Здавалося, що він закам’янів. Настороженість собаки свідчила про те, що під каменем ховається якась дичина. «Заєць, мабуть, спить… Приятель того зайця… Добре було б спіймати його!» — майнула в Ашота думка.

І зовсім несподівано йому привиділось біленьке личко Шушик у вінку шовковистих, блискучих кіс, лагідні голубі очі…

Затамувавши подих, Ашот обережно підійшов до каменя й націлився. Нічого! Нахилившись, він заглянув під камінь — пусто… Раптом великий чорний жук вилетів з якоїсь тріщини… І тільки він вилетів, як Бойнах, ніби виконавши свою повинність, опустив лапу. Щось схоже на задоволення майнуло в очах собаки.

— Для цього ти мене сюди привів?.. Щоб ти здох! — розізлився Ашот і схопив камінь.

Але Бойнах уже тікав, весело скиглячи, ніби радів з того, що так пожартував з хлопцем.

Ззаду хтось стримано засміявся. Ашот оглянувся: Асо. «Бачиш, собака і той не любить грубощів», — наче промовив його стриманий погляд.

Ашот зніяковіло опустив голову і почав підніматися на Диявольську стежку.

Гагік і Шушик уже були там. Вони принесли вірьовку і з нетерпінням чекали своїх мисливців.

— Оце чудове полювання! — вигукнув Гагік, ідучи назустріч товаришам. — Шкіру білочки ми подаруємо Шушик — хай накине на плечі й піде в клуб на бал. М’ясо повісимо в кутку печери. До весни будемо розкошувати. А це?.. Що це за птах у вас? Дика індичка?

Ашот не реагував на жарт, він і сам не відчував радості людини, яка повертається з вдалого полювання. Зате цю радість вперше відчув юний пастух. Побачивши в руках Шушик звірка, він подумав: «Чи взнає вона, що це я, Асо, вбіив білку?..» Але звідки їй знати? Адже сам Асо не скаже, не дозволить собі принизити товариша… Та ще й при дівчині…

Шушик стрибала, пригортаючи до щік білку, і Ашот, побачивши це, став понурішим: «Коли б убив цю білку я, вона не була б така рада», — гірко подумав хлопець. Ріого настрій страшенно зіпсувався. І непокірний погляд пастуха, і дивне поводження собаки — все це так несподівано!..

Про те, як Ашот досягнув того, чого так прагнув

Ставши на краю провалля, Гагік на око хотів визначити, чи вистачить вірьовки.

— Ей, хлопче, літаєш без парашута, а нам — клопіт! — вигукнув він до Саркіса.

А той сидів у своїй тісній западині, худий, блідий, змучений переживаннями, і тупо дивився перед собою. Добре, що ялинка своїм кучерявим заплутаним гіллям закривала від нього провалля, а то в Саркіса серце розірвалося б від страху або він, мабуть, скотився б у прірву з переляку.

Почувши голоси товаришів, Саркіс почав свої звичайні примовляння:

— Дорогі мої, я так вас прошу, витягніть мене звідси!..

Хлопці не відповіли.

— Врятуй мене, Ашот-джан, може, і я тобі коли-небудь стану в пригоді! — благав Саркіс.

Ашот зневажливо посміхнувся:

— Лихо моїй голові, якщо ти мені згодишся!

Шушик докірливо похитувала головою. Погляд її, здавалось, говорив: «Недобре, Ашот, не треба бути таким злим».

— Чого ти на мене так дивишся? Вперше побачила?.. — розсердився Ашот, перехопивши її погляд. Хлопцеві здалося, що сьогодні всі настроєні проти нього, навіть Бойнах.

— Витягніть мене звідси, мої дорогі! — знову почувся плаксивий голос Саркіса.

— Як витягнути? Нема чим…

— Справді? — стурбувалась Шушик. — Хіба не можна канатом?

Перелякані очі дівчини були спрямовані на Ашота.

— Може, така можливість і є, та не тут вона, пішла до прихованих горіхів! — сказав він різко.

— Який ти безсердечний! Товариш гине, а ти горіхи згадуєш… Соромно!..

— Не горіхи, а душу його пригадую. Хай хоч тепер зрозуміє, що без товаришів, без колективу він ніщо.

Ашот відчув, що лють закипає в ньому знову, хвилями підкочується до серця. «Всі сьогодні вчать мене! — сердито подумав він. — Шкурник цей Саркіс! Дивись, яким став солоденьким. Аби шкуру свою врятувати!»

— Саркіс, ти завжди кажеш, що кожна людина сама для себе. Ну, й живи собі, що ж ти від нас хочеш?

— Неправильно я казав, Ашот-джан. Врятуй мене!.. — благав Саркіс.

Кругле обличчя Ашота розпливлося в широкій посмішці. «Що, пом’якшав?..» — здавалось, говорила ця посмішка. Нарешті, після довгої, впертої боротьби він досягнув того, що Саркіс покаявся. Хлопець відчув, як йому легше стає на серці.

— Повірити йому? — звернувся він до товаришів.

— Що зробиш, треба повірити. Коли б і не вірили, все одно витягти мусимо, — висловив свою думку Гагік.

— Асо, віднеси наверх і кинь йому канат, хай кінець прив’яже до ялинки, — запропонував Ашот, не дивлячись на пастуха, що стояв у повній готовності, з прикладеною до правої скроні рукою. Асо розумів, що хвилює їх ватажка, і в думках говорив собі: «Нічого, й ти пом’якшаєш, куро, ще й як пом’якшаєш!..»

Минуло майже півгодини, поки Саркіс дістав канат і прив’язав його до стовбура ялинки. Другий кінець каната він спустив униз в провалля.

— Еге! Зовсім, як хвіст у верблюда! — розчаровано сказав Гагік. — Короткий!..

— Саркіс, прив’яжи до каната свою «лопату»! — порадив Ашот.

Той слухняно зробив і це. Але кінець «лопати», прив’язаної до каната, теліпався приблизно на висоті десяти метрів від землі. Що робити? На карагачах обдерли вже всю кору.

— Вихід один, — накидати під канат снігу, хай стрибає, — спало на думку Ашотові.

— Він уже навчився літати без парашута. Що ж, хай ще раз полетить, — зауважив Гагік. — Давайте згрібати сніг!

— А ви випробували цей канат? — боязко запитав Саркіс.

— Що тут пробувати! Ти схуд, став такий, як курка, — заспокоював його Гагік. — Не бійся, не обірветься.

• Предыдущая
• 31/90
• Следующая