Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/90
• Следующая

Нарешті золотий промінь освітив білосніжну шапку гори, вона заіскрилась, заблищала. Радісний крик вихопився з грудей пастуха:

— Шамс, Шамс!.. — І, притуливши праву руку до грудей, Асо низько вклонився сонцю. — Шамс, Шамс, врятуй нас.

Повільно сходило сонце, накидаючи багряне покривало на вершини малоазіатських хребтів. Сріблом заблищали поля вічного льоду на їхніх схилах. І, ніби відбившись у душах наших героїв, яскраве сонячне проміння оживило їх своїм світлом і теплом.

— Сонце!.. Сонце!.. — повторювали мандрівники, і надія знову відчути всю красу цього чудового світу воскресла в їхніх серцях…

Про те, що друга пізнають у біді

Почався вісімнадцятий день полону. Першим встав Ашот. Він зробив кілька різких коротких рухів, розправив онімілі руки та ноги і запропонував Асо:

— Давай, Асо, зберемо трохи листя й сухої трави…

Обидва хлопці, тремтячи від слабості й холоду, ледве трималися на ногах. Переборюючи втому, вони назбирали сухого листя й трави і засипали ними товаришів.

— Ну, тепер зігріються, — задоволено сказав Ашот. — Асо, треба все-таки розпалити вогнище. Сонце зараз майже не гріє, і без вогню ми можемо простудитися, захворіти на запалення легенів. Невже нема ніякого способу?

— Спосіб є, треба тільки знайти чортів кіготь…[21]

Чого-чого, а цих кременів у Барсовій ущелині було багато. Хлопці швидко знайшли їх, і Асо почав відривані з теплої куртки Ашота шматки вати. Але як не бив пастух ножем по кременю, висікаючи з нього іскри, вата не загорялась.

Тим часом сонце піднялося. Холодні скелі почали нагріватись, на сушняку розтанула паморозь. На цих захищених од вітру сонячних схилах сонце в листопаді гріє вдень так, як воно гріє влітку на півночі.

Ашот і Асо розстелили на камінні свій одяг і мовчки розглядали свої виснажені тіла.

Асо й раніше був худий. Тепер від нього лишилися тільки шкіра та кістки. Ашот мав атлетичну будову, але й він помітно схуд за ці дні.

— Сидячи нерухомо, ми знову померзнемо, — сказав Ашот. — Ходім пошукаємо чого-небудь…

Хлопці лишили одяг друзям, а самі в сорочках піднялися на скелі. Тут в одній з щілин вони знайшли кущ барбарису, обвішаний червоними гронами кислих ягід, і жадібно накинулись на нього. Важко було відірватись од смачних ягід, але думка про товаришів спинила хлопців. Наповнивши ягодами шапку Асо і всі кишені, вони спустилися вниз. Одяг не висох. Довелося надіти його мокрим.

Підійшовши до купи листя й хмизу, хлопці почули приглушений стогін. Коли Ашот і Асо розрили цю купу, звідти піднялася легка пара. Товариші, що лежали в листі, зігрілись, і одяг на них почав просихати.

— Обережно… нога… бік… — плачучи закричав Саркіс.

— І в мене коліно опухло, — надувши губи, поскаржилась Шушик.

— Зажди, подивлюсь, — нахилився Ашот. — Ну, нічого соромитись! Отак…

Дівчина вдарилась учора коліном об камінь, і на ньому лишилася синя пухлина завбільшки з куряче яйце.

— Лежи, проти цього теж є засіб.

Ашот зрізав з дерева шматок гладенької кори, наклав її на пухлину і міцно перев’язав коліно своєю носовою хусточкою, так міцно, що Шушик мало не розплакалась.

В Асо стислося серце, коли він побачив, як страждає Шушик.

— Потерпи, хушке, потерпи. На поїж ягід. А я зараз вогнище розпалю, — заспокоював він її, як дитину.

— Які солодкі мелодії я чую! — протираючи очі, підвів голову Гагік. — Ах, та це любовні пісеньки Асо!..

На блідих, запалих щоках пастуха спалахнув рум’янець, на шиї випнулись жили.

— Вона моя сестра, що ти мелеш! — розсердився хлопець.

— Ну, гаразд, я пожартував. Справді, характер у неї, як у курда. Он чого ти її своїм аба прикрив учора ввечері! Сімейність?.. Думаєш, я не помітив?.. Ні, братику, я завжди з одним розплющеним оком сплю.

— Аба?.. А де ж те аба? — запитала Шушик. Їй було приємно, що про неї піклується цей хлопець. Ще й назвав своєю сестрою!..

— Аба?.. — розгублено перепитав Асо. — Вода зірвала його з тебе й понесла.

— Жаль… Через мене ти лишився без одягу. Ой, як це неприємно.

Дівчина щиро співчувала цьому доброму, завжди послужливому й уважному хлопцеві. Мовчки поївши барбарис, друзі віднесли Саркіса вбік, роздягли і уважно оглянули. Нога в нього, як їм здавалось, була вивихнута в коліні. Між старих подряпин з’явились нові: потік води вдарив хлопця об каміння.

Саркіс, лежачи на сушняку, весь час стогнав. Коли хто-небудь доторкався до хлопця, він починав так кричати, наче в нього відривали ногу.

Пастух Авдал, батько Асо, був відомий тим, що вмів вправляти вивихи і лікувати переломи кісток у тварин Та й не тільки він; у горах кожний пастух знає це мистецтво. Адже до міста далеко і по лікаря не дуже по біжиш. Кожен повинен уміти подати першу допомогу товаришеві.

Асо був кмітливим і придивлявся, як його батько лікує переломи і вправляє вивихи. «Учись, сину, пригодиться», — завжди говорив батько.

— Ану, я помацаю, — раптом сказав Асо, простягаючи руку до ноги Саркіса.

— Ой! Зарізав мене!.. — закричав Саркіс від болю.

— Так, при вивиху саме так болить. Потерпи! Ясно, Ось поглянь, Ашот. Це колінна чашечка. Вона вискочила з свого гнізда. Бачиш?..

На худій Саркісовій нозі це було добре видно.

— Вправ, тільки скоріше, поки не сильно розпухло, — шепнув Ашот.

І справді, опух швидко збільшувався, а біль ставав нестерпним.

— Ану, ляж… Отак. Ашот, візьми мій шарф і прив’яжи ногу там, біля литки. Гагік, ти тримай його за голову. Так. Тепер тягніть. А я вправлю… Це невелике діло.

Ашот з Гагіком потягнули. Саркіс заревів, як бичок, але ніхто не звернув на це уваги.

Коли колінна чашечка стала на своє місце, Асо перев’язав міцно коліно і сказав:

— Ашот, тримай ногу натягнутою, а то знову може вискочити. Гагік, прив’яжи своїм поясом ногу…

Швидко наробивши з кори карагача стрічки, Асо сплів з них вірьовки. Один її кінець він примотав до важкого каменя, а другим обв’язав хвору ногу Саркіса. І підставив під неї пеньок. Тепер нога весь час була витягнута.

Саркіс кричав від болю, стогнав, лаявся, просив, щоб його не чіпали.

— Потерпи, Саркіс-джан, потерпи. Як тільки кістка добре укріпиться на своєму місці, полегшав, — заспокоював його Ашот, сам дивуючись з своєї ніжності.

— Ура, вогонь, вогонь!.. — раптом закричав Асо. Коли б він знайшов жменю брильянтів, то й тоді, мабуть, не був би такий радий.

— Де? Де?

— Подивіться на піджак Ашота, на кінець його рукава… Трут!

Піджак був на Саркісові. Хлопці глянули, але нічого не побачили.

— Чекай, Саркіс, не воруши руками, сажу струсиш, — непокоївся Асо і показав друзям на рукаві піджака в Саркіса давно обгорілий шматок чорної вати.

— Це трут! — пояснив він. — Зараз він стане вогнем… Дайте сюди оту суху трухлятину.

Піднісши кремінь до чорної смужки на рукаві, Асо почав енергійно бити ножем по кресалу. На обгорілу вату посипались іскри. Незабаром над чорною ватою показалась ледь помітна цівка диму, а потім — цяточка вогню. Відчувши запах горілого, хлопці затамували подих. Асо легенько подув на цяточку, і вона раптом спалахнула — рукав почав горіти…

— Підставте трухлятину! Так… Дміть! Досить, спалите руку, та й піджака шкода. Треба погасити рукав…

Про те, чого навчило дітей життя в Барсовій ущелині

Незабаром юні мандрівники сиділи навколо вогнища і, забувши про холод та пережитий страх, мирно розмовляли.

Після похмурої, важкої ночі день здавався особливо ясним, а світ — радісним. Заглянувши в очі смерті, юні герої відчули красу життя, хоч і позбулися тих убогих зручностей, які мали до цього; змило водою деякі їхні речі: зброю, сумки, книжки, олівці, зошити… В Ашота пропало пальто, у Асо — аба, в Саркіса — шапка, у Шушик— черевик. І все ж, зазнавши нових випробувань, усі відчули себе досвідченішими, дорослішими, зрілішими.

• Предыдущая
• 38/90
• Следующая