Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 43

• Предыдущая
• 43/90
• Следующая

Про що ж тут розповідати? Всіх лютих жерців схопили, примусили відімкнути двері підземелля. І вийшов з них цар Вачаган — так, як ми скоро звідси вийдемо, — і вивів з собою сотні невинних людей… — Зрозуміли тепер, чого варте ремесло? — закінчив свою, розповідь Гагік. — А втім, поки я своїми золотими руками не нароблю глиняних мисок та горщиків і ми не зваримо в них бозбаш[22], ви все одно не оціните мого ремесла. — Гагік підвівся і вийшов з печери, щоб принести хмизу.

Казка піднесла настрій мандрівників. Очевидно, й справді настане день, коли вони, як і Вачаган, вийдуть із свого пекла…

А Гагік, натхненний історією царевича-майстра, з особливою гордістю вийняв із вогню витвір свого мистецтва — глиняний горщик. Та помітив хлопець у ньому тріщини, і нош в нього підкосились.

— Еге, він лопається… — І від радісного настрою в Гагіка не лишилося й сліду.

— Ну, зразу видно, що робота Гагіка! — посміхнувся Ашот.

— Ти ставиш горщик у вогонь ще мокрим, — підвівшись на своєму ложі, сказав Саркіс. — Звичайно, глина потріскається. Хіба ти не бачив, як у колгоспній гончарні роблять караси? Їх зліплять, потім підсушать на сонці і тільки після цього випалюють.

— Добре тобі казати, а де я серед ночі сонце візьму? Зараз чай потрібен… — І Гагік, роздумуючи, почухав потилицю. — Гаразд, уповільнимо темпи виробництва, — вирішив він і, замазавши глиною тріщини на горшку, поставив його біля вогнища. — Хай підсихає, а тобі, Шушик-джан, доведеться почекати…

Врахувавши досвід сушіння глиняного посуду, Гагік уже не поспішав. І справді, тепер горщики вдавалися кращими!

— Ну, я побіжу по ліки… Всесильні ліки!.. — Гагік підвівся і не дуже впевнено підійшов до виходу з печери. Ставши на порозі, він з острахом вдивлявся в похмурі обриси скель. У цю хвилину хлопець шкодував, що в нього серце не таке хоробре, як в Ашота. Вдень недалеко від печери він помітив кущі малини. З її коріння пастухи й мисливці настоюють смачний і цілющий чай. Але то ж було вдень, а тепер стемніло…

Гагік ступив кілька кроків у пітьму, але попереду зашелестіло, і він хутенько повернувся назад.

— Я знайшов кущі малини, Асо, тільки жаль, що в мене не було ножа. Піди, будь ласка, наріж корінців — це добрі ліки від простуди… А яка ніч, Ашот! Серце говорить мені: піди піднімись на вершини, знайди там куріпок, що сплять, і перелови їх одну по одній…

— І не думай іти, — серйозно стурбувалася Шушик.

— Якщо дозволите, зараз же піду… Що? Не йти? Чому ж не йти? Ага, справді, мені ж треба випалювати горщики… Асо, здається, я тебе просив. про щось?..

Асо охоче погодився виконати прохання Гагіка, аби чимось допомогти Шушик. Взявши з вогнища головешку, він вибіг з печери.

Хвора Шушик знову просила напитися, облизуючи сухі губи.

— Зараз, зараз, Шушик-джан. Я такий чай приготую, що миттю все пройде, — заспокоював її Гагік, виймаючи з вогню горщик і уважно розглядаючи свій виріб. Це була дуже крива й кособока посудина, яку виробляли, мабуть, тільки первісні люди, що ходили в звірячих шкурах.

— Форма не має значення, моя дорога, важливий зміст, — сказав Гагік, обертаючи в руках горщик. — Зараз я в цій неоковирній посудині заварю такий чай, що тебе від нього не відтягнеш. А розвидниться — зловлю куріпку і зварю супу…

Про те, що вдале полювання не завжди щасливе

Ніч минула спокійно. У цій печері спати було значно краще. Дим від вогнища, пливучи по нахиленій стелі, легко виходив надвір, а вузькі двері Ашот запнув на ніч своїм пальтом, і всередині стало зовсім тепло.

Вранці наші герої напилися міцного чаю з малини, але після нього їм особливо почав дошкуляти голод. Це був дев’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині.

Хлопці безцільно тинялися по печері, не знаючи, з чого почати день. Асо, як завжди, був мовчазний. Адже він за все своє коротке життя виконував лише те, що йому доручали. А як віддавати накази і що наказувати — він не знав. Нові обов’язки були для пастуха справжнім тягарем, і він дуже хотів їх позбутися…

Гагік розумів становище Асо. «Ні, — думав він, — якої б високої думки про себе не був Ашот, все ж у нього є здібності організатора. Ми його провчили, і тепер можна було б…» Пошептавшись з товаришами й заручившись їх згодою, Гагік несподівано почав таку розмову:

— Ашот, ми правильно зробили, що скинули тебе. Маси ніколи не помиляються, — профілософствував він між іншим. — І все ж я думаю, що ти, як і раніше, повинен бути нашим ватажком-ти й сильніший за всіх нас і відважніший… А перевибори ми провели тільки для того, щоб збити з тебе пиху…

У Ашота ніби камінь з серця впав. «Ні, Гагік лишився таким, як і був. Які там особисті рахунки, які там заздрощі? І лізли ж мені в голову дурниці! — подумав хлопець. — І всі інші — хороші друзі. Вони, мабуть, теж дали свою згоду. Інакше Гагік не почав би цієї розмови…»

Але, здається, найбільше зрадів Асо.

— Так, — підхопив він сором’язливо, — хіба моє діло командувати? Я теж віддаю тобі свій голос, Ашот…

Ні, товариші бажають йому тільки добра! Це зрозуміло, це видно з їхнього ставлення до нього, з їхніх поглядів…

І Ашот відчув, що в ньому прокидається ще тепліше почуття до друзів, якась нова любов до них і повага.

А коли поважаєш когось, ціниш гідність товариша, то вбачаєш у ньому рівного собі. І тут уже не може бути місця зверхності.

— Добре, — сказав нарешті Ашот. — Але який там ватажок? Будемо працювати разом, якщо…

— От-от, молодець! — зрадів Гагік, перебиваючи його. — Так і треба казати.

— Так-то так, — промовив Ашот. — Але організованість усе-таки потрібна. В армії, батько казав, коли посилають на завдання двох, одного обов’язково призначають старшим. Значить, так треба. І якщо я буду суворим, не ображайтесь… А тепер про те, що ми маємо робити. Поки що не будемо розчищати стежку. Тим більше, що серед нас є хворі… Шкода, що потік забрав найнеобхіднішу нашу зброю.

— Зброю ми можемо зробити увечері в вільний час, — запропонував Асо.

— Ідіть краще розчищати дорогу, — кволим голосом сказала раптом Шушик, — тут жити далі не можна.

Ашот допитливо глянув на Гагіка. Але той, як завжди, відбувся жартом:

— Куди мені йти? Я ж учора дав слово нагодувати Шушик супом з куріпки.

— Гагік… Я зовсім не хочу їсти, — озвалась хвора. — Мені нічого не треба… Тільки б дорогу швидше розчистити… «І справді, коли дорога буде розчищена, то й суп буде, і шашлик. Життя буде!.. Так навіщо ж, кинувши головне, займатися дурницями? Якби не цей потік, ми, мабуть, давно вже розчистили б стежку. Та й хворі теж стали на перешкоді… — думав Ашот. — Що ж, підемо до Диявольської стежки, пошукаємо там ягід і розчистимо кілька кроків, хоч би для того, щоб підбадьорити хворих…»

Своїми думками Ашот вирішив поділитися з Гагіком.

— Треба вдавати, що ми весь час працюємо на стежці, — прошепотів він йому на вухо, — а то ця дівчина зовсім втратить надію.

Гагік, здається, зрозумів товариша і голосно сказав:

— Гаразд, суп доручається Асо. Ну, Ашот, ходімо розчищати стежку!..

Дорогою хлопці ще порадились і таки справді пішли на стежку. «А чому б мені не спробувати щастя?» — подумав Асо і заходився майструвати нову пращу.

Хоч Асо був добрим стрільцем з пращі, проте жодна куріпка не захотіла спокійно сидіти на одному місці, щоб стати його жертвою. Зате Асо надибав у скелях орла з підбитим крилом. Це було справжнім щастям! До півдня переслідував хлопець птаха. Закидав його камінням, кілька разів сам падав, позбивав собі ноги, але ніяк не міг влучити в хижака. Може, Асо заважало те, що над його головою весь час кружляв ягнятник — старий орел з білою шиєю і білими волохатими «шароварами» на ногах. З різким криком шугав він над хлопцем, лякаючи його. Хто це був? Мати чи товариш пораненого? Пробираючись серед каміння, Асо весь час кликав за собою Бойнаха, розраховуючи на його допомогу. Та в бідолашного собаки вже й сил не було, а орел як на те намагався тікати в такі неприступні щілини, куди й коту важко було б пролізти. Птах інстинктивно відчував, що там його порятунок. Однак Асо не переставав переслідувати хижака.

• Предыдущая
• 43/90
• Следующая