Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/90
• Следующая

Пропозиція Гагіка сподобалась. Через якийсь час на одному з виступів скелі знову з’явились «куріпчині будиночки».

— Ну, годі. Ходім розшукаємо лисицю, — взявши свій спис, запропонував Ашот.

Хлопці спустились на терасу, всипану пір’ям куріпок, і почали шукати сліди лисиці.

— Знайшов!.. Ну й велика ж вона! — закричав Гагік, показуючи на відбитий на мокрій землі слід.

Ашот зблід, коли глянув на цей слід.

— Яка там лисиця! Це був великий звір… — прошепотів він і вигукнув: — Ану, роздуйте сильніше головешки! Кидайте каміння! Кричіть!..

Ашотова тривога не була даремною. Невідомий звір справді поснідав куріпками не так давно, десь на світанку…

Хлопці скотили в ущелину кілька великих каменів, погаласували і, коли трохи заспокоїлись, Гагік сказав:

— А може, це був вовк і ми даремно боїмося?

— Ні, не вовк, — зробив висновок «спеціаліст по вовках» Асо. — Слід вовка менший і довший.

— У вовка і передні пазури довші, — додав Ашот.

— Еге ж, у вовка пазури — довші й розкриті, а тут їх не видно, — сказав Асо і сам злякався своїх слів, ніби тільки зараз зрозумів, який жахливий звір живе поблизу їхньої печери.

— А де ж у нього пазури? — простодушно запитав Гагік.

— Склав, як складаний ніж… щоб не тупилися…

І ще довго хлопці розгублено стояли на терасі. Що робити? З чим повернутись до хворої Шушик, життя якої може згаснути, як той гніт, що поступово дотліває, коли в посудині скінчилося масло?

Про те, як смерть поволі, але неухильно наближалась до житла юних мандрівників

Шушик була майже непритомна, коли хлопці повернулись у печеру.

— Весь час скаржилась, що мерзне, — сумно повідомив Саркіс.

Ноги в дівчини були холодні. Вогонь погасав, паливо закінчувалось. Іти по нього не було ні сили, ні відваги. Хто знає, чи не чатує на них звір десь у дубняку? Та й не тільки в дубняку?.. Він може причаїтись і в кущах напроти печери.

Не було й води. Кам’яна «чашка», в якій хлопці зберігали сніг, давно стояла порожня, і наповнити її не було чим — поблизу не лишалося снігу. Звичайно, його можна було б знайти, але без вогню води не добудеш.

Довелося вийти з печери.

— Саркіс, ти подивись, щоб вогонь не згас, ми зараз повернемося, — сказав Ашот, але в його голосі не відчувалося звичайної впевненості!

З списами в руках хлопці спустилися в дубняк. Кам’яну сокиру вони не взяли з собою. — не вистачало сили нести її. На жаль, у дубняку не лишилося гілок, які можна було ламати руками, і їм довелось нарізати ножем лише тоненьких прутиків. Хлопці не стільки працювали, як відпочивали, час від часу лягаючи на м’які купи сухого листя.

От коли б можна було, забувши по все на світі, лишитись тут і поспати!..

В одному з видолинків, який щойно звільнився від снігу, Ашот знайшов кущі з сухими ягодами ожини. Він зірвав ягоди і поклав у кишеню. Гагік натрапив у листі на два жолуді: один він з’їв, а другий зберіг для Шушик. Асо обшукав кущ смородини, що звисав з скелі, але зірвав тільки чотири ягідки…

Дорогою хлопці захопили снігу і з усім цим «багажем» повернулися в печеру. Тільки надвечір їм вдалося приготувати чай, у якому плавали чотири смородинки і півжменьки ожинових ягід. Проте гаряча вода трохи оживила хвору.

— А де ж куріпки? Як стежка? Чого ви такі похмурі?.. — запитувала Шушик, і здавалось, що вона поверталася до пам’яті після важкого сну.

Ніхто не відповідав їй.

— Може, піти поглянути на сильця? — запитав Гагік.

— Чого йти?.. Певно, знову зжер, — безнадійно махнув рукою Ашот.

— Хто зжер? Що за таємниці у вас?.. — захвилювалася Шушик. — Мені холодно, Ашот…

Та хіба можна було сказати дівчині про звіра! І хлопці знову ухилились од відповіді. А Шушик лежала напівпритомна і беззвучно ворушила сухими губами. Всі мовчки думали про хвору: «Помре, якщо ми не добудемо їжі, помре».

— Гаразд, ходімо, — сказав нарешті Ашот. — Може, на наше щастя, щось потрапило в сильце.

Взявши по головешці, хлопці мовчки вийшли з печери. І Бойнах, зібравшись з силами, поплентався за ними.

— Залишайся, Бойнах-джан. Куди ти? — відставши трохи од хлопців, лагідно умовляв Асо свого чотириногого друга. Але собака не слухався і рвався вперед.

Ашот і Гагік, пройшовши кілька кроків, раптом почули, ніби в кущах щось зашаруділо. Між гілок фосфоричним блиском засяяли чиїсь очі. І саме тоді на Асо стрибнув якийсь величезний звір. Ашот тільки встиг помітити, як хворий Бойнах кинувся на несподіваного нападника, коли той ще був у повітрі, і обидві тварини скотилися косогором униз.

— Бийте! Бийте! — закричав Ашот, розмахнувшись головешкою.

Він і Гагік кинули свої гарячі головешки в невідомого звіра, той з переляку випустив Бойнаха і зник у темряві.

Все це сталося за якусь мить. Отямившись, Асо побачив Бойнаха внизу під скелею. Хлопець кинувся до свого вірного товариша:

— Ой Бойнах-джан! Ой братику мій!..

Охоплені жахом, Ашот і Гагік допомогли Асо перенести собаку в печеру і покласти на м’яку підстилку з сухого листя. З шиї Бойнаха струмувала кров.

Підхопився з постелі Саркіс:

— Що сталося?.. Що це!.. Барс?..

— Не розгляділи як слід, — похмуро відповів Ашот. — Здається, рись.

Він хотів заспокоїти і себе, й товаришів: хлопці знали, що рись хоч і належить до того ж котячого роду, що й барс, і навіть схожа на нього, проте ні силою, ні сміливістю, ні нахабством не може зрівнятися з ним.

А бідолашний Асо побивався над Бойнахом. Він одірвав шматок сорочки, спалив його і гарячим попелом присипав собаці рану. Кров перестала йти, але самовіддана тварина важко дихала. Коли б була їжа, може б, вона й вижила. А так…

— Бойнах, — лагідно покликав Асо.

Собака розплющив очі. Скільки суму й спокою було в його погляді! Здавалося, він задоволений, що вмирає!..

Паливо знов кінчилося. Хлопці тремтіли від холоду.

— Я змерзла… — час від часу подавала кволий голос Шушик. Але ніхто не наважувався вийти з печери.

У Асо голова тріщала від думок: чим допомогти своїй дорогій, як світло очей, сестрі, як врятувати життя кудлатого друга?..

Вкривши дівчину тілогрейкою, а собаку сорочкою, пастух сам загорнувся в тепле листя і тихенько плакав. Хлопці, вдаючи, що не помічають його переживань, мовчки сиділи навколо вогнища, яке ледве диміло.

Ця ніч, здається, була найважчою. Щоб вогонь не згас, Ашот згорнув жар в одну купку і присипав попелом. Ставало дедалі холодніше. Все тихіше стогнала Шушик. Ніхто з хлопців не заплющив очей цієї ночі. Тільки на світанку всіх здолала дрімота. Але це був не сон, а страшні кошмари…

Коли розвиднілося, Бойнах ніжно лизнув руку Асо, востаннє глянув на нього добрими, повними вдячності очима, і пастух побачив, як затуманюється погляд його вірного товариша.

— Бойнах-джан, братику мій дорогий!.. — заплакав хлопець.

Ашот і Гагік прокинулися і все зрозуміли… Понуру опустили вони очі у вогнище, в якому дотлівали останні жаринки. Важкі думи гнітили їх. Немає Бойнаха. А якою буде їхня доля?.. Що чекає хвору Шушик?..

Так почався двадцять другий день їхнього полону.

Про те, що лихо і вдача приходять разом

Недарма пожертвував собою Бойнах… Своєю смерті собака врятував не тільки хазяїна, а ще й чудову дівчину Шушик. Стан її здоров’я почав поліпшуватись. Цьому сприяло тепле хутро собаки, і м’ясний бульйон і всезростаюча надія на визволення з полону. Адже хлопці почували тепер себе не такими голодними, як раніше, і могли продовжувати роботу на Диявольській стежці. Просидівши два дні в печері, вони, нарешті, на» важились вийти в ущелину, захопивши з собою єдину зброю — списи. Що ж лишалося хлопцям, як не забути про все, навіть про страх смерті, і йти розчищати стежку.

• Предыдущая
• 48/90
• Следующая