Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 5

• Предыдущая
• 5/90
• Следующая

Ущелина була хорошим зимовим пасовиськом для диких кіз. Але де в цих безводних, сухих місцях могли тварини вгамувати спрагу?.. Адже сліди свідчили про те, що кіз тут буває чимало. В густій траві Ашот помітив безліч протоптаних ними стежок. Подекуди трава була дуже прим’ята. Тут тварини лежали, перетравлюючи їжу.

Коли мандрівники відпочили і трохи під’їли, Ашот підвівся.

— Ну, ходімо тепер шукати природні хліви кіз.

По дну річища, прокладеного весняними потоками, вони піднялися на скелі позаду Барсової ущелини. Підйом був важкий і забрав багато часу. Тут вони трохи перепочили і знову подерлися вгору, туди, де майже коло верхів’я скелі паралельними рядами пробігали стежки-карнизи і похмурими пащами чорніли печери.

Збуджений запахом кіз, невгомонно гавкаючи, Бойнах стрибав серед каміння.

Декілька кіз вибігли з розколини гори і помчали вище по її схилу. Попереду, вимахуючи величезними, схожими на мечі, вкладені в ножни, рогами, біг старий козел-вожак. Іноді він зупинявся і повертав голову назад ніби для того, щоб перевірити, чи йдуть за ним інші. Завмирали на мить і його товариші.

В такі хвилини вони були чудовою мішенню для мисливця. За козлами неквапливо бігли кози. Вони теж часто зупинялися, чекаючи своїх дітлахів.

Коли тварини добігли до зубчастого верхів’я гори, вожак став на одному з виступів і гордо підвів свою гарну голову. Він наче навмисне підставляв себе під кулю.

— Ах, якби в мене була рушниця! — журився Ашот.

Вихопивши у Асо палицю, Гагік грізно замахнувся нею на кіз, вигукнувши:

— Тікайте, дурні, геть! Дарую вам життя!..

Товариші засміялись, а Бойнах шалено загавкав, пориваючись слідом за козами. Та де там! Хіба їх наздоженеш!

— А ви помітили, як козли зупиняються і поглядають назад? Зрозуміли чому? — спитав Ашот.

Хлопці мовчали.

— Мабуть, відпочивають. Підйом був такий важкий, — висловила здогад Шушик.

— Ну, який це підйом для диких кіз! Захотіли б — за хвилину опинилися по той бік гори. Козли зупинялися, щоб подивитись, чи йдуть за ними їхні подруги.

— Так, так, матері козлят… — зрозумівши, підтвердила Шушик.

— А ти розумниця. Вгадала! От і скажіть, що тварини не мають серця, — тоном людини, добре обізнаної з таємницями природи, сказав Ашот.

— Не серця, — поправила його Шушик, — а інстинкту…

— Я кажу — серця, а ти можеш розуміти — інстинкт.

Плигаючи з каменя на камінь, кози рівним шнурочком бігли до скель, що оточували ущелину зі сходу. Вони то зникали в складках порізаного розколинами схилу, то майже непомітними сірими плямами мелькали на його вузеньких сірих стежках.

— Які вони гарні! Які гарні! — захоплено шепотіла Шушик, приклавши долоню дашком до лоба. Дівчина вперше бачила диких кіз і не могла заспокоїтись від чарівного видовиська. Не менше були вражені і хлопці.

Побачивши, що ніхто за ними не женеться, тварини заспокоїлись і почали мирно пощипувати траву, лиш час од часу обережно оглядаючись, чи не загрожує їм яка небезпека від цих незваних гостей. Але раптом вони чомусь зірвалися з місця і стрімголов помчали на той бік гори.

— Що їх так злякало? — здивувався Ашот.

— Бачили? Бачили? Щось руде прошмигнуло там, серед каміння! — показуючи рукою вдалину, схвильовано сказав Саркіс.

Але як хлопці не придивлялися туди, куди показував Саркіс, вони не побачили нічого, крім похмурих сірих скель.

— Саркісу вже щось ввижається, — глузливо мовив Гагік. — Це, мабуть, від надмірної хоробрості… З великими сміливцями іноді таке буває…

Проте Ашот подумав, що цього разу немає підстав глузувати з бідолахи Саркіса. Адже щось-таки змусило кіз панічно тікати, хоч в ущелині немає ні вовків, ні мисливців… І тут він знову згадав того козла, який утік з його шапкою. «Здається, не ми його налякали, а щось інше…»

Та незабаром тривога юних мандрівників уляглась.

— Ну, ходімо далі, може, знайдемо щось цікаве в цій ущелині, — запропонував Ашот і повів товаришів вузенькою стежкою вперед, до верхніх скель.

Хлопці йшли мовчки, обливаючись потом і згадуючи граціозних тварин, що швидко зникли з їхніх очей.

Гагік, важко дихаючи, зупинився і долонею витер мокре чоло.

— Погодься, друже, що спускатися набагато легше, ніж лізти вгору, — звернувся він до Ашота цілком серйозно.

— Е-ех, ти!.. А хто це недавно так бундючився та глузував з Саркіса? — посміхнувся Ашот. — Ну, йди, йди, не нявчи!.. — Але, глянувши на сонце, він вирішив, що час повертатись. — Гаразд, уже починає вечоріти. Ходімо вниз!..

Скоро Гагіку довелось переконатися, що в цих скелястих місцях спускатися майже так само важко, як і підніматись, його худенькі ноги боліли, а підошви просто горіли.

Під рудими скелями чорніла якась широка дірка. Юні мандрівники вирішили тут відпочити. Це був вхід до глибокої темної печери. З неї, мабуть, колись витікала вода і пробила тут щось схоже на річище з гладенько обточеним камінням.

— Тут, мабуть, щовесни б’є джерело, — зауважив Гагік.

— Нічого собі джерело! Поглянь, яке широке річище, — задумливо сказав Ашот, входячи в печеру. — Прямо як річка…

Долівка в печері теж була розрита водою і одшліфована, як на морському березі. «Невже й це вода зробила? — подумав він. — Скільки ж її витікало звідси, що з’явилася яма завширшки два кроки?»

— Нічого не розумію, — похитав головою хлопець.

Непомітна усмішка майнула в Саркіса на губах.

Вона, здавалось, говорила: «Ех ти! А ще вважаєш себе досвідченим натуралістом! Ану спробуй пояснити!»

— Гадюка, гадюка! — з жахом вигукнула Шушик.

І справді, зачепившись хвостом за кущ, який стирчав у скелі над входом до печери, звисала сіра, з коротким тілом і плескатою головою, страшна гадюка — гюрза.

Вони, жителі Араратської долини, добре знали, що гюрза — найнебезпечніша з місцевих гадюк. Щороку кілька тварин гинуло в селі від отруйних укусів цього огидного плазуна. Зрозумілими були через те жах і ненависть, що охопили хлопців у цю мить.

Шпурляючи каміння, вони скинули гадюку з скелі і тут же добили її. Ашот заходився здирати з гадюки шкіру, пояснюючи друзям:

— Погляньте, у неї навіть очі прикриті шкірою. Ось чому гадюки погано бачать.

— Як? Хіба у них немає повік? Хіба вони не кліпають? — здивувалася Шушик.

— Ні, не кліпають. Тому й погляд у них такий холодний, неприємний. От добре, що ми знайшли гюрзу. Подаруємо шкіру шкільному музею… Ой, що це таке? — І Ашот підняв із стежки кілька кісток. Оглянув їх і вирішив, що це кістки дикої кози. Тоді він швидко викинув їх і пішов уперед. «Кажуть, що тут не буває вовків. А це ж, мабуть, вовки козу розідрали!» — подумала Шушик.

— Стривай, Ашот, — гукнула дівчина. — Тут, певно, бувають вовки.

Хлопець несподівано зашарівся, але взяв себе в руки:

— Ти що, думаєш — орел не нападає на козенят?

Самовпевнений тон товариша не сподобався Саркісу. «Ніколи й не спитає, як вважають товариші! — подумав він. — Думає, що все знає і абсолютно правильно пояснює». Саркісу страшенно захотілося, щоб його «суперник» хоч раз та помилився на очах у товаришів. Повернувшись, він схопив кілька кісток і роги, що лежали на стежці, і в’їдливо запитав:

— На таку тварину, по-твоєму, може напасти орел?

То, безумовно, були кістки великого козла. Це зрозуміли всі. Ашот знітився. Йому нічого було відповісти, хоч і дуже хотілося заперечити. Хлопець вирішив мовчати.

— Здох, мабуть, — байдуже буркнув він.

Але Саркіс мовчки показав товаришам сліди зубів на одній з кісток. Це викликало невиразну тривогу в Шушик і Гагіка. Тільки Асо був спокійний. «Виходить, тут, в ущелині, є якийсь звір?..» — подумав кожен з присутніх, не наважуючись, проте, висловити вголос свій здогад.

• Предыдущая
• 5/90
• Следующая