Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 13

• Предыдущая
• 13/117
• Следующая

Скривившись від болю і ледь повертаючи голову, Булась розглянувся навкруги: поруч з ним лежав акуратно складений парашут, а трохи далі, на розстеленому на молодій траві плащ-наметі, – все його майно: пістолети, гранати, годинник, компас…

– У вас має бути рація, капітане…

– Авжеж, – відповів той і, щоб приховати своє здивування, уїдливо додав: – Хочете повідомити моє чи своє начальство про прибуття?

– Ваше, – цілком серйозно сказав Булась. – Прошу, з'єднайте мене з полковником Василенком.

Капітан уважно подивився на Булася, але, продовжуючи гру, все ж відповів, тільки вже без іронії:

– Не знаю такого… А про мене, щоб з вами познайомитися, досить буде і майора…

– Мені необхідно терміново з'єднатися з Олексієм Петровичем Василенком – полковником держбезпеки… – Булась обережно покрутив головою.

Молодий офіцер простягнув йому руку, допомагаючи стати на ноги:

– Здорово вас гахнуло… Не треба нікуди дзвонити. Полковник за півгодини буде… Він уже знає про вас.

Хатка стояла на околиці лісу, немов на хвильку відбігла від зграйки таких самих, як і вона, подружок, що тісним колом оточили старий занедбаний цвинтар. Полковник Василенко, одягнений у потертий сірий костюмчик, в якому він був більше схожий на бухгалтера якоїсь районної організації, ніж на співробітника органів держбезпеки, сидів за грубо збитим столом, поклавши важкі руки на його вискоблену до білого поверхню.

Проти нього, спиною до тьмяного віконця, розташувався Булась. Він час від часу прикладав долоню до потилиці, ніби намагався погамувати в такий спосіб біль. Грюкнули двері, і до хати зайшов той самий молоденький солдатик, що чатував біля нього в лісі, з відерцем колодязної води. Мовчки поставив відро біля столу, змочив кінець вишитого рушника і так само мовчки простягнув його Буласю. Той із жалем подивився на рушник, знову намацав гулю, яка стала ще більшою, і заперечливо похитав головою.

– Чому? – здивувався Василенко. – Адже болить…

– Не можна, Олексію Петровичу, – проказав Булась, – повинен для реабілітації продемонструвати гулю як речовий доказ.

Полковник засміявся, а потім все-таки сказав:

– А якщо, Ярославе Івановичу, зробити так: Утяя і Німого візьмемо у схроні, а вас покажемо їм уже потім, ніби схопили по дорозі?

– Гадаю, що їх нічим не треба насторожувати. Хто зна, як закінчиться операція і як вони поводитимуть себе далі. А дати їм хоча б маленьку підставу для підозри, мабуть, не входить у наші плани. Я наполягаю на тому, щоб операція проходила без будь-яких відхилень. Навіть заради мене. Крім того, моя відсутність примусить їх таки прийти до місця збору, адже за інструкцією вони зобов'язані чекати мене саме там. Отже, все, що робиться, – на краще, Олексію Петровичу! – Булась посміхнувся і одразу ж скривився: – Ох і болить, клята!

Василенко у задумі провів долонею по столу, ніби розправляв неіснуючу скатертину.

– На скільки вони випередили вас, кажете?

– Вони вже йдуть години чотири – чотири з половиною, а що?

– Значить, вони встигли відійти від місця висадки кілометрів на двадцять п'ять – тридцять…

– Приблизно.

– Ви мали пересуватися і вдень?

– Ні в якому разі! Тільки вночі. Вдень повинні були відпочивати, спати, а потім уже йти далі.

– Стежку вони знають добре?

– Я б не сказав, Олексію Петровичу, хоча у вмінні орієнтуватися їм не відмовиш. Особливо Німому. Єдине, що зі мною вони б не йшли так обережно і не втрачали часу на розшуки орієнтирів, адже я повинен був стати їх провідником… А так їх пересування, звичайно ж, буде повільнішим.

– Отже, Ярославе Івановичу, при бажанні ви змогли б, не викликаючи підозри, наздогнати їх?

– Якщо пояснити своє пересування вдень необхідністю якнайшвидше залишити район висадки і добрим знанням місцевості… – розмірковував Булась, – то звичайно.

– А про приблизне місце їх привалу ви теж, мабуть, знаєте? Адже сови вдень не літають… Зможете їх розшукати?

– Повинен! – рішуче сказав Булась.

– Ну що ж, тоді не будемо гаяти час. – Василенко підвівся і, поклавши руку на плече свого співрозмовника, співчутливо запитав: – Дуже болить голова?

– Не хвилюйтеся, Олексію Петровичу, до весілля заживе! – посміхнувся Булась і собі піднявся з лави. – Пора… Ось тільки поп'ю. – І він жадібно припав запеченими губами до відра. Потім змочив лоб та щоки і, не витираючись, попрямував до виходу. – То я пішов… – Уже од дверей обернувся до Василенка.

– Ні пуху!… – відповів полковник і потім довго дивився йому услід, думаючи про те, скільки довелося пережити цій людині і скільки таких, як Булась, ще знаходяться під впливом націоналістичної брехні. І про те, скільки сил треба було докласти йому, Василенку, та його товаришам, щоб-усі обдурені прозріли, а всі вороги зникли з лиця рідної землі…

* * *

Андрій прокинувся першим. Сів, покрутив головою, відганяючи сон, витяг з білявого пасма стеблинку і тільки після цього роззирнувся навкруги.

Сутеніло. Андрій поплямкав губами, згадав, що по дну виярка має протікати струмочок, і одразу ж почув його тихий легіт. Він обережно висунув носа із сховку, що його утворила весняна повінь, підмивши круті береги, а розрослі віти шелюжиння завісили його зверху.

Всюди було спокійно, і Андрій, позіхаючи та розтираючи закляклу руку, на якій незручно спав, обережно спустився до води. Умився, довго пив і тільки після цього повернувся до схову, де ще сопів Утяй.

– Га? Що? – Романівський здригнувся від легкого Андрієвого дотику.

– Вже смеркає, друже Утяй! Час збиратися… – ввічливо сказав хлопчина.

– А-а-ах… так-так, я зараз, – позіхнув той і сторожко прислухався – Ти вже виходив?… Все спокійно?

– О'кей, пане начальнику! Давайте краще вечеряти.

– Давай, тільки вогню не запалюй…

– Боронь боже! – Андрій, пустуючи, кумедно перехрестився. – Не маленькі, знаємо, що й до чого.

– Ну-ну, – пробурчав Утяй, – як для Німого, то надто багато базікаєш…

Вони неквапно поїли, чекаючи, коли сутінки загустішають настільки, щоб можна було, не дуже криючись, просуватися далі. Потім навпомацки зібралися і вилізли із виярка.

Місяць ще не зійшов, і над їхніми головами яскраво сяяли міріади зірок, переливаючись і підморгуючи. В лісі ж було темно, хоч в око стрель.

– Як там нам далі йти? – чомусь пошепки сказав Утяй, хоч навкруги не було ні душі.

– Звідси точно на схід до хутора, а там… – скоромовкою почав було Андрій.

– Стривай! – перебив його Утяй. – Ти чув щось?

– Ні… а що там?

– Слухай! – Романівський застережно підняв палець.

До Андрієвого слуху долетів далекий, але виразний совиний згук. Один… другий… третій!

– Це Булась! – Андрій схопив Утяя за рукав куртки. – Я відповім!

– Тихо, навіжений! Зачекаємо…

Припавши до землі, вони завмерли. За кілька хвилин уже трохи ближче знову почулося: «Гу-у… гу-у… гу-у…»

– Для сови ще рано, а для Булася…

– А якщо з ним щось трапилось? – загарячкував Андрій.

– Все може бути… – протягнув Утяй. «Гу-у… гу-у…» – почулося вже зовсім близько. Романівський штовхнув Андрія в бік:

– Давай!

… Булась, важко дихаючи, опустився на траву поруч з ними.

– Ух, нарешті я знайшов вас! Уже дві години блукаю, шукаючи, усі нори обнишпорив… А кричати раніше не наважувався…

– Як, друже Булась, ви пересувалися серед ясного дня? – У голосі Утяя задзвенів метал. – Ви що, захотіли виказати всіх нас? Що з вами сталося, чому не відповіли після приземлення?

Булась намацав у темряві руку Утяя і приклав до голови.

– Н-да-а…

– Я лежав непритомний майже до світанку. Не залишатися ж було біля парашута! Довелося мерщій тікати з того району, – пояснював Булась, вмощуючись на траві, немов на тахті у себе вдома. – Стомився… Хвилин п'ятнадцять перепочину, – і підемо…

– Десять! – суворо наказав Утяй. – Скоро місяць зійде.

• Предыдущая
• 13/117
• Следующая