Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 25
- Предыдущая
- 25/117
- Следующая
– І досі не «можу заспокоїтись, що випустив цього ката – Боруша. Пам'ятаєш? Він разом з сином Леся втік тоді з Чорного лісу. Хлопчика теж звали Андрієм… За нашими даними, Семен Чорнобай виринув потім у Мюнхені і невдовзі знову зник… А про племінника і зовсім нічого невідомо, – зітхнув Василенко.
– Стривай, адже Чорнобай жива!…
– Так, ледь виходили її тоді. Сім ножових ран це не жарти.
– А де вона зараз?
– Живе, мабуть, і досі у своєму селі. Гадаєш…
– Неодмінно треба знайти її і привезти до Києва, і якнайшвидше! Мати є мати.
– Слухаю, товаришу генерал!
– От і добре. Олексію, розпорядись і йди відпочивати, Думаю, тепер заснеш одразу…
* * *
Сонце вже хилилося за полудень, спека, настоюючись, тисла на серце. Василенко розстебнув комірець легкої сорочки, потер спітнілу шию.
– Ну й жарота, – звернувся він до Андрія, який, зїщулившись і час від часу здригаючись, немов від холоду, сидів навпроти. На його їдоках і підборідді виросла солом'яна щетина, і вигляд він мав досить жалюгідний.
– Така спека, – вів далі полковник, – а тебе трусить… Чому не поголився?
Андрій провів рукою по обличчю і знизав плечима.
– Дарма, – сказав Василенко. – йди і дай собі лад, тобі це знадобиться. – І натиснув на кнопку дзвінка.
Андрій здивовано глянув на літнього чоловіка, що аж ніяк не був схожий на тих звірів-чекістів, про яких так багато говорили його шефи. Перед ним сиділа вкрай стомлена і змучена спекою людина з мудрими і лагідними очима. Андрій піднявся і поволі вийшов з кімнати.
Василенко ні на мить не припускався думки, що Андрієва німота справжня, його впевненість базувалася не тільки на власному враженні, а й на висновку лікарського консиліуму. Німий повинен говорити! І полковник наполегливо вишукував засоби, які б примусили Андрія припинити безглуздий опір.
Сьогодні мала відбутися ще одна спроба, на думку Василенка, – вирішальна.
Зачекавши трохи, полковник знову подзвонив і запитав:
– Марія Іванівна Чорнобай уже тут?
– Так точно, товаришу полковник! – відповідав ад'ютант.
– Запросіть її!
До кабінету зайшла невисока, сухенька жінка похилого віку. Мабуть, у молодості була дуже красивою, бо ще й досі на, блідому обличчі горіли чорні очі, а голову відтягувала сива коса, що великим вузлом лежала на потилиці. Жінка вклонилася ще з порога, на плечі впала біла хустинка, кінчиком її витерла спітніле чоло.
– Добридень, товаришу, – сказала співуче.
– І вам доброго здоров'ячка, Маріє Іванівно. Прошу! – Василенко вказав на стілець біля столу.
Марія Чорнобай сіла на краєчок і уважно глянула о очі полковнику.
– Здається мені, добродію, що я вже вас десь бачила…
Василенко посміхнувся і сказав:
– Так-так, Маріє Іванівно, ви не помиляєтесь. А було це вже давненько. Чорний ліс пам'ятаєте?
Жінка пильніше придивилася до Василенка, і очі її сповнилися сльозами.
– Йой, леле! Та це ж ви і є той самий поважний чоловік, що знайшов мене напівмертвою… А потім приходили до лікарні, провідували… А я, дурепа, і не пізнала свого рятівника!
– Нема нічого дивного, дорога, стільки років спливло. Як живете тепер, як здоров'я?
– Спасибі, слава богу… – Жінка розправила сухими руками спідницю на колінах. – Живу добре. Хатку нову поставила, корівка є, кури, качки. У колгоспі нашому трудодні добрі. Всього доста. Та й чи багато мені самій треба? Іноді, правда, серце так зайдеться болем від туги… Хоч би хто був поруч, а то все одна й одна…
Василенко співчутливо похитав головою, а потім сказав:
– Ви не ображайтеся, що відірвали вас від роботи у таку гарячу пору… Але є у нас одна важлива справа до вас. – І він подав Марії фото Андрія. – Подивіться, будь ласка, чи не впізнаєте?
Жінка взяла до рук фото, довго мовчки вдивлялася в обличчя, а потім зітхнула:
– На чоловіка мого замолоду дуже схожий. Але не він…
– Ні, Маріє Іванівно, це не ваш чоловік. Фото зроблене кілька днів тому, а звуть цю людину Андрієм.
Вона здригнулася, ще раз глянула на фото і прошепотіла побілілими губами:
– Не може бути… Так, значить, він живий!… Не може цього бути… – заплакала жінка, схлипуючи і витираючи кінцем хустки сповнені болю очі.
– Заспокойтеся, прошу вас. Не треба так нервувати. – Василенко подав їй склянку води. – Я розумію, така несподіванка, але спробуйте опанувати себе і допоможіть нам, – сказав він упевнено і твердо. Василенко знав, що тільки цей діловий і суворий тон зможе заспокоїти її, і продовжував – Ми влаштуємо вам зустріч з цією людиною, і якщо це ваш син, то горе може обернутися для вас радістю. Розкажете йому і про себе, і про загибель чоловіка. Якщо ж це не ваш Андрій…
Марія, все менше схлипуючи, уважно слухала Василенка.
– Так-так, добродію… Звичайно… – ствердно хитала вона головою. – Я все зроблю… Дай вам боже здоров'я!…
– От і добре, Маріє Іванівно. А тепер заспокойтеся, наберіться мужності. Зараз він прийде. – Василенко вийшов з кабінету і наказав привести Чорнобая.
Андрій увійшов до приймальні виголений, у почищеній одежі, зачесаний. Тільки зараз Василенко з подивом побачив, що перед ним зовсім молодий хлопчина. Німий зупинився перед полковником, думаючи, що той почне допитувати саме тут. Але Василенко замахав рукою і сказав, хитро мружачи очі:
– Іди, іди, хлопче, до кабінету.
Андрій байдуже глянув на полковника і слухняно попрямував до дверей.
Назустріч йому підвелася сухенька літня жінка, якусь мить мовчала, а потім простягла вперед руки і прошепотіла:
– Андрійку… Андрієчку…
– Мамо! – скрикнув Андрій і впав на коліна.
Марія цілувала його біляву голову, мокрі очі, пестила дужі плечі і руки. Марія плакала за сином, якого після стількох років розлуки повернула їй доля, і за чоловіком, якого земля вже не поверне ніколи. Відривала Андрієву голову од зсохлих грудей, дивилась на його губи, затуманені сльозами очі, на пам'ятну запечену родимку біля рожевого вуха і все шепотіла:
– Мій… мій сину… – мій…
А сам Андрій, схлипуючи і тулячись до її грудей, як і багато років тому, коли малим плакав від образи й болю, крізь сльози дивився на неї і не бачив на її обличчі печаті часу. Мати стояла перед ним така ж вродлива, як і колись. Андрій дивився на неї очима пам'яті і плакав, захлинаючись, вдихаючи на повні груди неповторний материн запах.
Їх провели у приміщення для побачень, і вони цілий день були разом. Часом Андрій навмисне заплющував очі, потім широко розкривав їх і знову бачив перед собою матір. Він слухав її, говорив сам. А коли нарешті пішов до камери, весь час схлипував уві сні, кликав її.
Вранці ж, тільки-но розпочався робочий день, Андрій попросився передати «пану начальнику» Василенку, що пін хоче говорити з ним.
– Я розповім усе… Все, що знаю.
Полковник дивився на його змарніле, сухе обличчя, на рішучий погляд величезних темних очей, на буйну чуприну, яку хлопець від хвилювання куйовдив п'ятірнею, дивився і думав: «Такий не може бути запроданцем. Органічно не придатний для цього… як і його батько!»
– Спочатку ми з дядьком Семеном, – глухим голосом став розповідати Андрій Чорнобай, – довго відсиджувались у схроні в самій гущавині Чорного лісу. Дядько говорив тоді з гордістю, що тільки він і знає про цю схованку, бо сам же й викопав її, і що жоден собака не знайде нас там. Тоді він і сказав мені, що матір зарізали Совєти, а батько як герой поліг у сутичці з ними. Я й справді чув навкруг стрілянину, але, очманілий від сну й жаху, нічого не зрозумів. А дядько схопив мене за плечі і, підштовхуючи в спину, гнав усе далі й далі. Хоча, як я зараз пригадую, стрілянини за нами більше не було.
Потім дядько сказав, що нас шукають і якщо я не хочу висіти догори ногами, як син зрадника, то треба тікати за кордон. Там нас і цінуватимуть, і гроші великі сплачуватимуть, і будемо ми жити як люди. Правда, за що платитимуть, він так і не сказав, та я й не запитував, бо дуже сумував за батьками, плакав так, що аж набрид дядькові своїм скиглінням. Він навіть сказав, що даремно взяв мене з собою і що краще було б залишити мене біля отих трупів. Я злякався, що залишусь зовсім один у глухому лісі, і вже не плакав при ньому. Ще за кілька днів ми вийшли із схрону і пішли, ховаючись від людей, до кордону.
- Предыдущая
- 25/117
- Следующая
