Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 3

• Предыдущая
• 3/117
• Следующая

– Алібі! – перебив його Микитенко. – Але ж мало що може статися… Ми повинні знайти спосіб, який виключав би будь-які «мало що». Я, наприклад, вважаю: якщо Ірина Олександрівна полетить літаком, це звільнить її від багатьох дорожніх ускладнень і до того ж ніяк не відіб'ється на легенді. Згадай про шлях, яким вона їхатиме: партизанська Білорусія, Польща, Німеччина, де перший-ліпший солдафон може викинути її з поїзда… Зрозумій, Олексію, у мирний час твоя пропозиція була б бездоганною, а зараз… Уяви собі: перейти лінію фронту, дістатись до окупованого Києва тільки для того, щоб стати перед очі військового коменданта – чи не забагато ризику? Та ще й невідомо, чи дасть їй Ебергард дозвіл на виїзд! А літаком вона дістанеться якнайближче до місця, звідки можна буде вже легально виїхати до батька.

Ірина під час таких суперечок сиділа мовчки, тільки переводила погляд з одного на другого. Вона не втручалася, бо розуміла: вони досвідченіші за неї і кожен з них зацікавлений в успішному проведенні операції. Знала Ірина і те, що коли один з них доведе свою правоту, другий обов'язково погодиться з доказами свого опонента, як це бувало вже не раз.

Між тим Віталій Романович продовжував:

– Гадаю, дозвіл можна буде дістати більш раціональним і безпечним шляхом. Для цього досить використати можливості, що їх має у Києві група Кудрі. Хлопці й дозвіл дістануть, і навіть зареєструють його у канцелярії Ебергарда.

– Але не забувай, що у дозволі Ебергарда повинна стояти дата виїзду, яка буде зафіксована у канцелярських документах. Тобто Ірина повинна буде точно дотримуватись графіка подорожі, визначеного, на жаль, не нами.

– Тим більша необхідність летіти! Адже поки цей дозвіл дійде врешті до нас, Ірина згідно з його датою повинна буде вже під'їжджати до місця…

Міст для Гражини

Ірина розплющила очі і одразу заплющила їх від сліпучого білого світла, що на мить вдарило в лице. Все зрозуміло! Літак, наближаючись до місця висадки пасажирки, знизився, його засікли по гуркоту моторів. Тепер по небу нишпорили леза прожекторів.

Треба швидше стрибати, поки ці гігантські стовпи світла не схрестилися на літаку!

Схопилася з місця, ось і викидний люк. Біля нього метушиться молодий пілот. Останній дотик дружньої руки – і Ірина летить у безодню. «Одна, дві, три…» – лічить вона секунди затяжного стрибка, а здається, що тягнуться ці секунди неймовірно довго.

І раптом наче могутня рука підкинула її тіло вгору і вбік, почувся сильний вибух, повітряний потік відносив її від палаючого літака, що швидко падав донизу.

… Ранок тільки народжувався, і у ріденькому ліску було тихо-тихо, як буває перед сходом сонця. Небо чисте – ані хмаринки! Перше, що побачила Ірина, було саме воно, таке безневинне, лагідне… Де вона, що з нею? Облизала спечені губи. Пити…

До неї потроху поверталися сили. Ірина згадала і чорне тло бездонного неба, і сміливі очі молодого пілота, якого вперше побачила на партизанському аеродромі, і той жахливий спалах літака. Мабуть, в останню мить, перед тим як втратити свідомість, вона встигла смикнути кільце парашута.

Ірина сперлася на лікоть і огледілась. Лісок виповнився пташиним гамором, на верхівках дерев заграли перші промені сонця. Вона підвелася, тримаючись за стовбур дерева. Руки цілі, ноги теж. Мабуть, контузило під час вибуху літака… Згадавши про політ, подумала: «Ось тобі й хороше, лагідне небо!…»

Сонце стояло в зеніті. При кожному кроці босі ноги обпікав асфальт – Ірина так і не знайшла другого черевика, який загубився під час приземлення. У благенькій сукенці вона прямувала шляхом, що вів казна-куди. І жодного тобі покажчика! А кажуть, що німці – акуратний народ…

Ірина йшла нешироким розміреним кроком, намагаючись не дивитися прямо перед собою: так менше паморочилося в голові. Обабіч шляху росли кленові деревця. Вона з насолодою входила в їх тінь, але не дозволяла собі й на мить притишити ходу, щоб відпочити під шелесткими вітами.

«Звичайно ж, німці на всяк випадок прочешуть місцевість, шукатимуть парашутистів, можливо, знайдуть парашут, почнуть шукати і мене… А може, вже шукають?»- думала Ірина.

– Агов, голубонько! Куди прошкуєте? – почувся насмішкуватий голос звідкілясь згори.

Від несподіванки Ірина здригнулася. «Ет, роззява! Зовсім розум загубила… Але запитання – по-словацьки. Це вже легше…» – І вона скоса зиркнула через плече.

У ніс вдарив гіркувато-свіжий дух сіна, що височіло на возі. Віз поволі тягла стара конячина, обережно ступаючи по м'якому від спеки асфальту. На сіні, широко розставивши ноги, сидів парубок. Від його вільної пози, білозубої посмішки на довгастому засмаглому обличчі, притіненому насунутим по самі брови картузиком, а найбільше від дужих рук, що злегка перебирали віжки, віяло таким спокоєм, доброзичливістю, що Ірина мимоволі посміхнулася у відповідь.

Але, певно, її вимушена посмішка викликала у хлопця жалість. Він зіскочив з «трону» й дістав з-під купи сіна фляжку.

– На пий!

Терпке, прохолодне вино життєдайною хвилею розлилося всередині. Зробивши кілька великих ковтків, Ірина відірвалася від фляжки і полегшено зітхнула.

– Добре вино… Домашнє?

– Так. Сам чавив ще до приходу фріців… Мати зберегла – сховала у землі чималий жбан. Пий іще!

– Ні, досить. Ще сп'янію… – Ірина розсміялася і простягла фляжку хлопцеві. – Як тебе звуть?

– Іржі. А тебе?

– Магда.

– Магда? – перепитав він. – Чудове ім'я. – І знову посміхнувся своєю білозубою посмішкою.

Коли б Ірина могла попросити в цього симпатичного хлопця допомоги! Та хто зна, що криється за тою посмішкою і зацікавленим поглядом, що його – це вона бачила з-під напівприкритих він – раз по раз кидав на неї хлопець. І чи не робить вона помилки, їдучи з ним оце зараз невідомо куди? Хоч би обмовився.

Але хлопець, чим більше Ірина придивлялася до нього, тим більше подобався їй. За час роботи в розвідці у неї виробилося майже безпомилкове відчуття партнера, на якого можна було б розраховувати в разі потреби. Іржі викликав у неї довіру й симпатію. Подобалося їй і те, що він нічого не розпитував, не виявляв набридливої зацікавленості. «Стриманий», – з повагою подумала Ірина.

Так мовчки вони проїхали тим безлюдним шосе кілька кілометрів…

– Ти не спиш? – Голос Іржі повернув Ірину з напівзабуття.

– Вже ні, – озвалася вона і почала закручувати важку косу.

Іржі обвів її струнку постать критичним поглядом і зняв з шиї квітчасту хустку.

– Зараз за поворотом, біля мосту, – пост фріців. Запам'ятай: ти – моя старша сестра. Ми веземо свіже гірське сіно для улюбленого рисака обера – начальника місцевого гарнізону, його кінь тільки цим сіном і живе. А я, як бачиш, доставляю його у містечко…

«Хоч би сказав у яке!» – подумала Ірина.

– У мене є перепустка, – продовжував Іржі. – А ти, поки я розводитиму теревені з вартовим візьмеш Квітку за віжки і потихеньку підеш через міст. І замотай оце. – Хлопець окреслив пальцем своє обличчя. – 3 такою виставкою гірськими дорогами без документів не ходять…

«Ось тобі й маєш! – здивувалася Ірина. – «Симпатичний хлопець». Не такий уже він і простий…»

А тим часом конячина, здолавши крутий підйом, завернула за скелю, й Ірина побачила, що шлях, яким вони оце плентаються, стрімко збігає до легкого мосту, що ажурним плетивом навис над грайливою гірською річечкою. На протилежному березі у розлогій долині ледь мріють у рожево-зеленій імлі гостроверхі будівлі невеличкого міста, як здалося Ірині, охайного і затишного.

Схилами гір збігають розмережані на нерівні клапті виноградники.

– Ой яка краса! – сплеснула долонями Ірина.

– Наш Склабін, – широко повів правицею Іржі, наче показуючи свої володіння. – Подобається?

Він був від душі задоволений тим враженням, яке справив на Ірину цей, на перший погляд, мирний куточок його землі.

– Зараз будь обережна: фріци вже помітили нас…

Візок з розгону вкотився на міст.

• Предыдущая
• 3/117
• Следующая