Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 31
- Предыдущая
- 31/117
- Следующая
Бень байдуже поглядав у вікно і мляво запитував, не дивлячись на Богуна. Але по тому, як він, стежив, щоб попіл з цигарки потрапляв саме в попільничку, Богун розумів, що керівник служби безпеки зібраний і зосереджений і що його байдужість – удавана. Бень ліниво ворухнув ногою, засунув гостроносого модного черевика під канапу. «Напевне, включив магнітофон…» – подумав Богун. І справді, затамувавши дихання, він почув (чи то йому здалося) ледь чутне шипіння.
– Який надрайон очолюєте? – запитав Бень.
Те, що він знав уже все можливе про Богуна, Сергій. Чигрин, звичайно, усвідомлював. Тому офіційний початок розмови дещо роздратував Чигрина. Аяе він поки що спокійно відповів:
– Очолюю Яворівський надрайонний провід з районами Судово-Вишнянським, Яворівським, Мостиським, Краковецьким, Немирівським і Нижанковицьким.
Бень недбало розкрив карту, що лежала на столі, посунув її до Богуна.
– Покажіть.
Богун показав, хоча Бень навіть не глянув на карту. Про себе Сергій відзначив, що карта була стара, видана ще у довоєнній Польщі, без розподілу на нинішні райони і без лінії кордону.
– Кордон? – наче відповідаючи на його думки, запитав Бень.
Богун провів пальцем по цупкому паперу звивисту лінію. Референт цього разу повернув голову, простежив за рукою Богуна.
– Як охороняється? Де застави? Скільки війська на них? – продовжував питати Бень.
– Не можу докладно сказати, друже референт, – по паузі повільно відповів Богун, дивлячись просто в очі Беню. – Нам у прикордонні села доступу майже нема – надто небезпечно.
Протягом секунди вони дивились один на одного. Богун міг, звичайно, чимало розповісти про систему охорони кордону, про застави. І це, можливо, сподобалося б референтові. Але в якусь мить Богун збагнув, що надмірна поінформованість може викликати у Беня підозру. З іншого боку, хто його зна, що саме відомо про все це іноземній розвідці? Навіщо їм справді давати цінну інформацію? Нехай Бень думає про нього, як про хороброго, але не дуже обізнаного бойовика. Очі Беня були холодні і недовірливі. Він випростав ноги, нахилився до Богуна.
– Де переходили кордон? Який він?
Чигрин спокійно показав пальцем місце, глянув у вікно.
– Гори, ліс…
– У надрайоні є аеродроми?
– Ні, немає, – заперечливо похитав головою Богун.
– А в Городку? – швидко запитав Бень.
– Там, здається, є, але то вже не мій терен, – так само швидко одказав Богун.
Далі Бень почав запитувати дедалі жвавіше. І Богун намагався відповідати негайно і коротко.
– Чи є в надрайоні фабрики і заводи?
– Ні, немає.
– Який транспорт?
– Тільки залізниця Львів – Перемишль.
– Табір для в'язнів є?
– Ні.
– Реактивні літаки літають?
– Так, звичайно.
– У які години?
– Не звертав уваги.
– Даремно. Це дуже цікавить нас і наших друзів.
– Друзів?
– Так, друзів. Вони не залишили нас у біді, і ми зобов'язані їм допомагати. Ясно?
– Так, друже референт.
– У надрайоні працює геологічна розвідка?
– Так, шукають газ.
– Становище колгоспів?
Чигрин усвідомлював, що ця злива запитань – тільки розвідка. Бень потім знову повернеться до них, вимагатиме більш докладних відомостей. А зараз він тільки запам'ятовує відповіді Богуна, щоб потім, при повторенні запитань, знайти якусь невідповідність і розбіжність.
– Становище колгоспів? – перепитав Богун. – Дещо краще.
– Які акції підпілля проти колгоспів?
– Хліб тепер не палимо, тракторів і машин не нищимо.
– Отже, нова тактика?
– Так.
– Розкажіть свою біографію.
Богун помовчав, зібрався з думками, потім неквапно почав розповідати свою легенду.
– Прошу. Звати мене Володимиром, прізвище – Коровець. Народився у 1923 році в селі Густятичі, Новострелищанського району, Дрогобицької області. За фахом – учитель. Рідню всю виселили до Сибіру, десь зостався брат, але не знаю, де саме…
– Досить, – одрізав Бень. – Так скільки аеродромів у надрайоні?
– Я ж говорив – жодного.
– А що шукають геологи?
– Газ.
– Знайшли?
– Так.
– Коли переходили кордон?
Починалося друге коло запитань. Богун вже не приховував свого роздратування, даючи зрозуміти Беневі, що той має справу все-таки не з рядовим бойовиком. У надвечірній тиші здаля долинав дівочий сміх, потім зазвучала простенька, але весела пісенька. А в цій кімнаті точилася розмова, де за кожним словом, поглядом, інтонацією, паузою чатувала смерть. Чигрин, відповідаючи на запитання, бачив, що Бень ще не довіряє йому, хоча помилок за собою Сергій не помічав. Характер Беня був йому відомий, і підозрілість референта, по суті, ще нічого не означала. Хіба тільки те, що процес завоювання довіри у цього маститого шпигуна дещо затягнеться.
Богун водночас не міг не відзначити і деяких позитивних аспектів розмови. Бень уже кілька разів натякав про наявність зв'язку між ватажками націоналістів та іноземною розвідкою, досить прозоро вимагав більш докладної інформації про прикордонні райони. Це вже було якимсь проявом довіри, яка починала зароджуватись у референта.
Розпитуючи про бойовиків Богуна, він особливо цікавився їх зв'язками ще за часів війни з гітлерівцями. Богун зрештою збагнув, чому це цікавить Беня: він з'ясовує можливість співробітництва націоналістів із західнонімецькою розвідкою Гелена, яка останнім часом все більше цікавилася зверхником та його оточенням. «Он воно що! – подумав Богун. – Фронт проти нас тримають єдиний, генерала Гелена підгодовують разом, а ділитися інформацією не бажають… Ось звідки ця зацікавленість симпатіями бойовиків!»
Що_ж, на цьому варто буде зіграти. І Богун охоче почав розповідати про «подвиги» своїх бойовиків у Львові і навколишніх районах за часів гітлерівської окупації. Це мало набити ціну підпіллю в очах іноземних шефів контррозвідки і водночас примусити їх розщедритися, щоб заохотити ці «кадри» працювати на себе зараз.
Чигрин зовні нічим не видавав себе, але у душі підсміювався: «Я вже міркую, як справжній надрайонний провідник, хитрую і шукаю вигоди у хазяїв. Що ж, з вовками жити…» А Бень залишився незадоволений. Гість, на жаль, виявився тим, за кого себе видавав.
І все ж він ще не зовсім повірив Богунові. Щось не подобалося референтові в цій людині, насторожувало. Надто спокійно тримається! Міг добре підготуватися. Цим більшовикам сміливості не позичати! Трохи торгується? Це добре, але тоді він не той простачок, за якого себе видає. Вчитель, каже? Значить, не такий уже темний. А чому не знає багатьох важливих для іноземної розвідки речей?! А може, знає, та приховує, щоб дорожче продати? Ну, це з'ясує Рочестер, який ще працюватиме з Богуном…
Ні, щось у цьому провідникові Беню все ж не подобалося!
«Не вірить, гаспид! – думав у цей час Богун, вшосте розповідаючи свою біографію. – А, шакал, він сам собі, мабуть, вірить тільки по середах… Треба взяти щось сильне і невідпорне. Що ж може його переконати?»
За дверима почувся дитячий сміх: хтось із дітей господарів будинку бавився біля кімнати. За хвилину почувся якийсь шерех, і двері повільно відчинилися. До кімнати просунулося кирпате обличчя маленького Богдана. Хлопчик зацікавлено подивився на чоловіків. Богун замовк і тієї ж миті збагнув, що йому треба зробити: такій підозрілій і обережній людині, як Бень, це припаде до смаку!
Коли хлопчик зник за дверима, Богун ще деякий час слухав голос дружини Стаха, яка докоряла синові, а потім рішуче сказав:
– Друже референт, розмовляти тут більше не можна!
– Чому? – зупинився посеред кімнати Бень.
– Гадаю, що тут небезпечно. Малі діти, хіба ж можна на них покластися?
– Скоро поснуть, – заспокоїв його Бень.
Але Богун не погодився. Хитаючи головою, він виклав Беню свої вагання. Розповість дитина в школі про гостей батька, ще якесь слово підслухає. Ні, він тут не розповідатиме більше нічого! Треба міняти квартиру, нехай друг референт вибачить його, але у себе вдома він, Богун, таких ситуацій намагається уникати.
- Предыдущая
- 31/117
- Следующая
