Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 48
- Предыдущая
- 48/117
- Следующая
День за днем згадувалися дні роботи з Рочестером у розвідшколі. Вона доклала чимало зусиль, щоб всі його ретельно підготовані операції якнайчастіше зазнавали краху і щоб у його босів усталилася думка про його професійну непридатність. Зараз Рочестер був на грані відставки, і вона ламала голову, як йому допомогти втриматись, щоб не випустити з рук контролю над роботою школи.
Ірина встала з ліжка, взяла книгу в руки, старанно промацала і перегорнула кожну сторінку. Нічого. Вона взяла ніж для розрізання паперу, нагріла лезо над вогнем свічки і провела по краю першої, а потім другої палітурки. Остання з них легко розклеїлася, на столик випав невеличкий папірець. Ірина піднесла його до вогню і прочитала не зовсім зрозумілі для себе рядки: «Діду від Онука. Подарунок одержав, зрадів йому невимовно. Буду діяти за вказаною інструкцією. Шлю палкий привіт Дядькові».
Ірина полегшено зітхнула. Її розрахунки виявилися вірними, але прочитане мало що дало. Припустимо, що Онук – це Богун. Тоді хто такі Дід і Дядько? І який такий подарунок одержав Онук, що так йому зрадів? Врешті-решт це не дуже цікавило Ірину. Для неї був важливим сам факт подвійного життя Богуна. «Де б він зараз мав бути?» – подумала вона і подивилася на годинник. Стрілки показували третю годину ночі.
– Нічого, – сказала вголос Ірина, – тепер уже нема куди поспішати…
Наступного дня після закінчення занять вона підійшла до Чигрина і дружньо запропонувала:
– Чи не маєте наміру сьогодні, містере Богун, здійснити свою традиційну прогулянку на «ягуарі»? Сер Елвіс погано себе почуває, а я не хочу суботнього вечора залишатися на самоті…
«Починається!» – подумав Сергій і поспішив завірити місіс Ірен, що буде щасливим прислужитися їй.
– Поїдемо одразу чи ви спочатку хочете повечеряти? – запитав він.
– Їдьмо! – рішуче сказала Ірина і першою заспішила до виходу.
– Сьогодні чудовий вечір, чи не так, місіс? Світлий, зоряний… Перший такий за всю зиму. І поруч прекрасна дама, навіть важко повірити!
Сергій вів машину на шаленій швидкості і, щоб якось приховати свою схвильованість, робив вигляд, що уважно слідкує за дорогою. Ірина сиділа поруч мовчки, як завжди, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння. Зовні вона була абсолютно спокійна, і Сергій навіть позаздрив: «Ну і витримка!»
Здавалося, ніщо, окрім навколишнього краєвиду, її не цікавить. Дорога збігла з невисокого пагорба і перерізала простору оболонь, порослу зрідка розлогими деревами.
– Яка красива місцевість… Подивіться, он там, ліворуч, така мальовнича група дерев.
– Я бачу. Зупинимось?
Ірина вийшла з машини, і Сергій пішов попереду, прокладаючи дорогу по мокрому ніздрюватому снігу. У голові несподівано промайнула думка: «А якщо задумає стріляти, що тоді?…» І нараз відчув на потилиці холодок металу.
– Стій! Руки вгору! – спокійно наказала Ірина.
«Ого, круто забирає!» – подумав Сергій і удавано здивованим тоном запитав:
– Що трапилося, місіс Ірен?
– Нічого особливого, шановний містере Богун. Зробіть п'ять кроків уперед і поверніться до мене!
Сергій слухняно виконав наказ.
– Даруйте, місіс, але на вашій совісті буде мій нежить.
– Нічого, я знайду, чим виправдатись, – запевнила його Ірина. – До того ж може статися так, що ви не встигнете захворіти.
– Не говоріть дурниць, шановна мадам, це треба буде якось пояснювати.
– Не хвилюйтесь, я поясню. Хто ви такий?
– Богун, невже ви забули?…
– А ще?
– Моє справжнє прізвище ви знаєте не гірше від мене.
– Це добре розроблена легенда, а я питаю ваше справжнє прізвище і пояснення деяких дій!
Богун усміхнувся й іронічно глянув на Ірину.
– Ну, добре, вибачте, я і справді забула, що вам не звикати до небезпеки… Поговоримо інакше…
Вона витягла з кишені папірець, що знайшла в книзі, й показала Богуну.
– Це вам знайоме?
Сергій вдоволено усміхнувся:
– Знайшли-таки… Честь вам і хвала, Ірино Олександрівно. А мені, здається, нежить забезпечено. «Стежками йдуть опівночі», – сказав він нарешті першу частину пароля.
Ірина ступила крок уперед і, ніби наштовхнувшись на невидиму перепону, прикрила очі руками.
– «А повертаються вдень, коли сяє сонце», – глухо вимовила вона другу частину пароля, випустила з рук пістолет і пішла назустріч Богунові.
Останнє
Містер Уїлкінз розтягнув губи у звичній доброзичливій посмішці і сказав:
– Міністр уже чекає на вас…
Від того, що особистий секретар міністра не додав обов'язкового «сер», Рочестеру стало не по собі. Це тільки утвердило його у передчутті, що розмова буде не з, приємних.
Сер Елвіс розумів, що останнім часом він скочується у безодню, і зупинити цей процес було вже не в його силах. Школа явно не виправдовувала сподівань керівників розвідки.
Рочестер був готовий до того, що розмова з міністром ні до чого хорошого не приведе, і пішов до дверей кабінету, як на дибу.
– Прошу, – запросив міністр, сухо привітавшись. Сер Елвіс з почуттям власної гідності виставив уперед довге підборіддя і сів, не торкаючись спинки стільця.
– Я викликав вас, полковнику, щоб обговорити з вами плани подальшої роботи, – зловороже глянув міністр. – За час вашого керівництва школою зроблено чимало хороших справ. Ми високо цінуємо ваші заслуги перед батьківщиною. Але, зрозумійте, ніщо не може виправдати становища, що склалося у школі зараз…
Сер Елвіс сидів непорушно, ніби все почуте його не стосувалося.
«Старий півень!» – роздратовано подумав міністр, але, вчасно згадавши, що і йому вже за п'ятдесят, поблажливо продовжив:
– Ми востаннє надаємо вам можливість реабілітувати себе. У противному разі… самі розумієте, – відставка!
По обличчю Рочестера пройшла тінь. Міністр замовк, сподіваючись почути відповідь полковника. Але той мовчав.
– Провали ваших агентів стали таким же звичним явищем, як туман у нашій столиці, – саркастично посміхнувся міністр своєму каламбуру. – На Україні нам потрібний хороший, старого гарту агент, а не такі необстріляні юнаки, яких ви випускаєте із своєї школи. Кого б ви могли запропонувати?
Сер Елвіс ворухнувся і байдуже знизав плечима. – У мене такого немає…
– Є! – заперечив міністр. – Ваша референтка…
– Вибачаюсь, але в школі багато справ… – В очах Рочестера міністр помітив непідробний жах.
– Хіба вам замало одного Террі? У мене склалося враження, що майор – енергійна і ділова людина.
– Він тільки добрий виконавець, без жодного натяку на фантазію і натхнення, – гаряче заперечив сер Елвіс.
– Гадаю, що обов'язки фантазера ви візьмете на себе!
У величезному кабінеті запанувала тиша. Рочестер тоскно втупився у підлогу. В уяві постав образ Ірен – енергійної, з тверезим розумом і міцною рукою. Він пожував губами і зробив останню спробу зберегти її біля себе:
– У мене зараз закінчує курс навчання провідник Богун з України – досвідчена, вдумлива людина. У разі потреби курс можна і припинити…
– Богун піде туди по своєму каналу, – перебив його міністр. – Хіба ви не розумієте, що йому доведеться витрачати безліч зусиль і енергії тільки на те, щоб зберегти своє життя нелегала. А далі? його інформація буде найнікчемніша, до того ж надходитиме до нас через другі руки – мюнхенський провід. Ми хочемо мати там людину, безмежно віддану нашій справі, зрештою потрібна ревізія. Не подобається мені мишача метушня цього зверхника. – Міністр скривився, мов від зубного болю. – Витрачаємо безліч грошей, а віддача – мізер…
Рочестер прикрив совині очі тонкими, майже прозорими повіками: він уже не міг боротися за Ірен. «Якщо я зараз подам у відставку, – подумав він, – це, однак, її не врятує. Треба погоджуватись. У цьому разі я зможу стежити за розвитком операції особисто».
Міністр терпляче чекав згоди Рочестера. Він був поінформований про роль місіс Кабардіної у школі і розумів, наскільки це важка втрата для полковника. Але він знав і те, що в Рочестера немає іншого виходу.
- Предыдущая
- 48/117
- Следующая
