Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 50

• Предыдущая
• 50/117
• Следующая

– Як перед богом, сину мій, як перед богом…

На такий прийом Сергій, правду кажучи, не чекав. «Невже доведеться ні з чим повертатися додому?» – подумав він, помітно засмутившись.

– Що, сину мій? Тебе засмутила моя відповідь?

– Ще й як, отче. Виходить, що я не виконаю найголовнішу частину мого завдання – не зв'яжуся з Бенем і не перекажу йому вказівки пана полковника… Навіть не знаю, що й робити.

– Не сумуй, сину, на все воля божа. А я нічим не можу зарадити. – Ювеналій, явно нервуючи, чекав, коли, ж нарешті піде від нього цей небажаний і небезпечний гість.

Чигрин підвівся і розгублено розвів руками:

– Ну, коли не можете…

– Так-так, іди, сину, хай тобі господь допоможе. – Отець мало не силоміць випроваджував Сергія. Коли ж той взявся за ручку дверей, запитав – А чи довго ще пан пробуде у Щеціні?

– Боїтеся, що знову прийду? – засміявся Сергій. – Не хвилюйтеся, завтра вранці поїду.

Він вийшов від священика у далеко не райдужному настрої. Ось і обірвалася остання ниточка. Що ж робити? Чигрин перебрав у пам'яті все, що розповіли йому польські товариші з приводу розгрому проводу, але у цих даних не було нічого, за що можна було вхопитися. Бень зник, мов розчинився.

Сергій ішов вулицею, похмуро дивлячись собі під ноги.

«Погано, дуже погано, – думав він на ходу. – Бень небезпечний ворог, і його треба якнайшвидше знешкодити».

Наступного ранку Сергій прокинувся пізно, з важкою головою, вкрай незадоволений собою і навколишнім світом. Босоніж пройшов до ванної кімнати. І раптом боковим зором помітив на підлозі біля вхідних дверей невеличкий конверт. Квапливо схопив його, розірвав. У конверті була записка:

«Вам неодмінно треба бути в Елку, де вас знайде друг». І все. Але для Чигрина це було справжнім подарунком. «От тобі й святий отець!» – радів Сергій, швидко одягаючись.

Він вийшов на вулицю і, ледве стримуючись, щоб не бігти, попрямував до телефонної будки. Сергій повинен був попередити польських колег про свій від'їзд до Елка…

Містечко Елк було невеличким і затишним, яких багато на польській землі. І тільки раз на рік розмірена течія міського життя вибухала гучним ярмарком. Сергій ішов вулицею до єдиного у місті готелю і у всьому бачив прикмети скорого початку ярмарку. Він мимоволі зазирав у кав'ярні і відчинені вікна будинків, сподіваючись побачити знайому фігуру. Але Беня ніде не було. Картаючи себе за гарячковість, він прийшов до будинку приїжджих, що гучно називався готелем.

– Яка кімната буде панові до вподоби? – гостинно запитала його хазяйка будинку. – Нехай пан поспішить з вибором, бо скоро у місті не залишиться жодної вільної. Ярмарок!… – Вона привітно всміхнулась Сергію і дала ключ.

– О, я у вас надовго не затримаюсь! – запевнив її Чигрин. – Мабуть, поїду ще на початку ярмарку…

Але він помилився. Спливали дні, а до нього так ніхто і не звернувся. Сергій регулярно ходив снідати, обідати і вечеряти у невеличку кав'ярню, що була якраз навпроти будинку для приїжджих.

Чигрин встиг не тільки покуштувати всі страви, що були у ній, а й перезнайомитися з усіма постійними відвідувачами кав'ярні і з самою господинею – повновидою білявою панею Зосею. Він так сподобався їй своїм апетитом і мужнім виглядом, що пані Зося не втрималася і повідала йому історію про те, як сильно вона кохала одну людину, як довго чекала на неї, і ось нарешті – о щастя! – пан повернувся до неї.

– А чому ж ви його ховаєте? – співчутливо запитав Сергій.

Хазяйка зашарілася, але відповіла:

– Справа в тому, що ми ще не були у костьолі…

Чигрин запевнив її, що то все – забобони старих людей, і побажав щастя у сімейному житті.

На сьомий день перебування в Елку Чигрин, як завжди, прийшов до кав'ярні поснідати. Не встиг він узятися до яєчні з салом, яку так вправно вміла готувати пані Зося, як раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку. Сергій спокійно підвів голову і… зустрів насторожений погляд Беня. Про те, що це був саме він, Сергій здогадався одразу, хоча Бень. завів широку, як лопата, бороду і був одягнений, як справжній мешканець провінційного містечка. Беня видавали тільки очі, які так запам'яталися Сергію під час численних розпитувань.

– Сиди на місці! – наказав Бень. – За тобою нікого нема?

– А то б ви підійшли, коли б хтось був! – у тон йому відповів Сергій. – Мабуть, недарма сім діб маринували мене тут.

Бень присів на стілець поруч і посміхнувся, вишкіривши великі жовті зуби.

– А ти як думав? Зосю, два пива! – гукнув він господині.

Та з готовністю підскочила до їхнього столика, сяючи посмішкою. «Так от кого вона ховала!» – здивувався Сергій і мало не вилаявся: Бень всі ці дні був за якихось кілька метрів від нього, справді маючи змогу спостерігати за кожним його кроком, а Сергій навіть не відчував цього!

– Давно від Рочестера? – запитав Бень, присьорбуючи холодне пиво.

– Ні, не дуже. Шукав вас, щоб передати…

– Знаю, – перебив його Бень. – Отець Ювеналій доповідав про твій прихід.

– Ох, старий лис! – покрутив головою Чигрин. – Не міг мені сказати, ніби я чужий.

– І правильно зробив, що не сказав. Звідки йому знати, хто до нього прийшов і з чим. А може, за цей час ти встиг продатися чекістам? – Бень ковтнув пива і продовжив: – Тепер треба стерегтися, як ніколи. Залишилося нас всього троє: отець Ювеналій, та ще один, мій охоронець… Ну і життя! Ходімо до Зосі в кімнату, хильнемо по чарці і за твій приїзд, і за кінець польського проводу…

– А хто вам ця Зося? – запитав Сергій, піднімаючись за Бенем.

– Ет, – махнув рукою той, – моя стара пасія. Тримав про всяк випадок, щоб було де переховатися.

Наступного дня у місті починався ярмарок. Сергій забіг зранку до кав'ярні і, кивнувши господині, пройшов до задньої кімнати, де, похмурий і непоголений, сидів Бень. Пані Зося зайшла за Сергієм.

– Подивіться на нього, пане! – сплеснула вона руками. – Весь час тільки п'є, на вулицю й носа не показує. Хіба такого щастя я чекала? – Зося приклала до очей край мережаного фартушка. – Хоч ви йому щось скажіть… або хоч підіть разом на ярмарок! – Господиня мало не плакала.

– І справді, – погодився Чигрин. – Ходімо прогуляємось! Погода чудова, люду на вулиці – хоч греблю гати. Тебе ніхто й не помітить.

Бень вишкірився на нього і хрипко огризнувся:

– Всі ви хочете моєї смерті, я знаю!

Пані Зося сплеснула руками і вискочила з кімнати.

– І чого ти жінку ображаєш? – почав умовляти його Сергій. – Вона ж тобі Добра бажає, хіба не розумієш?

– Розумію, – процідив Бень. – Я все розумію, крім одного: чому провалився цілий провід?

Він підвівся з ліжка і, натягнувши легкий плащ, поклав до кишень по пістолету. Потім засунув туди руки і глянув на Сергія.

– Ну що, ходімо?

Ярмарок вирував, мов стривожений вулик. Бень ішов трохи попереду Сергія, сторожко» спостерігаючи за натовпом. За ними чалапав охоронець Беня, здоровенний чолов'яга, майже на цілу голову вищий за Сергія.

«Якщо Бень помітить щось недобре, – думав на ходу Чигрин, – він стрілятиме, не виймаючи рук із кишень…»

– Чого ти летиш, мов на пожежу? – зупинив він Беня, який швидко крокував базарною площею. – Не забувай, що ти гуляєш, бо інакше можеш викликати до себе підозру.

Ще здалеку Чигрин помітив двох хлопців, які виписували ногами хитромудрі кренделі. Коли вони наблизились до Беня, Сергій голосно сказав:

– Ач, як понабиралися!

Почувши ці слова, хлопці зупинилися і почали підступати до Беня, розмахуючи кулаками:

– Ц-це ти, падлюко, сказав? Ти?…

– Та відчепіться ви! – Бень вийняв руки із кишень, щоб відштовхнути їх і, мов підкошений, упав на коліна. Двоє «п'яничок» скрутили йому руки так, що той аж посинів на обличчі.

Чигрин рвонув убік.

– А-ах-ах, сволота! – вилаявся Бень, нелюдським зусиллям намагаючись вирватися з цупких рук. Він дивився услід Богуну і за кілька секунд побачив, як той зник у натовпі.

– Все! – видихнув Бень.

– Шкода, двоє інших втекли! – з досадою в голосі сказав один із співробітників органів безпеки. – Але й тих скоро впіймаємо! – Із люттю глянув на Беня.

• Предыдущая
• 50/117
• Следующая